«У Карпатах народжуються історії», – львівська авторка з гуцульським детективом у Луцьку

«Ми будемо цікаві світу тільки тоді, коли пропагуватимемо щось своє, самобутнє», – переконана львівська письменниця, казкарка і журналістка Марічка Крижанівська.

На днях – 12 квітня – Марічка вперше завітала до Луцька з презентацією свого дебютного роману «Тіні». Інформаційному агентству Волинські Новини випала нагода поспілкуватися з авторкою напередодні зустрічі з читачами.

Письменниця розповіла про відмінності в написанні дорослої та дитячої прози, пригадала, що наштовхнуло її на ідею повернутися до «Тіней забутих предків», знятих Сергієм Параджановим, і поділилася своєю любов’ю до українських гір.

Ви вперше відвідуєте Луцьк?

Я вдруге в Луцьку, але попереднього разу була рівно 40 хвилин – вибігла з поїзда, сіла на таксі, заїхала в замок, перебігла, вернулася. Вважайте, я нічого не бачила. А сьогодні відкрила для себе Луцьк. Чесно, я в дикому захопленні. Я закохалася в ваше місто. Воно таке гарне, таке доглянуте, люди такі привітні, парк – це взагалі щось неймовірне. Я в зоопарк потрапила… Востаннє була в зоопарку ще в дитинстві.

Ви приїхали, аби презентувати свою нову книгу, яку окреслили як перший гуцульський детектив. Звідки таке жанрове визначення?

Коли я писала, то навіть не підозрювала, що це гуцульський детектив, я просто писала. Означення вже дали у «Видавництві Старого Лева».

Взагалі це перший мій роман для дорослих, до того я писала твори для дітей.

Спочатку я послала роман на «Коронацію слова» й отримала минулоріч спецвідзнаку (за найглибше та найґрунтовніше дослідження історії свого роду, – ВН). А потім подумала, що, можливо, хтось схоче мене надрукувати. І спробувала з найкрутішого видавництва – «Видавництво Старого Лева» зараз набрало обертів і в них дуже професійна команда.

Через пару місяців мені написали, що роман беруть у друк. Так усе закрутилося, і з того часу я дізналася, що це гуцульський детектив.

Ви згадали, що це ваша перша доросла проза. Далі плануєте повернутися до казок і дитячих історій?

Хочу пробувати всяке-різне, бо мені і для дітей цікаво писати, але там трохи інша специфіка, бо я стаю відповідальна за формування людини. У випадку дорослих йдеться про сформовану людину з її усталеними психікою, поглядами, сприйняттям світу. А у дитини все тільки формується, і головне завдання тих, хто пише книжки для дітей, – не нашкодити, а навпаки підтримати, допомогти подолати страхи.

Тобто для дітей складніше писати, ніж для сформованого читача?

Мені здається, що так.«Тіні». Чому вирішили повернутися до цієї теми, зокрема до періоду зйомок фільму Параджанова, й по-новому обіграти все у своїй книзі?

Усе було дуже спонтанно. Я, як журналістка, яка працює на телебаченні, пишу про культуру, і ми поїхали в Криворівню знімати сюжет про 50-річчя від часу зйомок фільму «Тіні забутих предків». Ми приїхали в класне, красиве гірське село й знайшли там людей, які брали участь у масовці і котрі ще пам’ятають Параджанова. Гуцули такі класні, вони навіть показували нам хати, збудовані за гроші, які платив їм Параджанов за зйомку в масовці. І так у мене з’явилася ідея про щось таке написати. Це по-перше.

По-друге, я кожного року їжджу в Карпати. Моя двоюрідна бабця має високо в горах у селі Яблуниця хату. І весь роман я написала там під смерекою. Буквально під смерекою. Я брала каримат, ноутбук і йшла писати. Я писала протягом трьох канікул, тобто 10 днів підряд три роки поспіль.

І відповідно, вийшов роман із трьома часовими лініями. Одна – це міфічні часи, коли ще існують духи. Якраз там відбувається цей розкол світу, стається вбивство. Друга часова лінія – Параджанов, який приїжджає в Криворівню й починає знімати фільм; це 1963 рік. І третя часова лінія – наші дні. Туди приїжджає журналістка, яка розкручує всю історію. Вона мимоволі потрапляє у вир усіх подій.

Розумієте, надихають самі Карпати. Ви перебували в горах вночі наодинці? В той момент кожен порух, кожен звук здається чимось надприроднім. Там дуже легко повірити в щось надприродне і надзвичайне. Там народжуються історії.

Головну героїню – журналістку – списували з себе?

Мої друзі кажуть, що героїня чимось схожа на мене. Я не списувала її з себе, але, може, в мене підсвідомо це вийшло.Розповіли, що писали під смерекою. Чому письменників так тягне до дерев, природи?

Я не можу цього пояснити. Була потреба там писати. Не писати я не могла. Я сідала на місце і виписувала емоції.

Село Яблуниця – дуже високогірне, знаходиться на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей. І тільки як над хатою підіймаюся, з лівого боку видно Чорногірський хребет, прямо – хребет Свидовець і урочище Драгобрат, справа тягнеться хребет Горгани. Ти просто сидиш у шоці між тим усім. Така краса…

Ви згадали про містику Карпат. Як вважаєте, теперішнім гуцулам ще притаманна віра в надприродне?

Вони в це вірили, коли були язичниками. Зараз вони християни, але все таки я помітила, що в деяких регіонах частково збереглися стародавні вірування. Наприклад, кажуть «арідник»; арідник – це нечиста сила. Також мають день у році, коли не можна нічого робити, бо в протилежному випадку тебе грім ударить.

Здається, християни, а вірять у такі речі. Але я не дивуюся, бо вони живуть близько біля природи і бачать різні, може, інколи надприродні, речі.

Як сказали, далі плануєте писати як для дорослих, так і для дітей. Що буде наступним?

Я не знаю. У мене є ще один роман для підлітків. У Карпатах є заповідник «Тустань», де в княжі часи була могутня, неприступна фортеця, і там дуже енергетичне місце, місце нашої сили, місце нашої історії. Я написала про це роман. Зараз хочу його трохи переписати, осучаснити. Там уже бойківський колорит. Це також горяни, але ті, які живуть у нижчих горах частини Івано-Франківщини, частини Львівщини. В них також є свої вірування.

Тобто все ж таки вас тягне до надприродного?

Люблю щось таке, і люблю щось з етнічним колоритом, бо ми цікаві можемо бути світу тільки тоді, коли пропагуватимемо своє, самобутнє.

Розмовляла Ольга Шершень

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---