«У 2014-му смерть воїна була трагедією, а зараз – статистика». Волинський капелан про пантеон героїв і повернення додому тіл військових

Сьогодні ми маємо щосили допомагати фронту, щоби наблизити нашу перемогу. Водночас не можна забувати про тих, хто віддав життя за Україну.

Кожен воїн, який бореться за нашу незалежність, має бачити відповідне ставлення до полеглих і поранених, тому що завтра він може бути або полеглим, або пораненим.

На цьому в інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини наголосив військовий священник Михайло Бучак.

Під час розмови капелан розповів про належне вшанування полеглих воїнів, необхідність створення пантеону загиблих на війні українських героїв і повернення додому тіл військовослужбовців.

Під час нашої попередньої розмови ви згадували, що готуєте звернення про вшанування полеглих героїв у Луцькій громаді – з оголошенням днів жалоби та відповідним інформуванням населення. Чому виникла потреба в підготовці такого звернення?

Зараз «Спілка воїнів АТО Волині» готує проєкт звернення, аби спільно з іншими громадськими організаціями, відповідними установами розробити, наприклад, логістику.

Ми маємо розуміти: не шануючи тих, хто віддав життя, ми продовжуємо війну… Ті батьки, які не готові стати на коліна перед не своїми дітьми, що загинули, колись стануть на коліна перед своїми. Війна не закінчиться завтра, тому немає гарантій, що кожному з нас не доведеться відстоювати незалежність України не тільки на словах, а й зі зброєю в руках.

Ми нині дуже болісно говоримо про кількість жертв, хоча насправді ніхто не знає реальної цифри. І я вважаю, що це правильна державна інформаційна політика. Ми не готові почути, якою ціною відстоюємо незалежність України…

Я бачу, як зустрічають загиблих героїв у Рівному, Ковелі… У людей там є розуміння, що всі ми маємо віддати шану тим, хто загинув. У громадах оголошують жалобу. Це правильно. Я розумію, що в майбутньому її можуть оголошувати щодня, але зараз дуже боляче бачити, що навіть машини не завжди зупиняються, коли ми супроводжуємо полеглого воїна на кладовище в Гаразджі…

Думаю, всі, коли бачать колону, машину поліції, яка її супроводжує, розуміють, що це не весільний кортеж. Зупиніться. Мій дідусь колись казав: не спіши вперед покійного, встигнеш. Зупинись, коли везуть покійного, встигнеш.

На коліна взагалі ніхто не стає.

Як вважаєте, чому в інших громадах загиблих воїнів зустрічають належним чином, а в Луцьку часто – байдужість?

Ми переситилися. У 2014-му смерть воїна була трагедією, а зараз – буденність і статистика. Що перед кожним на коліна ставати?.. Можливо, ми не були готові до такої війни…

Найперше я говорив би про систему оповіщення. Наприклад, у Ковелі відразу на всіх ресурсах повідомляють точні години та місця зустрічі загиблих воїнів. Так, можливі невеликі затримки…

Люди мають розуміти, що тоді-то на площі перед драмтеатром у Луцьку зустрічатимуть полеглого героя, потім відбудеться заупокійна служба, а далі (з такої-то години) ми будемо проводжати покійного до Гаразджі.

Проспекту Волі (від ЦУМу до Київського майдану), думаю, цілком достатньо, щоб люди віддали шану полеглому герою. Навіть не йому. Напевно, ми стаємо на коліна не перед загиблим воїном, а перед його дітьми, дружиною, батьками – ми стаємо на коліна перед тими, хто втратив найдорожче.

Коли хтось супроводжує близьку людину на місце вічного спочинку і бачить навколо байдужість, суєту – це боляче. Як казав мені волонтер, який супроводжує і привозить тіла двохсотих, плакати хочеться у двох випадках: коли бачиш, що на коліна стають сотні й тисячі, і коли бачиш, що на коліна не стає ніхто.

А хто має контролювати логістичні питання, оповіщати населення про прощання з воїнами?

Це питання колективної відповідальності та взаємодії різних структур. В оповіщенні населення мають бути задіяні всі: і територіальний центр комплектування, і патрульна поліція, і міська влада, і обласна військова адміністрація, і церква. От надійшла інформація – її відразу потрібно розіслати ЗМІ, опублікувати на різних ресурсах.

Це стосується й пошуку полеглих героїв. Нам потрібен центр, де збиратимуть усю інформацію. Є навіть підприємці, які готові виділити людей, що будуть сидіти на телефоні та збирати інформацію. Однак не кожна мама, не кожен тато готові говорити про це телефоном. Має бути приміщення, куди вони зможуть прийти. Ми говорили з Ігорем Гнетьовим (в. о. директора Медичного центру реабілітації учасників бойових дій Луцької громади, – ВН), що найкращий варіант – реабілітаційний центр на проспекті Волі. Там відразу можна буде задіяти психолога. Це дуже важливо.У нас була зустріч із сім’ями полеглих. І я їм сказав: «Я не збираюся говорити, що вас розумію, бо це неправда. Вас може зрозуміти тільки та людина, яка сидить поряд із вами, яка втратила сина, чоловіка чи батька». Пережити втрату дуже важко…

Я розумію, що є багато нагальних проблем, які потрібно залагоджувати. Розумію, що ані міський голова, ані голова військової адміністрації не може змусити людей стати на коліна. Єдине, що ми можемо зробити, – пропрацювати питання так, аби люди знали, що це везуть полеглого воїна. Мають бути прапор України з чорною стрічкою, інші розпізнавальні знаки, щоб люди усвідомлювали: триває супровід полеглого героя і потрібно віддати належну шану загиблому.

Читати ще: «Священники МП мають зрозуміти: сила українського народу в єдності не з демонічною московією, а з Богом», – капелан Михайло Бучак

Ви наголошували, що в Луцьку бракує цвинтаря полеглих на війні героїв, тому що вільних місць на Алеї слави на міському кладовищі в Гаразджі обмаль.

Питання пантеону героїв ми піднімаємо ще з 2015 року. Я вважаю, що найбільш вшанованим місцем у Луцьку має бути такий пантеон. Це основа нашого подальшого розвитку.

Ми всі повторюємо: хто не пам’ятає минулого, той не вартий майбутнього. Але нація, яка не пам’ятає полеглих героїв, не отримає їх у майбутньому. В нас не народяться нові герої, якщо не будуть поціновані полеглі.

Алея слави не безрозмірна. Якщо хтось думає, що її вдосталь, то глибоко помиляється або просто не розуміє, яка війна в нас відбувається, або не хоче розуміти. Тому ми говорили про те, щоби виділити землю біля кладовища в Гаразджі під пантеон героїв. Я розумію, що це чиясь власність, але це ідеальне місце. Можливо, вдасться запропонувати власнику якусь ділянку взамін чи знайти іншу локацію…

Там мають бути стела пам’яті, невеликі надгробки, газон (як у європейських країнах чи США), аби дитина могла прилягти біля батька, дружина – біля чоловіка, а батько з матір’ю – біля сина. Це має бути місце духовного єднання, відпочинку зі своїми рідними, які відійшли у вічність. Як християни ми віримо в життя після смерті та знаємо про існування душі.

Це потрібно не мертвим, а нам. Якщо в нас не буде пантеону полеглих героїв, то гріш ціна тим дев’ятиповерхівкам, які ми будуємо, тому що там житимуть бездушні люди, байдужі до того, що хтось віддав життя, захищаючи Батьківщину…

Із часом не стане батьків, родичів, які могли би доглядати могили. Тому ми говорили про те, що цю ношу мають узяти на себе влада і суспільство.

Ще одна важлива місія – повернення додому тіл полеглих воїнів. У травні ви зверталися з проханням допомогти з придбанням пального та обслуговуванням авто. Які потреби є зараз?

Про проблему транспортування полеглих героїв ми знаємо з 2014 року. Відтоді логістика повернення тіла загиблого воїна була начебто достатньо випрацювана.

Назад полеглого героя має повертати військова частина. Але військова частина не має холодильної установки, а інколи – взагалі можливості доставити його автомобілем. Максимум – вивезти полеглого побратима з поля бою в найближчий морг чи найближче безпечне місце…

Тому виникла ідея робити це на волонтерських засадах. Один автомобіль раніше ми отримали за домовленостями з військовою адміністрацією. Ще один придбав благодійний фонд «Князя Володимира». А третю машину капелан Тетяна Потоцька-Євчук купила за власні кошти. Тобто нині маємо три автомобілі. Обслуговування, заправка, екіпажі для цих трьох авто – все, що поки можемо собі дозволити… Мінімум тисяча кілометрів в один бік, аби забрати двохсотого, тисяча кілометрів назад… Ідеться про великі витрати.

Чому ми цим опікуємося? Ми стараємося повернути тих, кого можна привезти відразу після загибелі, аби рідні могли попрощатися.

Наші волонтери привозять полеглих, а не живих, однак батьки їм дякують так, як ніби за живих… Вони можуть відкрити труну…

Ніша повернення додому полеглих воїнів не така гарна. Легше сфотографуватися на фоні гуманітарної допомоги. Але це потрібно робити. Це одна зі складових нашої перемоги. В міру сил кожен полеглий герой має повернутися додому. Кожному полеглому герою має бути віддана належна шана. Над кожним полеглим воїном має бути здійснено чин християнського поховання.

Ми сьогодні маємо усіма зусиллями допомогти фронту, щоб здобути перемогу. Водночас не можна забувати про тих, хто віддав життя. Без вшанування подвигу полеглих не буде подвигу живих. Кожен воїн, який бореться за нашу Україну, має бачити відповідне ставлення до полеглих і поранених, тому що завтра він може бути або полеглим, або пораненим…

Безумовно, шкода наших хлопців, але вони не вмирають, а крокують у рай, тому що пекло вже пережили.

За нещодавніми даними, увага інтернет-користувачів до війни знизилася у 22 рази. Ми, на жаль, звикаємо до війни. Чим це загрожує Україні?

Буденність війни, буденність втрат… Ми не можемо зрозуміти подвигу тих, хто поряд із нами. Ми постійно нарікаємо на уряд, президента, ЗСУ… Але ми ведемо війну з країною, якої боявся увесь світ. Ми маленький Давид порівняно з божевільним Голіафом. Ми сьогодні робимо подвиг. Наші хлопці роблять неможливе. Такої жертовності, як у нас, немає в жодної нації…

Кількість українців, готових захищати Україну, черги у військкомати, люди, які повернулися з-за кордону, – це підтвердження того, що українці – неймовірна нація. Тому ми маємо пошанувати одне одного, пошанувати подвиг, який робимо, адже всьому буде своя ціна, і ця ціна буде жорстокою.

Або другий варіант: дати можливість російським військам окупувати всю Україну і потім скніти в рабстві. Тоді ми знищимо мрію, яку мали мільйони українців, що загинули за Україну. Це і січові стрільці, і козаки, і повстанці, і ті, хто поліг в Іловайську, Дебальцевому…

Частина українського соціуму вважає, що війна – це чиясь справа. Але війна може постукати в кожні двері. І напевно, люди, які жили в Бучі, Ірпені, Василькові, Харкові, Маріуполі, теж думали, що війна не прийде до них…Сьогодні важливі дві складові перемоги, за які мусимо боротися: Бог і Україна. Чому без Бога ми не переможемо? Щоб отримати перемогу, український народ має звершити диво і перемогти гіганта, яким є росія.

Спочатку ми дуже боялися, потім розслабилися, бо думали, що за два тижні всіх переможемо… Але ми не біжимо спринтерську дистанцію – попереду марафон. Тому потрібно розрахувати сили. Кожен на власному місці має якісно виконувати свої бойові дії. У когось – бій на фронті, у другого – бій у тилу, у третього – бій у кабінеті військової адміністрації, у четвертого – бій у лікарні, у п’ятого – в школі, у когось – на грядках з капустою…

Коли був коронавірус, усі стали вірусологами, а зараз усі – військові стратеги чи аналітики. Наша країна вийшла з СРСР, де намагалися вбити українську ментальність, із заселенням сходу України вихідцями з депресивних регіонів росії, з морем шпигунів, сексотів, і ми хочемо, щоб завтра в нас були ідеальні перемоги…

Як казав мій дідусь, москаль приніс в Україну те, що було їй непритаманне: вміння брехати, красти, лихословити і пити горілку. Ми мусимо викорінювати це.

Також ми маємо скеровувати свої молитви до Бога. Тільки коли прославимо Бога, отримаємо перемогу. Яке це має значення? Повірте, більше, ніж Javelin. Тому що Javelin ми отримуємо тільки тоді, коли Бог благословляє чиїсь наміри…

Коли сьогодні чую, як хтось говорить, що потрібно віддати схід України, відповідаю так, як Бог сказав би: він «залишив 99 овець і пішов шукати загублену» (із притчі «Загублена вівця», – ВН). Не можна віддати ту Україну, де вчителька, ризикуючи власним життям, переховувала українських хлопців, де бабуся з сьомого поверху зі сльозами на очах вмовляла нас 20 хвилин забрати продукти, бо вони потрібніші солдатам, де діти так щиро нас обіймали… Це буде не тільки зрада України, а й зрада Бога…

Війна триває не тільки тому, що росія напала на Україну, а й щоби ми стали іншими… Чомусь ми думаємо: «От завтра не стане путіна і війна закінчиться». Але це не так. Війна триває від мікрокосмосу до макрокосмосу, тобто війна триває (між Богом і дияволом) за кожну людину, за кожну сім’ю, за кожен населений пункт... Ми хочемо порадити Залужному, Зеленському, як виграти війну, не вміючи виграти власну…

Питання війни на території, наприклад, нашої області дуже болюче. Я спілкуюся з волонтерами. Вони вже вигорають.

Та частина суспільства, яка нічого не хоче робити для перемоги, поширює думки, що ті, хто щось робить для перемоги, – це ідіоти, користолюбні люди. Тобто для того, щоб виправдати свою бездіяльність, люди осуджують тих, хто працює… А ти спробуй узятися за те, що роблять волонтери! Я вже не кажу про військових...

Сьогодні держава має активізувати співпрацю з духовним середовищем. Я кажу загалом про людей віри. Держава має звернути увагу не тільки на доставку в Україну високоточної зброї, а й використати ту зброю, яку має, – духовний фундамент українського народу. В росії такого нема…

***

Дякую Господу за те, що я не москаль, не рабоподібний свідомий негідник… Кожен українець сьогодні має подякувати Богу за те, що він не москаль, що живе в іншому середовищі, на іншій землі, під іншим небом, має інші духовні цінності. Це надзвичайний подарунок Бога. І цей подарунок Бога захищають наші воїни. Бог подарував нам Україну, українську мову, українську ментальність, українські землі, українське небо, українських матерів.

Сьогодні увесь світ розуміє, що Україна – унікальна країна. Вона унікальна не так багатством чи міжнародним впливом, як людьми за образом і подобою Бога. В українцях – Божі душі, тому з нами важко боротися.

Зараз Україна повторює шлях Ісуса Христа в пустелі. У нас забрали все. Наше військо, нашу ментальність намагаються знищити… Ми в пустелі, а поряд – тільки диявол. Але ми не станемо перед дияволом на коліна. З Божою поміччю переможемо.

А зруйновану Україну дуже швидко відбудуємо. І світ нам у цьому допоможе. Допоможе тому, що Бог покаже світу, наскільки велика його заборгованість перед Україною.

Насправді ми сьогодні захищаємо не Луганську, Донецьку, Херсонську, Миколаївську, Запорізьку області, а увесь світ від демонського нариву, який може знищити планету.

Ольга ШЕРШЕНЬ

Фото з особистого архіву співрозмовника

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---