«Ці дивовижні люди на своїх плечах тримають тил». Як живе унікальний запорізький хостел для військових

За сім років у невеликому волонтерському центрі, створеному для бійців, які перебувають у Запоріжжі проїздом, побувало понад 13 тисяч українських військових. Авторка цих рядків зустріла там і земляка з Волині. А ще волонтери центру понад двісті разів виїжджали на фронт з допомогою від небайдужих українців та закордонних благодійників. Смаколики для солдатів на передову через запоріжців передають і волинські господині.

До повномасштабного вторгнення росії я не раз бувала в Запоріжжі. І щоразу місто гостинно зустрічало мене. Нині це прифронтова територія, яку обстрілюють щотижня. Коли сходжу з потяга, одразу відчуваю якусь непевну тривогу. Тим паче, що у місто пускають лише після перевірки документів. Втім, хвилююсь я дарма – такий порядок.

Біля вокзалу мене зустрічає Галина Гончаренко, очільниця волонтерського центру «Солдатський привал», який розташований неподалік. Запрошує всередину будинку і як гостинна господиня одразу веде на кухню. Попри мої заперечення, привітні жінки-волонтерки частують борщем, пловом та варениками.У цей час після сигналу відбою повітряної тривоги на кухню заходить кілька військових. Жартують, що смачні запахи почули аж із вулиці, тому аж ніяк не могли пройти повз. Волонтерки одразу ставлять їм вечерю, а я звільняю місце і йду в кабінет до керівниці волонтерського центру на розмову.

Втративши сина, стала матір’ю для інших бійців

Галина Гончаренко – шанована у Запоріжжі жінка. Вона – мати героя АТО, який загинув у 2014 році в бою. Іменем Михайла Гончаренка нині назвали одну з вулиць обласного центру. Я не наважуюсь про нього говорити і заводжу мову про волонтерську діяльність моєї співрозмовниці. Кажу, що сама з перших днів повномасштабної війни допомагала волонтерам, аби від стресу не поїхав дах. І від того, що поруч люди, у яких з тобою спільні цінності, легшало на душі.«Я теж почала цим займатися, аби не зійти з розуму від горя після загибелі сина, – в очах пані Галини з’являються сльози, але за мить вона опановує себе. – Розуміла, що треба чимось себе зайняти. Як лікар за фахом я добре знаю, які ліки потрібні на передовій. Почала збирати великі партії медикаментів і разом з командою возити на фронт. А вже на місці у бійців ми дізнавалися про інші їхні проблеми і намагалися допомогти. Задіювали особисті зв’язки, через знайомих збирали гроші, ремонтували пошкоджену військову техніку або купляли іншу. Возили воїнам ЗСУ продукти, одяг та взуття, інші товари першої необхідності».

За словами Галини Гончаренко, щойно Запоріжжя стало прифронтовим містом, у ньому побільшало військових. Більшість із них перебували тут проїздом, дехто затримувався на кілька діб. Умов для відпочинку на залізничному вокзалі для транзитних пасажирів не було. Часом їм доводилося спати просто на підлозі. Окремі бійці ставали жертвами злодіїв та «клофелінщиків».Галині Григоренко це неабияк боліло, і тому жінка винесла проблему на розгляд волонтерського комітету при ОДА, до якого входила і сама. Запропонувала відкрити хостел, де бійці ЗСУ безплатно могли б відпочити у нормальних умовах. Звернулася до керівництва області та «Укрзалізниці». Ініціативу волонтерки зустріли схвально.

«Напевно, так зійшлися зірки чи моє прохання почули вищі сили, але знайти приміщення вдалося одразу, – згадує пані Галина. – Поруч із вокзалом розташовувалася занедбана двоповерхова будівля, в якій колись був лінійний відділок міліції. І «Укрзалізниця» нам його передала. Сюди вклали купу грошей, приміщення перебудували, підвели воду, зробили кімнати для відпочинку, санвузол, кухню. І з листопада 2015 року «Солдатський привал» почав працювати».

Тут відпочивають тілом і душею

Нині одночасно в комфортних умовах у хостелі можна розмістити 20 людей, що тимчасово перебувають у місті. Щоправда, іноді приїжджає й понад пів сотні, тоді бійці використовують спальні мішки. Зупиняються тут і волонтери з інших регіонів, які їдуть на фронт, капелани, військові кореспонденти. Комфорт, затишок і смачну їжу усім гостям забезпечують волонтери, які працюють у кілька змін.«З 25 лютого ми прийшли сюди допомагати ліпити вареники, так і залишились, – розповідає Валентина Дахно, спритно розкачуючи тісто на вареники. – Два перших місяці з напарницею взагалі додому не ходили. Дехто з моїх знайомих питав, чи мені тут не набридло прати, прибирати, їсти варити бійцям. Якісь дивні! Вони нас захищають, а ми їх підтримуємо. І хай що у нас дома не відбувалося б, не показуємо, адже нашим хлопцям ще важче. Вариш борщ, ліпиш вареники, накладаєш у тарілки – все з усмішкою!»

«А я з самого початку війни маскувальні сітки плела, – приєднується до розмови Світлана Лінькова. – Зустріла знайому, і вона мене сюди покликала, в «Привал». Потім вона виїхала. Я теж планувала, і нашу Катрусю на моє місце привела, аби була заміна. А Катруся – дівчина молода, спритна, всьому вчиться на ходу. Ще й сердечка-обереги для хлопців плете. Мені тепер теж нікуди виїжджати не хочеться. Ми з дівчатами, як одна родина, бо всі на перемогу працюємо».До слова, у цьому волонтерському центрі військовим пропонують не лише нічліг та їжу, а й допомогу у подоланні психотравм. Фактично з перших днів у «Солдатському привалі» чергують досвідчені психологи.«Моя волонтерська діяльність як фахівця розпочалася з 2014 року, я супроводжувала поховання загиблих воїнів, – розповідає Людмила Волтер. – Потім запросили сюди, і я залишилась. Відчуваю себе затребуваною, бо люди з фронту приїжджають у різних психологічних станах».

Пані Людмила допомагає не лише тим, хто зупинився у «Солдатському привалі». Розповідає, що у центр часто приходять бійці, які перебувають у шпиталі і мають відповідні проблеми. Також Людмилу Волтер нині запрошують приїхати командири підрозділів, які перебувають на фронті.Жінка зізнається, що іноді дуже втомлюється. Підтримує родина. Часом, каже, тихенько плаче разом з іншими волонтерками. Якщо розуміє, що виснажена емоційно, сама йде до психолога. А ще, каже вона, найкращою пігулкою від втоми є дзвінки та есемески: «Дякую, ти мені врятувала життя».

«Слава Богу, всі бійці, які до мене зверталися, тримаються, – тішиться Людмила Волтер. – Інколи телефонують, в трубці починається мат-перемат. Відповідаю: я теж тебе люблю, розповідай!»

Друга домівка – «Солдатський привал»

Поки ми розмовляємо, вечоріє. У хостел повертаються військові. Першим погоджується на розмову чоловік, який виявляється земляком.

«Я з Шацька, – каже боєць, що назвався Анатолієм. – А ви теж з Волині? І в Шацьку у нас були? І на озерах?»

Чоловік каже, що приїхав у шпиталь, аби обстежитись. Місць у ньому не виявилось, тому другу добу ночує у «Солдатському привалі». Згадує дім і знову почитає мене питати, кого я в Шацьку знаю. Кажу, що нинішніх і колишніх керівників громади, місцевих журналістів.

«Я вдома не був з початку війни, – каже Ігор, боєць з Коломиї. – Звісно, сумую за домівкою, але треба воювати. Був у шпиталі, проходив ВЛК. Підлікуюсь – і знову на фронт. Наразі нам у хостелі, як вдома. Спимо на свіжій постелі, смачно годують».

«Ми тут жили з 25 лютого, коли ніхто не знав, що буде далі, – приєднується до розмови волонтер Ігор. – Я – переселенець, моя батьківщина тепер окупована. «Солдатський привал» став для мене другою домівкою. Це справжня комуна. Кожен робить те, що вміє найкраще».

Був херсонським волонтером, став запорізьким

Під час розмови на кухню заїжджає чоловік на інвалідній колясці. У мене очі від здивування лізуть на лоба.

«Ви дядя Гриша з Херсона, так? Знаменитий народний герой!»Як виявилось, 75-річний волонтер Григорій Янченко, якого по праву називають людиною-легендою, вже кілька місяців мешкає у «Солдатському привалі». Цей безстрашний чоловік навіть в окупації у Херсоні збирав гроші для ЗСУ. Частину з них передавав запорізьким волонтерам. Мусив виїхати геть, щойно ним зацікавилось ФСБ. Коли почалися погрози, друзі кілька днів переховували його у себе.

«Ми його перевезли у Запоріжжя «контрабандою», – згадує керівниця «Солдатського привалу» Галина Гончаренко. – Хотіли відправити у безпечне місце, на захід України. Та він вперся, що нікуди не поїде, буде тут продовжувати волонтерити. Мусили облаштувати йому помешкання».Наминаючи за обидві щоки, дядя Гриша хвалить борщ. Потім їде відпочивати, каже, що вдень відстояв «вахту» біля місцевого торгового центру, збираючи гроші на ЗСУ.

Усі допомагають, бо довіряють

За словами Галини Гончаренко, за сім років у «Солдатському привалі» побувало понад 13 тисяч людей. Окрім того, він став справжнім епіцентром волонтерів регіону. Їм довіряють, впевнена пані Галина, тому й підтримують.«Маємо багато друзів по всій Україні та за кордоном, – говорить моя співрозмовниця. – Нам допомагають благодійники з Данії, США, Польщі, Канади, Ізраїлю, Іспанії та інших країн. Щодня отримуємо передачі і возимо їх на передову.

Наш надійний транспорт – старий бусик, якого називаємо «білим слоном», не раз потрапляв під обстріл. Але якось обійшлося. Загалом ми вже 205 разів їздили до хлопців на передову.Якось до нас приєднався австралійський режисер з українським корінням Стефан Бугрин. Він знімав документальний фільм (це була стрічка про матерів війни, і одною з героїнь була Галина Гончаренко, – ВН), Стефана настільки вразила ця поїздка, що він і сам почав збирати гроші на ЗСУ. Фільм показали в діаспорі, і дві австралійки приїхали у Запоріжжя та цілий місяць працювали волонтерами у центрі. Нас підтримує весь світ! І, до речі, з Волині ми теж отримуємо смаколики для наших хлопців».…Прощаюся з дівчатами, як з добрими приятельками. Ночувати їду в хостел, розташований у підвалі. Міцно сплю і не чую, що вночі місто обстрілюють. Телефоную зранку, аби дізнатись, як там, у «Привалі». Перекличку зробили – живі. Все добре, кажуть, ми козацького роду, нам своє робить. На тендітних жіночих плечах тримати тил.

Людмила ПРИЙМАЧУК

Луцьк-Запоріжжя-Луцьк, у рамках циклу статей «Хроніки нескорених міст»

Фото автора та з соцмереж Галини Гончаренко і Григорія Янченка

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---