Кілограм м’яса коштує, як в Україні – волинянин про життя в Португалії

28-річний Олександр Римарчук із Заболоття Ратнівського району переїхав до Португалії п’ять років тому. Чоловік працює у місті Лейрія інженером на фабриці, яка виготовляє пластик. Його дружина Марія – у кондитерській. Разом вони виховують семирічну доньку Олю. Дівчинка навчається у португальській школі. Сім’я зізнається, що в цій країні їм подобається усе, а найбільше те, що тут усі дотримуються правил та порядку.

Легко легалізуватися

«Навчався у Тернополі, бо в Луцьку не захотів. Не знав, який університет обрати. Пам’ятаю як зараз: на автостанції у Ковелі стояв автобус на Тернопіль. Сів у нього і поїхав подавати документи. Вступив. Вивчився. Тепер радий, що обрав саме це місто. Бо там я зустрів кохану. Одружився. Мав у Тернополі непогану роботу, – розповідає чоловік. – Але якось все дратувало в Україні: то грошей бракувало, то хабара треба комусь дати, то якась перевірка нагряне. Вирішив поїхати на роботу в Португалію. Спершу залишатися там не збирався. А от тепер не знаю, чи хочу повертатися».



Олександр каже, що завжди мріяв жити за кордоном. Чоловік був у багатьох країнах, бачив, що люди зовсім інакше живуть, ніж в Україні. Захотів змінити і своє життя. Приїхав спочатку сам, а через два місяці забрав у Португалію Марію. Батьки дружини Олександра живуть в Лісабоні, а сусіди – у Лейрії. Чоловік домовився, що поїде до сусідів. Вони й допомогли йому з житлом та роботою.

«Завдяки цим людям і переїзд був не такий болючий, – каже він. – Навіть комфортний. Страшно не було зовсім. Мабуть, через те, що знав, куди їду. Не було відчуття, що їду в щось невідоме. Працював на фабриці з виробництва пластикового посуду. Там працюю і досі. Тільки тепер маю іншу, вищу посаду – інженер. Виробництво нешкідливе. Адже усю роботу виконують роботи, а я лише обслуговую ці машини. За професією я інженер комп’ютерних систем та мереж. Тому ця робота мені відразу сподобалася. Адже щось схоже робив і в Україні».

Він розповідає, що у цій країні йому було легко адаптуватися. Мову вивчив майже одразу. А от дружині з цим було складніше. Пара уже склала в Португалії мовний іспит. Олександр набрав 86 балів зі ста. Щоб отримати португальське громадянство, треба прожити в цій країні п’ять років і скласти іспит з португальської мови.

Зробити документи на проживання в Португалії чоловіку було неважко. Відразу по приїзду Олександра фірма оформила йому робочий контракт.

«Уже зараз міграційне законодавство змінилося. З’явилися деякі труднощі. Португалія – це країна, у якій можна легко легалізуватися. Тут мені подобається усе», – каже він.



Дружина Олександра Марія працює в кондитерській. Коли має вільний час, робить епіляції. В Україні вона закінчила курси з шугарингу.

Олександр каже: у Португалії – непогані умови для заробітчан. Багато зроблено для того, щоб українці почувалися тут комфортно, розвивалися та навчалися. За словами чоловіка, українських спеціалістів у цій країні дуже цінують. У Португалію з України виїхало багато лікарів, медсестер, учителів. Українська діаспора тут чималенька.

«Хто хоче чогось досягнути в житті, той матиме це в будь-якій країні. Звісно, якщо буде багато і наполегливо працювати. Коли португальці бачать, що людина амбітна, старанна, працьовита, то всіляко їй сприяють, – каже він. – За це і люблю Португалію. Почуваюся тут, як вдома. У Лейрії є все те, що є в Україні: наша церква, українські фестивалі та їжа. Часто організовуємо тут культурні заходи. Не відчувається мені, що живу в іншій країні. Таке відчуття, ніби я вдома».

Португальці консервативні, але дуже привітні люди. Добре ставляться до українців. «Коли ще не міг добре розмовляти португальською, то звертався до них по допомогу, – розповідає Олександр. – Вони всіляко мені допомагали. Не знаю, яким чином, але завжди мене розуміли. Здається, що це у них в генах. Адже португальці самі тривалий час були в еміграції. Жодного разу мені ніхто у допомозі не відмовив. Ніколи не відчував до себе агресії».

Зарплати вищі, ціни – як в Україні

Португалія – невелика країна. Тут живе усього десять мільйонів людей. Найбільші міста – Лісабон та Порту. Лейрія трохи більша за український райцентр. Але тут усе близенько: магазини, лікарня, адміністративні будівлі. Чоловік каже, що все дуже компактно розташовано.

Багато португальців їздять на роботу у Францію та Великобританію. Улітку, коли розпочинається сезон відпусток, більшість заробітчан повертаються додому – у свої будинки в Португалії. Рівень життя тут не такий високий, як у Німеччині чи США. Але значно вищий, ніж в Україні. Зарплати у Португалії вищі, а ціни – такі ж, які і в Україні.

«Кілограм м’яса вартує так, як і в Україні. Коли взимку я приїхав в Україну, а перед цим не був тут чотири роки, то ціни в магазинах мене шокували», – зізнається він.

Мінімальна зарплатня у Португалії – €600, середня – €1200. Якщо людина добре працює, з усім справляється, то патрони (директори, керівники) часто дають додаткові гроші як бонус. Це заохочує і стимулює працювати краще.

Також у Португалії роботодавці виплачують 14 зарплат на рік. Крім 12 щомісячних, ще одну мінімальну зарплатню працівникам дають перед Різдвом. Вона називається субсидія різдвяна. Ще одну мінімалку виплачують тоді, коли людина іде у відпустку.

Автомобіль купити в Португалії взагалі не проблема. Житло – дороге, але його можна взяти в кредит. Відсоткова ставка невисока. Місячний платіж складатиме €200-250. Тобто виплатити кредит цілком реально. Хто з емігрантів тут живе тривалий час, той має уже свою квартиру чи будинок.

«Ми орендуємо житло, – каже Олександр. – Я плачу за нього щомісяця €350. Сюди входить і вартість комунальних послуг. Мене не хвилює ні вартість інтернету, ні води, ні газу. Про це дбає мій орендодавець. Афер із житлом тут практично немає. Усім опікується агентство. Португалія – країна правил. Звісно, як і всюди, тут є корупція. Але вона не така, як в Україні. Іноді читаю новини про хабарі. Але це і близько не те, що є у нашій державі. За п’ять років життя в Португалії я ще жодного разу нікому хабарів не носив. В Україні – так. І я думав, що це нормально. Тепер так не думаю, це неправильно. У мене змінилися цінності».

Комфорт – передусім

За словами Олександра, Португалія – дуже комфортна країна. Усюди відчувається простота і невимушеність.

«Коли тільки приїхав сюди, то був вражений. Тітонька, з якою ще вчора тільки познайомився, уже нині підходить, вітається і цілує мене у щічку як хорошого знайомого, – розповідає він. – Цілуватися під час вітання – традиція в португальців. У нас так вітаються лише з рідними або дуже близькими друзями. Тут усе не так. Португальці дуже відкриті, легко впускають людей у своє життя».

Чоловік каже, що в португальців зовсім інший спосіб життя. Вони усе сприймають зовсім не так, як українці.

«Іноді мені хочеться, щоб і в нас так було. Для португальців вибратися з сім’єю у суботу чи неділю в парк, щоб посмажити м’ясо, – святе. Вони часто ходять до церкви. Це дуже релігійна країна. Мені імпонує те, що португальці не встановлюють величезні паркани, не купують найдорожчі меблі і не женуться за євроремонтами. В хаті у них – чистенько і простенько. Вони куплять щось одне, але хороше, якісне, і це буде довго їм служити. Португальці насолоджуються життям. Вони живуть так, як їм подобається, а не турбуються про те, що скажуть люди. От би і нам, українцям, цього навчитися від них».

Олександр каже, що в Португалії, як і в багатьох розвинених країнах світу, усе пристосовано для людей з обмеженими фізичними можливостями. Інваліди тут не закриті у будинках. Вони виходять на вулицю і спілкуються.

«І ніхто пальцями на них не тицяє, як іноді буває у нас, – каже він. – Коли моя донька ходила в дитсадок, у її групі була дівчинка з ДЦП. Усі дітки з нею гралися, допомагали і всіляко сприяли, аби їй було комфортно. Тут діток змалечку вчать поважати хворих або інакших людей. Від таких діток не відвертаються, з ними спілкуються, як зі здоровими. Так і має бути. В Україні діти уже знущалися б з такої дитини. Звісно, що не всі. Але знайшлися б такі, які вдавалися б до булінгу. Знаю це, бо й у мене в школі були такі діти. Португальські учителі вчать здорових діток любити тих, які мають проблеми зі здоров’ям, які відрізняються від них. Тут немає агресії до людей, які не такі, як ти. Їх не ізолюють. Учні знають, що цим дітям треба приділяти більше уваги».



Португальський учитель – найкращий друг

І медицина, і освіта в Португалії дуже відрізняються від українських. У Португалії дуже близькі стосунки між учнями та вчителями. Дитина може щось не розповісти батькам, але обов’язково поділиться цим з учителем. Учні ставляться до своїх наставників, як до друзів.

«Для моєї дитини учитель – найкращий друг, – каже Олександр. – Між ними високий рівень довіри. Коли Оля бачить свою викладачку, то щиро радіє. У неї аж очі світяться. Діти навіть обіймаються з учителями при зустрічі. Це дуже теплі стосунки. У нас в Україні теж хороші учителі. Але таких близьких стосунків немає. Я ніколи не обіймав би свою учительку, хай яка вона хороша. Між нами все одно була дистанція. У Португалії все інакше. І це дуже добре, бо діти хочуть іти до школи».

Олександр розповідає: коли його донька приїхала в Португалію, то мала лише кілька років. Вона не знала португальської мови. Їй було важко порозумітися з однолітками та вихователями.

«Мені було страшно, – зізнається він. – Але все ж записав доньку в дитсадок. Вихователька не знала української. Телефонувала і питала мене, що таке «їсти», «пити», «туалет». Я розповідав їй, що хоче моя дитина. Так тривало кілька тижнів. Одного дня вихователька перестала телефонувати. Я зрозумів, що вони порозумілися. Згодом Оля почала розмовляти португальською навіть краще, ніж деякі португальці. У неї немає акценту. Вихователі та вчителі тут мають підхід до дітей».

Батьки розповідають, що навчають доньку української удома, а учителі португальської – в школі.

Улітку в школярів – сезон відпусток. Садочки організовують екскурсії. Діти приносять додому списки з переліком цих екскурсій.

«Це все платно, – розповідає він. – Але суми смішні – від €3. Наприклад, найбільше треба заплатити €15, і це вже, якщо діти поїдуть у Лісабон і їх повезуть автобусом. Але тільки квиток з Лейрії в Лісабон коштує €12. А сюди ж входитимуть ще й екскурсія, переїзд та харчування».

Медицина – на високому рівні

У Португалії є державна та приватна медичні страховки. Якщо людина може дозволити собі купити приватну страховку, то вона її купує. На місяць це виходить приблизно €40. Якщо нещасний випадок стається на роботі, то страховку оплачує роботодавець, людину везуть одразу в приватну лікарню, а не в державну.

Приватна медицина відрізняється від державної лише тим, що в лікарні треба витратити значно більше часу на обстеження. А так – державна медицина тут на дуже високому рівні.

«Навіть не можу порівняти її з нашою медициною, – каже Олександр. – Наприклад, Національний інститут раку в Португалії – один з найкращих у світі. Минулоріч португальці отримали кілька нагород, бо винайшли ліки проти двох видів раку. Правда, є один мінус – на відвідини лікаря треба виділити цілий день. Спершу треба йти у реєстратуру, там запитують, що сталося, а тоді вже скеровують до медсестри. Вона міряє температуру, тиск, записує скарги й тільки тоді відправляє до лікаря. Відразу роблять аналізи чи знімки, а тоді вже кажуть причину нездужання. На це все йде до шести годин. Іноді й більше».

Більшість португальців вдаються до послуг державної медицини, бо вона доступна і майже нічим не відрізняється від приватної. Якщо з людиною щось трапилося за годину до роботи або за годину після роботи, то за це теж платить роботодавець. Потрапив у ДТП перед роботою о 7:00 – це вже вважається нещасним випадком на роботі.

«Наша знайома підвернула ногу в такий час, то її оперували у приватній лікарні, – каже він. – До речі, в приватній лікарні пацієнт може замовити собі те, що він хоче з’їсти на обід чи вечерю. Кухар це приготує без проблем. Правда, замовляти треба в межах розумного. Наприклад, рибу чи м’ясо, гарнір, салат, суп. Тут не харчують незрозумілою їжею, як в Україні. У лікарнях не дають баланду, яку ніхто їсти не хоче».

Смачна та корисна їжа

Щодня у калькуляцію зарплати враховують ще й гроші на харчування. Є такі фірми, які харчують людей в офісах. Але їх мало. Переважно роботодавці виділяють €6-10 щодня на те, щоб людина могла піти у кафе й пообідати. Середній чек обіду в ресторані – €6. Сюди входять суп, салат, гарнір, м’ясо або риба, кава та десерт. Порції великі. Португальці люблять смачно і ситно поїсти.

Обід розпочинається о 12:00, у когось – о 13:00. Обов’язковий ритуал – випити на обід філіжанку кави.

«Вони заходять у кафе, беруть газету, читають або спілкуються між собою. Кращої кави, як у Португалії, ще не пив. Хоч чимало подорожував і встиг посмакувати кавою в різних країнах», – каже він.

Чоловік розповідає, що португальці довго живуть. Коли хтось вмирає, то при вході в будинок завжди вивішують аркуш із повідомленням про це. Там також одразу вказують вік покійного.

«Коли людина померла у 85 років, то португальці кажуть, що вона була ще дуже молода. Люди тут живуть до 100-110 років», – зазначає він.

Олександр каже, що це пов’язано з кліматом та харчуванням. Португальська кухня дуже проста. Щось ексклюзивне з їжі тут важко знайти.

«Коли я їм страви португальської кухні, то у мене виникає таке враження, ніби я обідаю у бабусі в Заболотті», – зізнається він.

Місцеве населення їсть багато оливкової олії та риби. Тут не споживають так багато холестерину, як Україні. Свинини португальці майже не вживають, люблять їсти телятину та курятину.

«Випити склянку вина на обід – португальська традиція, такий собі обов’язковий ритуал, – розповідає Олександр. – Це як у нас запити обід компотом. Тут вино дуже смачне, натуральне, не порошкове, без домішок. У Португалії є інститут вин, який захищає усі торгові марки. Виноградників тут дуже багато. Вирощують також і оливки, роблять з них олію. Тут стараються їсти усе домашнє, власноруч приготовлене. Іноді мені здається, що до них ще не дійшли емульгатори. Мабуть, тому португальці так довго живуть».

Лілія БОНДАР

Фото з особистого архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---