«Ти – моє сонечко, моє кохання, МІЙ ГЕРОЙ»: Луцьк попрощався з воїном Андрієм Романовим

Лучанин Андрій Романов з позивним Тренер у перший день війни поїхав до Києва та став бійцем закарпатського добровольчого спецпідрозділу «Сонечко». Попри те, що не мав військової освіти та бойового досвіду, він став командиром однієї з груп розвідки, а 19 березня його було призначено керівником обласного осередку «сонечок» на Волині. Разом з побратимами він мужньо та самовіддано боронив нашу землю від окупантів. Однак 31 березня загинув від вибуху танкового снаряда російських загарбників, виконуючи бойове завдання на Київщині.

Сьогодні ж, 9 квітня, на Театральному майдані у Луцьку відбулося прощання з воїном Андрієм Романовим, який поклав життя на вівтар Української Державності. У 33-річного Героя залишилися дружина та троє маленьких дітей, найменшому сину немає ще й року.У перший день широкомасштабного вторгнення в Україну добровольчий спецпідрозділ «Сонечко» одразу мобілізував сили, бійці вирушили на оборону столиці. Командир батальйону Руслан Каганець розповів «АрміїINFORM», що таку лагідну назву обрали не самі бійці, а її почесно надали побратими.

«Ми завжди мали найважчу роботу, виконували найскладніші завдання. Сьогодні спецпідрозділ виконує складні завдання на різних ділянках Київської області, за потреби можемо негайно переміститься в інший гарячий регіон України для виконання не менш специфічних завдань», – зазначав Руслан Каганець.Андрій був командиром тридцяти бійців, хоча й не мав військової освіти

Побратим Андрія Романова лучанин Олександр Чуйко розповів, що вони були братами, хоча й не кровними, адже знали один одного понад десяток років. Для нього Андрій був наставником у спорті та авторитетом у житті. Товариш пригадав, що напередодні 24 лютого вони одразу ж зідзвонилися, аби вирішити, де найбільше потрібні, а вже наступного дня ракети вдарили по аеродрому в Луцьку.«Порадившись з людьми з нашої компанії, які мали досвід бойових дій, того ж дня ми зібрали речі й виїхали до Києва. Ми знали, що це один з головних напрямків, та не хотіли, щоб таке лихо трапилося у Луцьку. В перші два дні сформувалася група людей, і ми приєдналися до закарпатського батальйону «Сонечко», – розповів Олександр Чуйко.Разом з побратимами протягом місяця війни вони виконували найнебезпечніші завдання, але ніхто з хлопців не боявся ризикувати життям заради Батьківщини.

«Вже з перших днів Андрія призначили командиром нашого підрозділу. Наша команда сформувалася першою у батальйоні, їй довіряли, висилали на бойові. Раніше ми мали навики поводження зі зброєю, проходили тактику, єдине – не мали бойового досвіду. Андрій умів «читати» людей. Попри те, що він не мав військової освіти чи досвіду, командував тридцятьма людьми. Він розумів, як давати відсіч, як займати оборону», – пригадав побратим Андрія Романова.Під час бойового виходу воїни рухалися в напрямку житомирської траси. Здійснювали зачистку сіл, з яких відходили російські війська, наступного дня тривали танкові бої. А третій день потому видався найважчим. Бійці йшли через ліс та прийшли у село, яке мали зачистити та закріпитися. Саме тоді, 31 березня, Андрій і загинув, виконуючи одне із бойових завдань.«Ми знищували техніку, яка відставала від основної групи російських військ. Надвечір ми вступили у бій, під час якого Андрій загинув від вибуху танкового снаряда, – з болем пригадує Олександр Чуйко, який дивом вижив. – Танковий снаряд летить зі швидкістю три тисячі метрів за секунду. Зона ураження – 20 метрів. Тобто настає миттєва смерть. Під час вибуху я стояв біля Андрія, мене відкинуло, я отримав осколкове поранення і контузію. Навіть не одразу зрозумів, що Андрій загинув. Через контузію я впродовж чотирьох годин не пам’ятав того злощасного моменту».

«Для мене чоловік прожив на добу довше»

Дружина загиблого воїна Анна Романова розповіла, що ще до війни Андрій навчив її не телефонувати зайвий раз, якщо він зайнятий або кудись їде. Так само було і під час війни: чоловік телефонував сам, коли у нього було трішки часу. Але кілька днів він не виходив на зв'язок.«Я не телефонувала йому, адже розуміла, що це війна, він може бути не на зв’язку. Попри переживання, тримала себе в руках, але за три дні до його смерті я взялась телефонувати чоловікові щоранку, наче щось відчувала. Він піднімав слухавку і казав, що живий, здоровий, до завдань готовий. Після цього два дні не виходив на зв'язок, я заходила на сторінки його командирів. Звичайно, в мене були думки про загибель Андрія, я розуміла, що все може статися. Але давала собі раду, трималася. Однак 31 березня зранку донечка розповіла, що їй снився тато, вона падала, а він її не спіймав... Між ними був дивовижний емоційний зв'язок. Хай як це звучить, але він нікого не любив так, як її...» – зі щемом ділиться Анна.Впоратися із важкими думками було напрочуд складно, проте дружина захисника намагалася гнати їх геть: «Замислювалася про те, що мені можуть подзвонити, аби упізнала чоловіка за татуюванням. У нього на грудях був напис латиною, який перекладається як «право розпоряджатися життям і смертю», і я шукала достеменний переклад тієї фрази, аби бути готовою до всього... 31 березня ми говорили з його братом Сашком, із яким Андрій був дуже близький. Я дуже переживала. І раніше бувало, що Андрій не виходив на зв'язок, але такого відчуття, як в останні дні, у мене не було. Наступного дня він мав повернутися з завдання. Зранку 1 квітня я прокинулася, зайшла на сторінку командира і побачила пост про загибель бійців, там було прізвище Романов, але це був не Андрій, а лиш однофамілець. Я знову говорила з Сашком, який вже знав про смерть Андрія, але ще нічого мені не казав», – розповідає вдова Героя.

Попри те, що Андрій міг би отримати прочухана, Анна вирішила написати його командиру, але той, прочитавши повідомлення, нічого не відписав. Як вона дізналася згодом, саме брат Олександр попросив не повідомляти дружині страшну звістку. Рідний брат до останнього сподівався, що це прикра помилка.

«Мені до останнього не говорили про смерть Андрія. Я все чекала, поки він вийде на зв'язок. Хоча на ту мить уже чимало людей знало, що Андрія не стало. І тут прийшов брат Сашко: в нього на обличчі все було написано. Я все зрозуміла... Хай там як, але для мене коханий чоловік прожив довше... А головне – він виконав свою місію, він пішов достойно», – з сумом розповіла Анна, додавши, що Андрія таки упізнали за характерним татуюванням.

«Ти ніби відчував, коли попросив доглянути твою сім’ю…»

Олександр Романов був дуже близьким із загиблим братом, вони з Андрієм завжди доповнювали один одного, були не просто братами, а справжніми друзями.«Андрюха! Мій любий брате! Я так люблю тебе і любитиму до кінця своїх днів. Ми були такі близькі з тобою. А мій Марк казав, що ти для нього найдорожча людина після мене та Елі. Він так любить тебе. Я сумуватиму за нашими щоденними розмовами про все. Ми доповнювали один одного корисними порадами і завжди прислухалися один до одного. Я розбитий і спустошений, але триматимуся, бо пообіцяв тобі доглянути твою сім'ю два тижні тому. Ти ніби відчував…Твої сильні риси, шляхетність, сміливість та розважливість, доброта та твоя посмішка. У тебе стільки друзів, які пишаються тобою. Я пам'ятатиму про тебе, мій Брате, і донесу пам'ять про тебе твоїм діткам. Спи спокійно, Андрюха, мій молодший брат Андрій», – написав Олександр Романов.

«Ти просив бути сильною. Я буду, обіцяю»

Поки Андрій воював, його кохана волонтерила. В одному з постів, присвяченому збору коштів бійцям, Анна написала, що її чоловік їхав до Києва зі словами: «Думаю, це все на два-три дні… скоро побачимось!» Але вона не повірила. Дізнавшись про загибель свого чоловіка, Анна написала, що разом з Андрієм пішла у вічність і частинка її єства.

«Ти тільки глянь! Скільки людей ти зібрав навколо себе. Завжди дивувалася, як ти це робиш. Ти ведеш і йдуть за тобою. Навіть після….Якби ти міг прочитати все те, що мені написали за останню добу, ти так пишався б собою! Ти залишив свій слід не тільки в наших дітях, а й у серці кожної людини, яка знала тебе. Ти найсвітліший, найдобріший, найчесніший і найпорядніший з усіх, кого я знала. Ти – моє сонечко, моє кохання, МІЙ ГЕРОЙ!Разом із тобою пішла частина мене. Я поки що не розумію, не уявляю, як зможу далі жити без тебе. Я не хочу в це вірити. Не хочу цього приймати.

Але мені доведеться... Доведеться жити, доведеться бути сильною. Заради наших дітей та на згадку про тебе. Ти просив бути сильною. Я буду, обіцяю. Люблю тебе усією душею. Твоя мала. ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!» – звернулася Анна до чоловіка, який вже в кращих світах.

Він завжди був особливим

Сьогодні з загиблим Героєм зі всіма почестями попрощалися на Театральному майдані. Зі слів дружини, Андрій завжди був своєрідним, і за це його любили. Він ще задовго до власної смерті, коли нічого не віщувало біди, зробив вибір, як вчинити з його тілом – кремувати.«У вас два варіанти: закрита труна або кремація. Так сказав командир добровольчого батальйону «Сонечко». Рішення було ухвалено одноголосно, без вагань. Він так хотів. Це, мабуть, дивно, коли людина говорить про такі речі… наперед. Коли ніщо не віщувало біди.

Андрій взагалі був дивний. Не такий, як всі. І саме за це його всі любили. Розумію, що для багатьох з вас це було б шоком, якби ви взнали про це по факту, якби були не підготовленими. Але якщо ви знаєте Андрія, то ви також знаєте, що він сказав би на тему «а що подумають люди», – повідомила Анна.Прах Героя Андрія Романова розвіють...

Картка для допомоги сім’ї: 5363 5420 1727 8988 Приват (Анна Романова).

Інформаційне агентство Волинські Новини висловлює щирі співчуття рідним і близьким. Вічна пам‘ять та слава Герою!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---