«У Луцьку беруся за будь-яку роботу». Інтерв’ю з переселенцем із Миколаєва

«Дуже хочемо додому. Ми прив’язані до свого побуту, до кожної ложки, чашки. Дитина згадує, які іграшки залишила вдома… Звісно, повернутися можна. Але навіщо? Щоб сидіти в підвалі і щохвилини прислухатися? Ми вже втомилися. У кожного – своя межа міцності. Нашу ми вже перейшли», – ділиться Артем.

Разом із дружиною, двома маленькими дітьми та улюбленим собакою він виїхав із Миколаєва місяць тому. Нині сім’я мешкає в Луцьку.

Заради безпеки шестимісячного сина і трирічної доньки подружжя полишило все: власний будинок, батьків, які не захотіли покидати рідні стіни, і справу життя Артема – невелику майстерню з виготовлення корпусних меблів.

У Луцьку чоловік береться за будь-яку роботу: замінює крани, змішувачі, чистить декоративні ставки, налагоджує системи поливу газонів тощо.

Інформаційному агентству Волинські Новини він розповів про перебування під обстрілами, життя в обезводненому Миколаєві та переїзд до Луцька. Далі його пряма мова.

«За півтора кілометра від нас – аеродром… Діти спали на картоплі, а ми з дружиною – сидячи»

До нового року не було жодних передумов, що щось подібне може трапитися, що твій світ просто перевернеться догори дриґом, а тобі доведеться все покинути й кудись їхати.

Ніхто не повірив би, що у ХХІ столітті, в цифрову еру, з танків бомбитимуть житлові будинки, що літаки в містах скидатимуть бомби, від яких утворюватимуться 15-метрові вирви (жоден підвал не врятує), що летітимуть касетні снаряди, які наскрізь прошиватимуть автомобілі…

У Миколаєві не було якихось проросійських настроїв, хоч ми жили, може, не краще, ніж інші українські міста. Як жартував наш мер, із падінням першої авіабомби всі настрої пропали навіть у тих, у кого вони були…

Наша сім’я жила досить непогано. Ми все вкладали в своє життя, дім, добробут, роботу. Зранку до вечора я важко працював, дружина була з дітьми.

А 24 лютого ми прокинулися так, як, напевно, вся країна. Хіба з тією різницею, що від нас за півтора кілометра по прямій без висоток – аеродром. За десять хвилин п’ята будинок здригнувся, потім удруге, задзвеніли всі вікна, втретє. Одразу прочитав новини і все стало зрозуміло.

У кожної людини є межа її міцності. Ми сиділи вдома, хоча ще першого дня спакували машину. Думали, що не буде повномасштабного вторгнення, бойових дій із використанням танків і бомб (не вірили до останнього, що такий сценарій реальний).

25 лютого над нами також летіли ракети. Все розривалося. Навіть записи з камер збереглися. Ми все схопили і спустилися в підвал – це невелике приміщення, всього п’ять квадратів, під моєю майстернею. Ночували там: діти спали на картоплі, на склянках, а ми з дружиною – сидячи. Наступного дня я звільнив місце в підвалі, зробив лавки і нас там уже (разом із сусідами) ночувало дев’ятеро людей: п’ятеро дорослих і четверо дітей. Під час повітряної тривоги ми також спускалися в підвал.

Потім потроху люди почали роз’їжджатися: хтось виїхав до Польщі, хтось вивіз сім’ю до Молдови. А ми залишалися вдома.

«…і холодно, і темно, і страшно»

7 березня ми знову прокинулися близько п’ятої ранку. Була крилата ракета. Ми навіть не злякалися, бо вона пролетіла десь далеко. А через пів години почали розриватися реактивні снаряди. Спершу над нами пройшла хвиля. Далі почалися вибухи біля аеродрому. Це була перша ніч, яка викликала в нас просто тваринний страх. Було дуже страшно. З того часу ми жили в підвалі. Тобто ніч – 100% у підвалі, вранці вискочили, помили дітей, швидко поїли, якщо тривога, відразу спустилися назад.

Трішки почали розуміти роботу тих снарядів. У момент розриву в жодному разі не можна виходити, тому що коли є один-два потужні вибухи – це розривається снаряд у повітрі, далі починають падати ті касетні бомби і вже потім (орієнтовно через 30 секунд) іде хвиля розриву. Ми розуміли, що або не встигнемо заховатися, або зможемо потрапити під осколки. Дякувати Богу, за весь час жодних поранень ми не отримали.

Знаю, що наш будинок уцілів, але за нами, перед нами, за 50-100 метрів… Неподалік, наприклад, ущент згорів новий котедж, який люди тільки-но відбудували. Передусім постраждала цивільна інфраструктура. Там не було жодних військових об’єктів.

Так ми прожили до 14 березня. Мали виїжджати з міста, бо вже урвався терпець від того підвалу, від тих перебіжок, від ночівлі повністю одягненим. Якщо ще й вимикали світло під час обстрілів, то відразу – і холодно, і темно, і страшно.

Вирішили їхати, а перед цим переночувати в батьків у спальному районі (від нашого будинку – близько 10 кілометрів). Так ми залишилися в них на місяць.

«Ми думали, що знайшли безпечне місце в Миколаєві, але помилялися»

У місті було набагато спокійніше, бо всі найближчі села потрапляли під дуже сильні обстріли, бомбардування, окупацію. Мій знайомий із сім’єю 10 днів просидів у підвалі. Вони виїхали, бо думали, що в селі буде безпечніше, але потрапили під окупацію. На північному напрямку були бої, потім заходили російські солдати. Зі слів людини, яка є очевидцем, жодних репресій не було, просили телефон, аби подзвонити додому, їжу, пальне і навіть залишали гроші...

Ми думали, що є безпечне місце в Миколаєві, але помилялися: через два тижні почало прилітати вже і в наш спальний район. Ніде не було безпечно. На жаль, є зрадники або прихильники «русского міра», які зливають інформацію, тому прилітало по об’єктах, де базувалася територіальна оборона, де розміщувалася військова частина. Спрацьовувала ППО, але страждала житлова інфраструктура, адже всі уламки летіли на будинки.Будівля Миколаївської ОДА після ворожого обстрілу, в результаті якого загинули 35 людей. Фото ГУ ДСНС у Миколаївській області

Так ми прожили місяць. Останній тиждень були без води. Усе місто отримувало воду з Дніпра через величезний водогін. Його перебили під Херсоном, де тривали бойові дії. Звичайно, всі були попереджені, що це війна і може всяке трапитися, тому краще зробити запаси. Але скільки людина може набрати тієї води? 50-100 літрів. Для технічних потреб цього дуже мало.

Питну воду ми купували. Щодо технічної, то ми жили в районі, що неподалік річки, тому ходили набирати воду туди, кип’ятили її для миття. Іншого варіанту на той момент не було…

«Ми побачили, що не можна більше сидіти – потрібно вивозити дітей»

Не знаю, яка статистика на сьогодні, але на 78-й день війни наше місто не обстрілювали тільки 13 днів, тобто 65 днів Миколаїв був під обстрілами. Прилітає або в місто, або в околиці. Тому ми зібралися.Результати обстрілів Миколаєва. Фото Reuters

Моя подруга із чоловіком живуть у Луцьку, знімають тут квартиру. Вони виїхали ще до повномасштабної війни через роботу. З перших днів вони кликали нас до себе, але дорога – майже 1000 кілометрів в об’їзд. Тому спершу ми планували виїхати до Одеси, але згодом там теж почалися майже щоденні обстріли.

Вирішили все-таки їхати в Луцьк… Був випадок: донька гралася з моєю мамою на вулиці, тут пролунала повітряна тривога і в дитини почалася істерика. Інші діти продовжили гратися, а моя донька схопилася й стала кричати: «Тривога, біжімо, треба ховатися». Це була остання крапля. Ми побачили, що не можна більше сидіти – потрібно вивозити дітей. Якби ми були самі, то, напевно, не їхали б.

Також діти – це основна причина, чому моя дружина не захотіла виїжджати без мене за кордон. Кажуть: якщо переживаєте, що за кордоном ви нікому не потрібні, не переживайте, бо ви і тут нікому не потрібні. Я розумію, що мої дружина та двоє маленьких дітей нікому не потрібні за кордоном. Звичайно, є волонтери, які пропонують місця для розміщення. Але як вони там будуть жити, хто їх буде годувати? Якби вони поїхали за кордон, то були би постійний стрес, розпач і сльози – і в них, і в мене.

Ми вирішили не розділятися, а знайти місце, де було би більш-менш безпечно. За два дні доїхали до Луцька. Спершу доїхали з Миколаєва до Вінниці, де переночували, і на другий день приїхали до Луцька. Дорога була дуже тяжка. Машину вщент забили речами. На передньому сидінні як королева на сумках у переносці їхала Айра (улюблений собака сім’ї, – ВН). Позаду – дружина та діти в дитячих кріслах. Ми взяли тільки найнеобхідніше: запас їжі, який залишився, низку дитячих речей, трохи іграшок і насамкінець по дві пари штанів і футболок для себе.

«Беруся за все: від заміни водопровідного крана до чищення декоративних ставків із карпами Коі»

Ми не розраховували, що коли приїдемо, то все відразу з’явиться. Але ми були дуже приємно здивовані, коли стали на облік, зайшли до гуманітарного центру. Взяли дитячий візок, трохи речей, які підійшли за розмірами, продуктовий набір. Продовжуємо спілкуватися з волонтерами, але коли вони знову пропонували гуманітарну допомогу, то відмовилися. Не хочу, аби думали, що ми невдячні, але я вже почав потрохи працювати. До того ж, розумію, що дуже багато людей набагато більше потребують тієї допомоги, ніж ми.

До Луцька ми приїхали 19 квітня. Відразу на другий день після приїзду я почав шукати роботу, об’їжджати магазини, які працюють у моїй сфері, знаходити якісь контакти.

Доля мене звела з дуже гарною людиною – активісткою, зооволонтеркою Веронікою Федосовою-Цибульською. Вона робить дуже важливі та потрібні речі. Наприклад, організовує евакуацію тварин, яких залишили господарі, шукає їм новий дім, а також допомагає переселенцям із домашніми улюбленцями підшукати житло, адже часто орендодавці навідріз відмовляються поселяти людей із твариною.

Для мене діти, сім’я – на першому місці. Домашні тварини – це теж члени родини. Тому ми не могли залишити нашого собаку, якому вже сім років. Іншого варіанту не було.

Я зробив допис у мережі, описав ситуацію, нашу родину та запропонував робочі послуги. Вдома я займався меблевою справою (робив кухні, шафи-купе тощо), але тут беруся за будь-яку роботу: від заміни водопровідного крана до чищення декоративних ставків із карпами Коі.

«У людей закінчуються гроші. Роботи в Миколаєві немає взагалі»

Моя мама з чоловіком, мама та бабуся дружини залишаються в Миколаєві. Бабусі майже 90 років. Вона пережила Другу світову війну. Вони не хочуть виїжджати. Людям поважного віку, старшому поколінню важко дається такий вибір. Діти поїхали в безпечне місце і їм уже легше. Напевно, на їхньому місці я зробив би так само. Ми, мабуть, себе не дуже любимо (сміється, – ВН). Хоча все відносно: якщо тобі комфортно в твоїх чотирьох стінах, ти не хочеш їх полишати, тому що все життя там провів, адже це твій дім…

У місті є світло, газопостачання. Коли стається прорив чи пошкодження мереж, працюють комунальні служби (дякуємо їм за це). Через місяць після аварії на водогоні в мережі з’явилася вода, але вона взагалі не придатна до пиття. У ній велика кількість нітритів, нітратів, різних сполук, тому вживати її неможливо. Тобто нормальної води у водогоні ще немає і коли вона буде, поки невідомо. Місто, де мешкало пів мільйона людей, нині дуже важко забезпечити питною водою.Люди в Миколаєві набирають воду. Фото з відкритих джерел

Магазини працюють, але в людей закінчуються гроші. Роботи немає взагалі. Працюють лише комунальні служби. Я не знаю, як їм платять, бо багато людей виїхало, більшість не може оплатити комуналку. Потрібно щось їсти – ціни на продукти сильно зросли. Навіть порівняно з Волинню чи іншими областями продукти в Миколаєві набагато дорожчі. Про пальне я взагалі мовчу.

«Проблема не в мові, а в розпалюванні внутрінаціональної ворожнечі на мовному ґрунті»

Я вважаю, що неважливо якою мовою ти розмовляєш. Якщо не помиляюся, 40% хлопців, які воюють за Україну, розмовляють російською. Ми живемо в одній країні, в нас одні пріоритети, одні кордони, одні цінності.

Ми з регіону курортного характеру. Влітку приїжджали поїзди, вщент заповнені відпочивальниками з заходу країни. Вони приїздили на відпочинок, розмовляли українською мовою і ні в кого навіть думки не виникало, що це приїхав якийсь бандерівець… Ще в ранньому дитинстві я був у Східниці (Львівська область, – ВН). Усі гостинні, доброзичливі й ми прекрасно розумілися.

Кажуть, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. Тоді вона закінчується в Сполучених Штатах, Канаді, Великобританії, країнах ЄС… Тоді, виходить, Росія – весь світ? Ні. Але це моя суб’єктивна думка.

У нас трапився прикрий випадок на дитячому майданчику в Луцьку. Наша донька всі свої майже чотири роки чула переважно російську мову. У дитячому садку була українська. І, звичайно, вона розуміє українську. Тут грається з дітьми і каже хлопчику: «Мальчик». А його мама відповідає: «Він не «мальчик», він хлопчик». А якби це було десь у Британії, то вона сказала би: «Він не «мальчик», а «boy»? Це абсурд.

Я не бачу великої проблеми в мові, проблема – в розпалюванні внутрінаціональної ворожнечі на мовному ґрунті. Це все почалося багато років тому… Вважаю, що цю ворожнечу було створено за якимось планом і штучно розпалено.

«Ти ніколи не була на заході України, поїдемо, відпочинемо, трошки помандруємо», – казав дружині, розуміючи, що цього не буде

Можна пожартувати і сказати, що війна внесла позитив: я почав більше часу проводити з родиною. Раніше як було? Поїхав зранку на роботу і приїхав пізно увечері, ще зранку та ввечері погуляв із собакою. Напевно, я недостатньо часу приділяв сім’ї, хоч кожну вільну хвилину старався провести з дітьми, дружиною.

Зараз у нас немає якихось далекоглядних планів. Якщо до 24 лютого були плани щодо покращення житлових умов, відпочинку, то зараз усе рухнуло. Читаєш новини і намагаєшся аналізувати все, що зараз відбувається. Розумієш, що це буде затяжна позиційна війна.

Перед приїздом у Луцьк я заспокоював дружину. «Ти ніколи не була на заході України, поїдемо, відпочинемо, трошки помандруємо», – казав їй, розуміючи, що цього не буде. Мені потрібно було витягнути її з дому, бо так далеко вона їхати не хотіла.

Звичайно, дуже хочемо додому. Ми люди, прив’язані до свого побуту, до кожної ложки, чашки. Дитина згадує, які іграшки залишила вдома… Звісно, повернутися можна. Але навіщо? Щоб сидіти в підвалі і щохвилини прислухатися? Ми вже втомилися. У кожного – своя межа міцності. Нашу ми вже перейшли.

Поки повертатися додому я не бачу сенсу. Роботи немає. Грошей у людей теж немає. Всі зараз думають, за що купити продукти. Звісно, я переживаю, бо дуже люблю своє місто.

Наразі ми живемо одним днем, потрохи намагаємося жити двома-трьома днями, навіть стараюся розписувати план на тиждень. Живемо так, як вдається. Головне – є житло, їжа, вода і, що найважливіше, ми одне в одного.

Ольга ШЕРШЕНЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---