«Ти вирішуєш: кому жити, а кому – ні». Бойовий медик із Луцька – про чоловіків, які в тилу відводять очі

Побажав військовому не повернутися з фронту. Таке повідомлення в соцмережі отримав парамедик Владислав, коли був у Часовому Яру та евакуйовував поранених.

Що чекає військових, коли вони повертаються додому на реабілітацію? Про це йдеться в сюжеті «12 Каналу».

Бойовий медик із позивним Нестор – на фронті у складі 67-ї окремої механізованої бригади. Він лучанин. Позаду – участь в Операції об’єднаних сил 2019 року. Нині – Запорізький, Донецький напрямки, пекло війни в Часовому Яру, втрати друзів і психологічно складна робота.

«Твоє перше завдання – врятувати пораненого і зберегти собі життя. Зі сторони колективу, якщо дивитися, хто такий бойовий медик, то ти фактично вирішуєш, кому жити, а кому не жити», – говорить Нестор.

Читати ще: Поклади руку на серце, або Чому цивільні опускають очі, коли бачать військових

Парамедик каже: найважче – ділити військових на тих, кому ще можна допомогти, та тих, кому зберегти життя вже не вдасться. «Ти не можеш звикнути, коли хлопці йдуть. Ти привітався вночі, він приїхав на підмогу, він вийшов, а потім тобі повідомили, що він – 200. Або ти чуєш крики, останні слова хлопців», – зазначає Нестор.

Ці слова прощання – зазвичай про те, за що хлопці боролися і що хотіли би бачити в майбутньому. І вони досі болять чоловікові, бо, знаючи, за що гинули його побратими на полі бою, не розуміє, коли в тилу такі ж молоді хлопці, як і він, пишуть, аби він не доїхав з фронту.

«Виходить: одні воюють, віддають своє життя, проливають свою кров, а інші тусуються, дозволяють собі нахабно поводитися, взагалі не піклуються про свою країну, не говорячи про державу», – наголошує Нестор.

Життя і смерть на фронті зрослися в одне ціле. У тилу життя, каже Нестор, його дуже дивує. «Уже третій рік війни і ми починаємо потроху повертатися, ті, які покалічені війною. Ми не очікували, що тут таке, ніби рожеві окуляри, інший світ у всіх».Читати ще: «На фронті не сумніваються в перемозі», – військовий зв’язківець із Луцька

Нині хлопець – на реабілітації. Рідний Луцьк зустрів його очима люблячої дружини та улюбленої вівчарки, яку назвав на честь богині кохання Фреї. Але, як помічає, очі людей навколо кажуть різне. «Люди бояться. Вони опускають очі, вони ховають очі. Вони уникають, вони обходять тебе. Людей, в очах яких видно дійсно повагу, одиниці. Але здебільшого люди чомусь бояться, уникають нас, військових», – звертає увагу Нестор.

На запитання, хто ж уникає прямого погляду, парамедик каже: молоді чоловіки віком за 20. «Це не чоловіки. Вони живуть, дихають, паплюжать землю, а захищати хто збирається? Хто збирається будувати країну для наших дітей? Хіба ми всі зберемося і втечемо в Європу? Як так виходить? Ми пішли добровільно захищати країну з надією на те, що ви нас там підміните», – акцентує Нестор.

Саме таке розуміння сили тилу – в тих, хто бачив смерть у свої 25 частіше, ніж народження дітей, хто розпізнає звуки вибухів різних боєприпасів і бачить кров, яку наша земля вбирає в цій боротьбі за волю. Але попри ці протилежні світи нашого сьогодення військовий медик не тримає образ на слова та спосіб життя тих, на кого хоче сподіватися.

«Образ у мене немає ні на кого. В мене є тільки бажання будувати гідну країну для своїх дітей. Скільки років ми боремося. Народ, треба вже закінчувати цю боротьбу. Скільки поколінь уже страждали, наших прадідів вибивали, вирізали… Треба це змінювати. Ми на своїй землі. Нам немає куди ховатися, тікати. Тому я думаю, що за нами – правда і воля», – резюмує бойовий медик.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---