У 2014 році втікали з Луганська, а в 2022 – з Харкова. Історія родини, яка знайшла прихисток на Волині

Емілія Черноусова разом із сином після ракетних обстрілів змушена була виїжджати з Харкова на Волинь. На жаль, це не перший її переїзд. У 2014-му вони з чоловіком уже виїжджали з Луганська.

Про це йдеться у сюжеті ТРК «Аверс».

Жінка – родом з Луганська. У 2014 році вона з сім’єю виїхали на захід України, рік жили на Волині, але в 2015 році переїхали до Харкова, бо там знайшли роботу.

«До 2014 року я виклад українську мову і літературу. На жаль, так сталося, що через війну я мала залишити професію. Зараз працюю з чоловіком, який приватний підприємець, йому допомагаю. Війна ще у 2014 році змінила наше життя. Найболючіше те, я втратила батька, бабусю і зятя. Через війну вони захворіли і це було найстрашніше горе. Ми залишилися без житла там, воно трохи зруйноване, але повертатися до «руського міра» ми не планували, бо любимо нашу державу. Довгий час я не могла змиритися. Коли змінилось життя, я вчилась в аспірантурі в університеті в Старобільську, писала дисертацію з малою дитиною на руках. І потім не мала змоги туди звернутися. Тому наукову діяльність я змінила на домогосподарство, а потім на підприємницьку діяльність», – розповідає жінка.

У Харкові родина почала життя з нового аркуша. Був свій бізнес, щойно придбали власне житло і мали переїжджати зі зйомної квартири у власну.

«Мені дуже боліло за Луганськ. Я не думала, що так ще полюблю якесь місто, але в житті з’явився Харків. Нам здавалося, що 2014 рік – це був жах. А виходить, що 2022-й

– це просто не порівняти. Ми не вірили до останнього. Вже були вибухи Чугуєві, це не так далеко від нашого зйомного житла. Ми знали, чим це нам загрожує, та думали, що нікуди не поїдемо. Але коли була вибухова хвиля і буквально секунда відділила від неї, я вирішила, що з синочком поїду на Волинь до наших рідних, де ми колись були. Ми ще не розуміли, що полетять ракети. Ми ще з 2014 року знали, що таке «Гради», важка артилерія. Але не знали, що нас так можуть бомбити з повітря. Найстрашніше, коли ми спускалися з п’ятого поверху у підвал, і буквально секунди нас врятували від того, щоб нас не вбило вибуховою хвилею», – пригадує Емілія.Вона додає: найбільше боялися не за себе, а за життя дитини. Адже розуміли, що якщо обоє батьків загинуть – син залишиться сам. Після того, як вони ухвалили рішення евакуюватися, довелося декілька днів добиратися на Волинь.

«Ми не розуміли, який день і котра година. Ми проїжджали центр, їхали через обстріляний район і хвилювалися, що будь-якого моменту буде сирена і будуть бомбити. З Харкова у Луцьк ми доїхали за три дні, а раніше дорога займала 10-14 годин. Були великі затори, було багато людей. Я клала у кишеню сина записку з його датою народження та інформацією, хто мама і тато», – згадує жінка.

У Харкові в родини залишилися друзі та знайомі. З ними постійно підтримують зв’язок, розпитують, як вони, чи всі живі.

«Я дивлюся новини, дивлюся на райони, де жили і куди мали переїжджати. Всі райони Харкова, на жаль, бомблять. Там багато друзів лишилось, з дітками. Ми віримо в перемогу, віримо, що все скоро закінчиться. Ми хочемо миру, сонячного неба над нашою головою, щоб Бог беріг нашу країну. Ми все відбудуємо. Зараз кажуть, що в людей змінилися цінності. У мене цінності помінялися з 2014 року, коли ми виїжджали з Луганська і не знали, чи нас розстріляють, чи ні. Навіть коли ми в Харкові купили квартиру, я всім казала, що після 2014 року в мене все тимчасове. Аби було життя, аби був мир», – резюмує Емілія.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---