«У серці кожного поляка зараз з’явилося місце для українця». Як далеко від Луцька допомагають тим, хто втік від війни

Польське місто Рипінь Куявсько-Поморського воєводства розташоване за 560 кілометрів від Луцька. У ньому мешкає всього лиш 16 тисяч людей, але й тут поляки, як і в тисячах інших міст і містечок Польщі, включилися в допомогу Україні, надсилають вантажі та приймають у себе вимушених переселенців.

Про те, як з перших днів тут активізувався волонтерських рух на допомогу Україні, як зараз почуваються мами з дітьми, які проїхали сотні кілометрів, утікаючи від війни, і як у Польщі сприймають ситуацію в Україні, Інформаційному агентству Волинські Новини розповіла лучанка Тетяна Семенюк, яка уже кілька років з сім’єю мешкає у місті Рипінь.

«Тривога «лунала» в серці кожного поляка»

Сьогодні український відлік часу починається з 24 лютого. Тоді одномоментно змінилось життя в усіх нас. Пам’ятаєш той день?

Польща зараз майорить жовто-блакитними та біло-червоними кольорами. А ще вона омита сльозами українського народу та тривогою польського. Усі ми вболіваємо за одну справу і перебуваємо по один бік фронту.

Пам’ятаю, 24 лютого о 05:30 я увімкнула тривожно (мабуть, серцем відчувала) телевізор. На мапі України були відмічені міста у вогні. Серед них Луцьк – місто мого життя. А далі були телефонні дзвінки, плач знайомих та неміч «що робити?». Більшість моїх знайомих та рідних не хотіли покидати власні домівки, всі сподівались, що все минеться, це лише маневри... Звісно, тут, у Польщі, розпочався звичайний день, щоправда, тривожний.Що відбувалося після того, як стало відомо, що це таки повномасштабне вторгнення? Пригадую, в соцмережах практично з самого початку стала з’являтися інформація про те, як поляки збирають і відправляють допомогу українцям.

Тривога «лунала» в кожному серці поляка, усі діяли, зголошувались допомогти. Влада міста на чолі з нашим мером створили кризовий штаб, до якого увійшли усі охочі, але головним чином представники влади міста. Величезну роль відіграли волонтери. Як виявилось, в нашому місті величезна спільнота волонтерів, які допомагають тим, хто цього потребує.

Одного разу, коли я під’їхала до школи в спортивний зал, щоб забрати допомогу військовим, яку доправили саме сюди, не могла повірити власним очам, як вони працювали. Там були діти старших класів, вони як бджілки усе складали, сортували, підписували і відправляли українцям. Це було сильно. Я вийшла зі сльозами з цього приміщення, мені хотілось обійняти й цілувати руки цих дітей за їхню відданість та допомогу.

У місті вже давно проживає кілька українських сімей, які активно долучилися до допомоги. Спочатку всі згуртувалися для її збору. Збирали одяг, речі особистої гігієни, продукти харчування з довгим терміном зберігання, кошти, допомогу для військових та ліки. Все справно вдалось організувати завдяки роботі волонтерів.

Сім’я наших знайомих з України та ми активно включились у допомогу нашим воїнам, велику підтримку вдалося отримати від місцевих підприємців та звичайних людей. Приємно здивували мене мешканці, які привозили свої військові колекції (рюкзаків, одягу, біноклів тощо). Ці речі вони колекціонували роками, купували з різних місць, і з цими дорогими для них речами їм довелось розстатись. Вони зовсім не шкодували про це, а навпаки, приносили зі щирим серцем і з єдиним бажанням, щоб ворог йшов додому. Усі знали, що те, що вони переказують, врятує не одне життя і допоможе захистити інших.

Паралельно розпочався збір коштів на допомогу українцям, до акції активно долучилися всі школи. Ми створювали списки, які отримували від колег з України, що потрібно наразі. Цей список оновлювався щодня. Передавали потрібні речі і в потрібне місце. Особливо великою була потреба в ліках, і нам дуже допомогли місцеві аптеки, що перевернули гори. Ми передали уже величезну кількість ліків у гарячі регіони України. Медикаменти приносили усі: від старого до малого.

«Тепер усі на рівних»

Практично з перших днів до Польщі почали прибувати люди з України. Наразі йдеться про мільйони українців, які перетнули кордон із Польщею, чимало з них вирішили не їхати далі, а залишитися в цій країні. Знаю, що і у вашому містечку є такі родини, які мусили утікати від війни. Як розв'язували питання вимушених переселенців?

Прибували в основному з регіонів, де війна взяла гору над нормальною щоденністю. Їхали з Харкова, Запоріжжя, Києва, Житомира. Наш уряд (аналог міськради, – ВН) створив електронну адресу, на яку жителі нашого міста та околиць надсилали інформацію, що готові взяти людей з України до власних домівок. Готель на стадіоні, де частенько ми приймаємо гостей міста з нагоди різних свят чи місцевих подій, перелаштували на місця для прийому громадян України. Місцеві бази відпочинку також реогранізувались. І тепер ми усі живемо тісно, проте безпечно. Щотижня маємо зустрічі з нашим мером міста, де кожен українець має нагоду поставити питання, отримати відповідь і просто побачити усіх.У перші дні, коли до міста прибувало багато українок з дітьми, влада спільно з місцевим будинком культури організували концерт на знак солідарності з Україною. Нам вдалося створити дружню атмосферу, атмосферу віри в перемогу, солідарності двох народів та приязні. Це було дуже потужно! Лунали патріотичні польські та українські пісні. На Великдень усі наші жителі з України отримали запрошення на святкову вечерю, яку організувала влада міста спільно із власницею місцевого закладу харчування. Це люди з великими та добрими серцями!Яка зараз ситуація з тимчасовими переселенцями?

Наразі в місті ситуація уже стабілізувалась, оскільки вдалося залагодити усі формальності. Українкам з дітьми допомогли з оформленням необхідних документів, щоб вони могли користуватися послугами служби здоров’я, отримувати фінансову допомогу та влаштуватись на роботу. Для нас важливо, щоб усі були проінформовані та зробили необхідні документи. Для цього створили групу в соціальній мережі нашої громади, до якої всі мають доступ і постійно отримують інформацію, що, куди і як зробити, до кого підійти, де збираємось, куди йдемо...

Представники освіти в нашому місті відразу почали роботу над тим, щоб усіх діток прийняти до школи, садочків. Їх зараз у нас нараховується більш як 150. Наші дуже часто налякані діти, зі слізьми в очах, врешті почали усміхатися, розмовляти про те, що відбувається, та гратись.І, звісно, велика подяка місцевим діткам. Вони зробили гігантську роботу. Тепер усі на рівних. У нашому містечку було кілька українських діток, які тут проживають вже довгий час – це мої дітки та доця подружжя з Дніпропетровська. Вони активно працюють разом з нами. Допомагають адаптуватися та подолати мовний бар’єр між дітьми та вчителями. У кожній школі є вчитель, який опікується дітками з України і допомагає їм інтегруватись та опанувати відповідний рівень мови.

«Якби я зараз попросила привезти мені живого динозавра, мала б його за п'ять хвилин»

Чи вдається українцям інтегруватися у польську спільноту, дорослим знайти роботу?

Вони звертаються до нашого уряду, і ми розглядаємо можливості роботи. Звісно, це складно, бо є кілька перешкод: незнання мови та проблема пересування містом (наше місто маленьке, тому міського транспорту тут немає). Але кожен старається стати самостійним, і ми робимо все для того, щоб вони не почувалися тими, хто втік, а були звичайними тимчасовими мешканцями нашого міста.

Тому я не вживаю слово «біженець», бо насправді такого статусу в них немає, це люди, які покинули власні домівки через війну в Україні. Усі хочуть повернутися. Частина українців уже хотіли б повернутись, проте ми утримуємо їх від цих рішень. Потрібно зачекати, коли ворог піде додому.

Наразі завдяки зібраним коштам, речам, харчам та тому, що ці збори тривають і надалі, нам вдалось облаштувати два приміщення для потреб переселенців. Одне з них – із одягом, де люди з України можуть прийти раз на тиждень і взяти собі усе необхідне, багато також є візочків, кріселок для дітей, іграшок та іншого. У другому приміщенні, яке нам надала місцева католицька парафія, є продукти харчування, це так звані полиці доброти, як ми тут їх називаємо. Тут двічі на тиждень можна прийти і взяти все, що потрібно для нормального щоденного життя. Все, що необхідно, наші мешканці з України повідомляють у групу і ми намагаємося допомагати, як можемо.

Моя знайома з України, яка, як і я, вже досить довго проживає тут і дуже активно допомагає людям з України, написала колись на своїй сторінці: «Ви знаєте, якби я зараз попросила привезти мені живого динозавра, мала б його за п'ять хвилин». І це так справді є. Щира подяка місцевим мешканцям, підприємцям, владі міста за величезну допомогу нашим людям в такі тяжкі для усього світу часи.

«Ми всі об’єднані одним бажанням»

Серед тих, хто виїхав, рятуючись від війни, багато сімей з дітками. Чи мають можливість батьки організувати їм дозвілля, аби вони відволіклися від того, що їм довелося пережити?

Наша міська влада вирішила надати можливість сім’ям з України раз на тиждень відвідувати спортивний комплекс (басейн та спортзал). Дітки неймовірно щасливі з цього приводу. Міський будинок культури організував заняття для дітей шкільного віку двічі на тиждень та щотижневий перегляд фільмів. На заняттях діти пізнають культуру, мову, спілкуються, малюють, грають на барабанах та знімають фільми або ж грають у настільні гри. Місцевий дитячий садочок організував заняття для дошкільнят, які допомагають малюкам інтегруватись, ознайомитися з мовою та розвивають в них моторику, сенсорику й артистичні здібності. Наші дітки у безпеці та не нудьгують!Наша організаці харцерства (так звані пластуни) дуже активно долучилась до допомоги. Вони провели кілька акцій в місті під назвою «Щасливий рюкзак» (збирали українським діткам розмальовки, олівці, фломастери), «Пуделко щастя» (складали коробки з солодощами на Великодні свята). Зазвичай ці пакунки створювали однокласники наших діток, а всередину вони клали листівки з побажаннями українською мовою.Міська влада також організувала екскурсію до міста Торунь, яке вважається одним із найкрасивіших у нашому воєводстві. Це все дозволяє нашим людям почуватися тут добре та безпечно. Звісно, ніщо не замінить власної домівки, рідних поруч, обіймів коханих чоловіків, татусів, синів, братів та дідусів. Проте для нас щастя дітей та їхній психічний спокій – понад усе.

Який зараз панує настрій у вашій громаді, в українців, які там знайшли прихисток?

Ми віримо в нашу перемогу. Ми віримо, що ворог піде додому. Ми віримо в наших воїнів. Ми щиро молимось за усіх українців, за нашу державу, за нашу мову, за наш дух і силу. В серці кожного поляка зараз з’явилося місце для українця, для молитви за наш народ. Ми всі об’єднані одним бажанням! Це наша спільна мета. Цю мету втілюють наші воїни, а ми молимося за їхні життя! Війна змусила подивитись на усе іншими очима, на наш народ, нашу мову, незалежність і волю. І усі ми знаємо, як багато в нас сили та віри, яка з кожним днем міцнішає та росте.

Все буде Україна! Все буде ще прекрасно! Ще буде сонячно та гарно, а міста будуть переповнені туристами. Я в це щиро вірю. Тримайся, Україно, життя переможе!

Юлія МАЛЄЄВА

Фото надала Тетяна Семенюк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---