«Українці й американці ментально різні нації», – лучанин, який опікується ветеранами війни, про поїздку в США. Інтерв'ю

Лучанин Олексій Кушнєр – ветеран російсько-української війни. Він став на захист України ще у 2014 році. Під час повномасштабного вторгнення бойовий медик служив у складі 14-ї ОМБр. Був нагороджений нагрудним знаком «За збережене життя», орденом «За мужність» III ступеня.

Після загибелі батька під Бахмутом військовий демобілізувався, а зараз опікується реабілітацією ветеранів. Нещодавно Олексій відвідав Сполучені Штати Америки задля обміну досвідом ведення ветеранської політики між американцями та українцями. Волинські Новини поспілкувалися з лучанином про деталі поїздки.

Олексію, як виникла ідея поїхати в Америку?

Я їздив за програмою «Відкритий світ», що її заснував Конгрес США в 1999 році. Вона надає можливості українцям у різних галузях зустрітися з американськими колегами й обмінятися досвідом. Фактично, цю подорож фінансували платники податків Штатів.

Потрібно було лише заповнити реєстраційну форму, а американська сторона вже ухвалила рішення, чи підходить їм людина, чи ні. Сама організація має різні напрямки, я і ще четверо українців представляли напрям ветеранської політики.Читати ще: «Ми всі помремо, і не найгірша смерть – померти на війні», – військовий медик із Луцька. Інтерв’ю

Тобто були ще якісь умови для потрапляння?

Мінімальна співбесіда. Вони оцінювали попередню діяльність і аналізували, наскільки ця подорож може стати корисною для мене і для організації Nomad.live, що я представляю. Зараз опікуюся психологічною реабілітацією та реінтеграцією ветеранів, застосовуючи природотерапію, зокрема походи в гори і сплави.

Яка мета візиту до Сполучених Штатів? Які теми обговорювали з американськоюю стороною?

Упродовж 5-6 березня побував у Вашингтоні, а 7-15 березня – в Детройті. Основний напрямок – це робота з державними та недержавними американськими ветеранськими організаціями. Крім того, мав комунікацію з представниками держорганів США: сенаторами, конгресменами і їхніми працівниками.

На зустрічах із політиками загалом говорили про Україну, про підтримку нашої держави. Наша делегація бачилася і з демократами, і з республіканцями. Вони в непублічних розмовах намагалися нас почути і зрозуміти. Зокрема познайомився із помічником сенатора-республіканця. Сам сенатор є ветераном, тож увесь час підтримує законопроєкти, що стосуються України.Чи була нагода побачитися з українською діаспорою?

Так. У Детройті є велика спільнота українців. Поїздка припала на 9 березня, коли був день народження Тараса Шевченка. Із цієї нагоди в місті провели урочисті заходи, куди запросили й дали змогу виступити. А ще потрапили на концерт, присвячений дню народження Шевченка. Було й чимало екскурсій. У Детройті є Український дім.Про що йшлося у розмові з послом України в США Оксаною Маркаровою?

Говорили про все те, що цікавить українців. Зокрема згадали зустріч Зеленського і Трампа в Білому домі, поділилися враженнями. У неї часто питають, що буде далі, чи після цієї зустрічі не планують зміни. І загалом про те, які зараз напрямки діяльності українського посольства в Сполучених Штатах. Але в будь-якому випадку робота посольства триває. Бо ж реальна ситуація і ситуація в соцмережах відрізняються.А що загалом в Америці думають про українське питання і про ситуацію в Україні?

Через певну внутрішню або зовнішню пропаганди ми думаємо, що українське питання є одним із тих, що лідирують у США, що за нас там переживають. Насправді ж українці далеко не в пріоритеті. Американці – це народ, який дуже хорошої думки про себе. І попри все, вони вважають Україну країною третього світу.

Коли, умовно, дістаєш із кишені телефон, показуєш їм «Дію», додатки «Нова пошта», «Сільпо», то вони думають, що ми приїхали продемонструвати, що в нас не все так погано. Хоча ми із цим живемо. Ми думаємо, що десь за океаном усе набагато краще, але насправді це дискусійне питання. Особливо, якщо йдеться про комфорт, доступ до послуг.

Якщо говорити про мій напрямок, то у функціонуванні громадських організацій, які пов’язані з підтримкою ветеранів, ми об’єктивно кращі. Щодо державної системи ветеранської підтримки, то тут однозначно програємо. У них є системність, що не змінюється після зміни політичної кон’юнктури.

Наприклад, якщо в нас міняється уряд, міняється міністр у справах ветеранів, то одразу міняється структура надання послуг. Там же можуть підтримувати або не підтримувати певну політику президента, влади, проте система, спрямована на роботу з ветеранами, продовжує працювати.Читати ще: «Я не боюся мертвих. Я боюся тільки живих»: лучанин про те, як військові медики рятують життя на передовій

Ви підмітили, що в Україні деякі речі, які стосуються підтримки ветеранів, є кращими. Які саме?

Українці більше розуміють специфіку роботи з ветеранами, роботи з людьми, які мають посттравматичні розлади. У нас є розуміння, що треба ветеранам зараз. Ветеранська політика в Штатах переважно спрямована на допомогу старшим людям, бо ж значна частина ветеранів є людьми третього віку.

Найбільша проблема для американського ветерана – це відсутність житла. Наприклад, він не проплатив внесок за іпотеку чи не оплатив комунальні послуги, через що його виселяють. В Україні, якби якогось ветерана виселили, то пів міста за нього постане. В американців це не так поширено. У них навіть є окремі місця для ночівлі ветеранів, бо вони у деяких випадках безхатьки.

У нас ветерани – це здебільшого молоді люди. Їм потрібні лікування, інтеграція, робота. Крім того, ми ближче до місцевої влади й державних інституцій для розв'язання тих чи тих проблем. Там такої взаємодії майже немає.

З вашої поїздки можете виділити якісь речі, що варто перейняти від американців?

Усе ж американці – цікава нація. Вони вважають, що кращі за інших. Нам потрібно цього навчитися, бо ми сумніваємося у власних можливостях і в тому, що робимо. Там же все американське для них найкраще, незважаючи на його якість чи стан.Ще цікаво, як люди з американського політикуму бачать завершення війни в Україні.

Вони цього хочуть. Проте конкретики про те, як це має бути, у них немає. Проблема в тому, що вони не розуміють, що таке Україна й за що ця війна. Дехто казав: «Росія на вас напала, бо у вас є рідкісноземельні ресурси». Тож треба було людям пояснити, що ця війна триває століттями, що це черговий виток історичного контексту. І якщо воно не завершиться зараз, то буде черговий сплеск.

Ми хотіли б, щоб вони були в контексті того, що відбувається. Звісно, американців цікавить, що є правдою. Коли їм показуєш новини й відео, як росіяни вбиваються, то вони думають, що це щось нереальне. Але це те, у чому ми, українці, живемо. Питали і про те, чи справді був Голодомор. Ми все це знаємо, а там в певних речах не зовсім обізнані.

І відзначу ще один із моментів, який хотілося б перейняти від американців. Це беззаперечна повага до ветеранів. В Україні ветеран – це хтось посередній, з незрозумілим статусом. У них люди, які воювали або просто служили у війську, мають повагу, їх готові слухати. Тому було важливо зустрітися із представниками американської влади. Ми як ветерани готові говорити з ними на рівних. Американці зацікавлені, щоб Україна перемогла, щоби більше ветеранів залишилося живими. Бо в нас є досвід у військовій та соціальній сферах, який має бути цікавим для них.Саме в США ви зустріли 38-й день народження. Які це відчуття – відзначати свято за океаном?

У мене насправді були інші плани, бо хотів поїхати з дружиною в гори. Але роботі теж віддаю перевагу. До того ж, ця поїздка не потребувала фінансових вливань із мого боку, хіба на сувеніри.

Також прослідкував різницю в менталітеті. На одній із робочих зустрічей мене привітали, винесли плакат, приготували торт. Мені дали ножа, щоб врізати шматок. Кажу: «У нас же робота». А вони відповідають, що для них нормально говорити про роботу і їсти торт.

Ще в день мого народження був матч Національної хокейної ліги. Одна з 80 ігор сезону присвячена військовим і ветеранам. Нас туди запросили. Тож побачили величне шоу, що люблять робити в Америці. Тим паче, через зміну часових поясів мій день народження цьогоріч тривав 30 годин (усміхається, – авт.).Де ще хотіли б побувати у США? Можливо, Нью-Йорк, Каліфорнія?

Віддаю перевагу все ж старій Європі. Поїхати в США – цікавий досвід. Але для мене якщо і їхати туди, то тільки по роботі, а не, скажімо, для відпочинку. Ціни там приблизно однакові з європейськими країнами. Проте українці й американці ментально різні нації.

Був цікавий момент у Детройті, коли ми відвідали найбільш відомий музей мистецтва в США. Місцеві закликали подивитися на сучасну інсталяцію з кришечок, а в наступній залі – на картину аргентинського художника-комуніста про те, як люди працюють на заводі. Водночас за стіною перебували роботи Деґа, ван Гога, Пікассо й інших.

Нам потрібно цього навчитися. Американці люблять своє, навіть якщо воно десь може бути примітивним. У нас тим часом є певні моменти, що не купимо українського виробника, бо він чомусь апріорі має бути гіршим.Є ще якісь країни, чий досвід ветеранської політики хотілося б перейняти?

Мені було б цікаво побачити французький досвід. Якщо брати цю країну, то про неї відомо, що швидко здалася під час Другої світової війни. Але ніхто не замислюється чому. Французи втратили майже половину чоловічого населення під час Першої світової. Суспільство було не готовим воювати ще раз.

І якщо Україна цього разу не витримає, а буде новий виток протистояння з РФ через кілька років, то ми можемо продовжити історію Франції. Наше суспільство не буде готовим знову заплатити високу ціну, яку платимо зараз. Також Франція – це про Французький легіон і про різні війни, які вони ведуть у різних частинах світу. Там теж є ветерани приблизно того віку, що і в Україні. Вони створили інституцію, куди беруть людей, які поєднали життя з військом.

Колись-таки наша війна піде на спад: або буде умовний мир, або якесь затишшя. І нам потрібно буде працювати з людьми, які не уявляють життя без війни, й щось із ними робити. А вони – цінний і дорогий ресурс.

Дмитро КЛИМЧУК

Фото з особистого архіву Олексія Кушнєра

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---