«Тут – як у садочку, тільки увечері діток не забирають мами…»: як живе волинський будинок дитини

Візочки біля входу, дитмайданчик, пісочниця, м’які іграшки, що рядочком сидять на перилах в холі – усе вказує на те, що цей заклад – для діток. Утім насправді він непростий. Бо звідси рідко виходять усміхнені дорослі зі щасливими дітьми за руку.

Це – Волинський обласний будинок дитини. Тут за мам і бабусь дітлахам – виховательки та медсестри, за тат і дідусів – директор і завгосп.

«У нашому закладі перебувають дітки від народження й до чотирьох років. Я віднедавна очолюю його, а до того керував Луцьким центром медико-санітарної допомоги №3. Зізнаюся: звикати було непросто, бо специфіка роботи тут абсолютно інша. У поліклініку дітки приходили до нас із батьками, яким можна було казати, що потрібно для дитини, для її лікування, реабілітації, профілактики, – розповідає в. о. директора КП «Волинський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей з ураженням нервової системи з порушенням психіки» Віктор Максимюк. – На жаль, ті дітки, які тут перебувають, обділені ласкою і теплом».

Віктор Борисович каже: увесь персонал закладу намагається дати цим обійденим долею малюкам бодай трішечки тепла. Та маминої любові, на жаль, не подарують хай і найдобріші чужі руки.

«Оскільки наш будинок дитини спеціалізований, то багато підопічних мають вади ЦНС і психіки. Із ними працюють педіатри, логопеди, психіатри, які приділяють максимум уваги та вмінь, аби допомогти малечі, – провадить керівник закладу. – Бувають такі випадки, коли дитинка в два-три роки ще практично не вміє розмовляти. Тут на поміч приходять наші фахівці, аби малеча могла наздогнати в розвитку однолітків. Адже коли нашим підопічним виповнюється чотири роки, їх переводять в інтернати, а там же різні діти».

Навшпиньки мандруємо коридором, щоб не розбудити дітлахів: якраз тиха година. Групи тут – такі самі, як і в садочку: є молодша, є старша, немовлята – окремо, бо ж за ними треба чи не найбільше догляду.

Попід стінами – шафи з іграшками, книжечками відповідно до віку. Маленькі столики та стільчики – одне слово, на мить з’являється відчуття, що ми у звичайному дитсадку.

«Так, у нас тут – як у садочку. Тільки увечері по діток не приходять мами», – сумно усміхається одна з виховательок, поправляючи малечі ковдрочку.

«Загалом у 2021 році в нас перебувало 67 дітей. Деякі з них були тут на початок року, а деякі поступали до нас вже цьогоріч, – розповідає Віктор Максимюк. – Із 67 вибуло від нас за 9 місяців 33 дитини, а поступило 30 за цей рік. Десятьох забрали батьки, під опіку потрапило дев’ятеро, сімох усиновили. Двох малюків переведено в дитячий будинок сімейного типу, а двоє потрапили в прийомні сім’ї. Трьох перевели в інтернат «Сонечко», що у Ківерцях. Станом на сьогодні в нас 34 дитини, дев’ять з яких до року, дванадцятьом надано статус таких, що позбавлені батьківського піклування».

За заявою в дитбудинку перебуває дев’ятеро діток.

«Що означає за заявою? Батьки, які потрапили у важку матеріальну ситуацію, пишуть заяву про тимчасове переведення їхніх діток на піклування у дитячий будинок. Це можливо на пів року, на 9 місяців і так далі, – пояснює Віктор Борисович. – Тим часом батьки їдуть десь на заробітки, а потім, коли покращать матеріальних стан, забирають малюків».

Відібраних, вилучених із сімей діток у закладі наразі 13. А двоє – з інвалідністю. Готуються прийняти ще двох зовсім крихітних, обоє – з тотальним алкогольним синдромом.

«Ці дітки – глибокі інваліди, – з прикрістю констатує керівник закладу. – Вони мають мікроцефалію, у два місяці годуються через зонд. Це той випадок, коли дитинка напилася алкоголю ще в утробі матері».

Для того щоб дитина отримала статус позбавленої батьківського піклування, має минути два місяці від народження, пояснює Віктор Борисович. Коли малюк набуває такого статусу, його можуть забрати в дитячий будинок, а документи можуть навіть подавати в комісію у справах сім’ї і молоді на усиновлення. На жаль, раніше цього не можна зробити, хіба у випадку відмови матері.

Заступниця директора з медичної частини Домка Боярчук у дитячому будинку працює з 1989 року. Каже, за роки роботи бачила чимало і життєвих драм, і щасливих моментів.

«Кілька років тому до нас привезли дівчинку із вродженою вадою кінцівок, від якої відмовилися батьки. Відмову молода жінка написала під тиском свекрів. І от минув майже місяць – і вона до нас прийшла, бо це її мучило, – розповідає пані Домка. – Прийшла вона раз, побачила – а дівчинка така гарна! Наступного разу привела чоловіка, потім – ту свекруху. І зрештою вони забрали малечу, всі були такі щасливі».

Домка Іларіонівна додає: часто батьки, які беруть діток під опіку чи усиновлюють, приїжджають з ними на консультації. Беруть їх за потреби й на реабілітацію, адже тут знають, як із ними працювати.

А траплялося й таке, що роми цілим табором довкола установи ходили, вимагали повернути їм дітей, яких уже давно всиновили.

«Загалом, кожна історія всиновлення – велике щастя для нас, – усміхається Домка Іларіонівна. – Останнім часом і усиновлюють діток, і під опіку беруть з подальшим усиновленням. Тобто потенційні усиновителі можуть звикнути до дитини, роздивитися її. Ми їм кажемо, що більшість дітей, які приходять до нас, мають складні анамнези. Батьки або алкоголіки, або наркомани, або ведуть аморальний спосіб життя. Якщо сім’я нормальна, то дитину сюди не віддадуть. І ми мусимо потенційним батькам це сказати, щоб потім не було для них несподіванок».

Трапляється, на жаль, що малюків повертають.

«Таких епізодів небагато, але трапляються, – провадить лікарка. – Якось жінка так довго домагалася, щоб їй дали дитину. Взяла хлопчика, йому було майже чотири роки. А через тиждень привела і сказала: «Забирайте, бо він матюкається». Отаке буває. Не впоралася… А ми ж не можемо його забрати, бо ж уже всі документи на нього пішли. Вона цього бідного хлопчика відправила у психлікарню на обстеження, потім десь у притулок, в результаті таки відмовилася від дитини».

Домка Іларіонівна додає: таке роблять не тільки чужі люди, а й рідні батьки, і це в рази жорстокіше.

«Останній випадок відмови – таке вчинила рідна мама. Ходила, оббивала пороги. Віддали їй ту дитину, а за тиждень дзвонить: «Забирайте назад». Я їй кажу: «Як так? Ви ж рідна мама, дитина від нас уже виписана». Одне слово, за два тижні малеча повернулася до нас, – скрушно хитає головою. – Та горе-мати гроші, що на рахунку назбиралися, поки дитина була в нас, зняла й використала, а малюк їй став знову не потрібен».

Чимало траплялося випадків, коли бездітні пари усиновлювали дитинку, а потім під дією тієї нейрогормональної регуляції жінки вагітніли й народжували.

Для того аби тут працювати, потрібно мати велике добре серце, щоб вдавалося зігрівати обійдених батьківським теплом малюків.

На запитання, де черпають те натхнення, аби не вигорати й аби тепла та любові ставало на всіх підопічних, Домка Іларіонівна та Віктор Борисович усміхаються: «А від них же й підзаряджаємося! Коли вони до тебе біжать, просяться на ручки, де й енергія береться».

«Кожна дитина по-своєму хороша, – каже пані Домка. – Деякі малюки сюди приходять у два – два з половиною роки й навіть ложки не тримають, вони тільки шматок хліба беруть і сухенький їдять, не знають, як то – взяти виделку чи ложку. Психологи з ними працюють, щоб хоч трохи соціалізувати, і діти розкриваються тоді. А ти прикипаєш до них, тому що бачиш, як вони в тебе перед очима ростуть, розвиваються. Коли бачимо, що наш малюк іде в хорошу сім’ю, для нас це найбільша радість».

Щодня малята навідуються до директора. Коли в коридорі їх запитують, куди мандрують, завжди відповідають: до Борисовича по цукерки.

«Завжди мушу мати солоденьке в кабінеті», – сміється він.

Тому напередодні свят, кажуть у будинку дитини, буде дуже доречно, якщо хтось із меценатів подбає про хороші солодощі для діток.

Утім тут будуть вдячні за будь-яку допомогу.

«Найбільше нам потрібні підгузки, бо коштів на них дуже не вистачає, – каже Віктор Борисович. – Крім того, значно подорожчали продукти. А діти мають харчуватися якісно та повноцінно. Обмежувати їх в чомусь ми не маємо права, досить того, що вони обійдені материнським теплом, ласкою, ніжністю. Тому хочеться звернутися до всіх людей з добрим серцем, якщо можлива якась матеріальна допомога чи у вигляді якихось коштів, чи у вигляді матеріалів для забезпечення життєдіяльності будинку дитини, то просимо зголоситися».

Насправді до дитбудинку багато хто телефонує та запитує, чим можна допомогти.

«У мене таке правило: телефоном ми можемо домовитися тільки про зустріч, я хотів би бачити ту людину, яка хоче допомогти, очі в очі поговорити з нею, – каже Віктор Борисович. – Керівники структурних підрозділів, а це і вихователі, і працівники кухні, лікарі, медсестри, завжди пишуть мені списки, на що сьогодні в них є потреба. Якщо в нас вистачає коштів чи на спеціальному рахунку, чи на рахунку загальному, ми це можемо закупити. Але є такі речі, ліки, продукти, які ми закупити просто не можемо, тому що вони не тарифіковані, законодавство нам забороняє таку закупівлю. Тоді ми просимо у благодійників, щоб вони закупили за власний кошт, ми це все тоді тут оприбутковуємо і можемо використовувати».

Наразі у закладі виходить з ладу обладнання на кухні. А воно надзвичайно дороге, тож із загального фонду кошти на це виділити не вийде, уся надія – на благодійників, які перекажуть кошти на спецрахунок закладу. Крім того, в закладі потрібно завершити ремонт.

Щодо планів, то вони у нового керівника будинку дитини та всього колективу грандіозні.

«Плануємо іти великими кроками в майбутнє, – запевняє він. – Хочемо контрактуватися з Національною службою здоров’я України. У майбутньому я бачу фінансування нашої установи як мінімум з трьох напрямків. Перший – завдяки контрактуванню медичну послугу, яку ми надаємо, буде оплачувати НСЗУ. Другий – державна субвенція, це буде уже соціальна допомога діткам, оплата заробітної плати вихователям, усьому допоміжному персоналу. І третій напрямок – це допомога від наших меценатів. Таке тривекторне фінансування дасть значну допомогу для існування будинку дитини».

Звісно, є чимало умов, яким треба відповідати, аби контрактуватися з НСЗУ. Одна з них – забезпечення хорошою комп’ютерною технікою, бо для того, щоб працювати з НСЗУ, треба зареєструватися в медичній інформаційній системі eHealth. Крім того, мають бути пандуси, санітарна кімната, туалет для діток з інвалідністю, щоб забезпечити інклюзію. Із цим, зазначає очільник закладу, у них все гаразд. Треба внести зміни до ліцензії, штатного розпису, провести навчання персоналу. Але в дитбудинку вірять, що впораються з усіма викликами й таки підпишуть контракт з НСЗУ.

До слова, тут відновлює роботу центр ранньої реабілітації дітей, який працював до введення карантину. Тут працюють не тільки з підопічними, а й із дітками, яких приводять батьки.

«За рік наші висококласні фахівці проводили лікування близько 370 діток з аутизмом, вадами мовлення, з вадами нервової системи та іншими розладами, – провадить Віктор Максимюк. – За кожен епізод такого лікування НСЗУ передбачені достатньо гарні оплати. Одна з програм медичних гарантій НСЗУ – рання реабілітація дитячого населення від 0 до 3 років. Є програма реабілітації дітей старшого віку від 3 до 18 років. Здебільшого в нас тут бувають дітки до 7 років. Ще ми хотіли б укласти договори на мобільну паліативну допомогу. Бо є дітки, яким потрібна паліативна медична допомога вдома, а наші спеціалісти вже мають потрібні навички й можуть це робити – і медсестри, і лікарі».

«Наші спеціалісти будуть працювати не тільки з дітками, а й з батьками, будуть їх вчити, щоб не тільки тут дитина отримувала реабілітацію, а щоб потім закріплювалося це вдома. Це дуже важливо», – додає Домка Боярчук.

Нині в будинку дитини активно готуються до дня Святого Миколая. Кажуть: хай там що, а дітки мають під подушку отримати якийсь подарунок – і цукерки, й іграшки.

«Один з фондів уже зв’язувався з нами, – ділиться секретом Віктор Борисович. – Вони попросили дізнатися в кожної дитини, що вона хоче отримати на Миколая. І ми вже передали список, вони працюють над втіленням маленьких мрій».

Не лишився осторонь і Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом».

«Ми дізналися, що закладу на базові потреби не вистачає фінансування. Тому придбали й завезли в будинок дитини двомісячний запас підгузків, бо саме їх тут потребують чи не найбільше», – розповіла голова правління Фонду Катерина Шкльода.

А якщо інші меценати чи небайдужі громадяни хочуть долучитися до створення свята для дітлахів, у Волинському обласному будинку дитини усіх радо зустрінуть.

Ті, хто матиме бажання і змогу переказати будь-яку посильну суму, аби фінансово підтримати дитбудинок, можуть зробити це за реквізитами:

ЄДРПОУ 20124454

МФО 303440

р/р UA 773052990000026007000802613 «ПриватБанк»

Комунальне підприємство «Волинський обласний будинок дитини для дітей з ураженням центральної нервової системи з порушенням психіки»

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---