«Це подих свободи»: звільнена з полону волинянка Людмила Кравчук повертається на службу

Лучанка Людмила Кравчук останні три роки служила в Держприкордонслужбі. До повномасштабного вторгнення працювала фельдшеркою у відділі прикордонної служби «Сартана» на Донеччині. У квітні із заводу Ілліча в Маріуполі вона потрапила в полон, де перебувала понад шість місяців.

17 жовтня Людмилу Кравчук в рамках обміну звільнили з російського полону. Майже два місяці прикордонниця перебувала на реабілітації і лише зараз повернулася додому, до рідного Луцька. Про службу, полон, обмін та повернення додому вона розповіла в інтерв'ю Суспільному.

Ви щойно повернулися додому після полону і реабілітації. Де передусім побували? Що насамперед зробили?

Поки що ще є дуже багато справ, які треба буде зробити. Ще документи не всі в мене відновлені. Зустрітися з рідними, з друзями, з близькими. Ну і – приступати до служби. Було дуже багато емоцій, коли взагалі просто тільки приїхала в Україну. Перші два тижні – це був такий шалений адреналін. Звертала увагу абсолютно на якісь такі дрібнички, які раніше взагалі не зауважувала б. А зараз уже ця така ейфорія трошки стихла.

Щаслива від того, що вже вдома. У рідному місті. Я завжди казала, що це найкраще місто в Україні. Дуже його люблю. Все попереду ще.

Що робитимете далі, вже після повернення додому?

Буду служити в нас у Луцькому прикордонному загоні.

До 24 лютого де ви перебували і що робили?

Місце, де я служила, називається відділ прикордонної служби «Сартана». Це недалеко від Маріуполя, буквально якихось 12 кілометрів. Там розташовувався наш підрозділ. Ми там несли службу. Посада моя звучить: інспектор прикордонної служби – фельдшер. Тобто людина може заступати і в певні види нарядів, і надавати медичну допомогу військовослужбовцям, які перебувають в нашому підрозділі і служать. Безпосередньо це я і робила.

Читати ще: Сльози радості і щастя: звільнена військова медичка з Луцька вперше зустрілася з рідними. Відео

До повномасштабного вторгнення Ви фактично у Держприкордонслужбі служили останні три роки. А перед цим працювали психологом.

Так сталося у моєму житті, що я все вирішила кардинально поміняти. І знаєте, дуже щаслива насправді від того. Жодного разу не пошкодувала. Я тільки казала: шкода, що так пізно прийшла в прикордонну службу. Насправді це моє, і мені це дуже подобається.Пригадайте, будь ласка, перші дні повномасштабного вторгнення і відділ прикордонної служби «Сартана».

З 23 на 24 лютого почався масований обстріл. Цілу ніч нас крили градами. Почався ранок, приїхали хлопці з «Азова». Нас усіх вивезли в Маріуполь і там уже подавали відповідні накази. Ми розташувалися в певному місці. З нас формували групу евакуаційної бригади. До неї входило два медики, водій. Ми мали забирати поранених хлопців з передової і довозити їх до шпиталю. Фактично це я робила вже десь з 25 лютого і включно до 23 березня.

Потім уже працювала в шпиталі. Тому що виконувати свої обов’язки я вже не могла. Тобто все місто було фактично знищене, там тривали жорстокі бої.

Що з побаченого в Маріуполі й зокрема на заводі Ілліча найбільше запам’яталося?

Це така війна, яку ти собі навіть не можеш уявити. Багато страждань. Багато смертей. Це недоїдання, це холод, бруд. Треба було виконувати роботу в важких умовах. Постійно були під обстрілами. Дуже шкода тих хлопців, яким ти не можеш допомогти. Дуже шкода тих, хто має травмування серйозні і ти розумієш, яку важку ціну ми платимо.

Дуже важко було морально. Тому що працювали і виснажувалися. Робота була по 15-20 годин на добу.

Коли і за яких обставин ви потрапили в полон?

Ми були уже в шпиталі. І так сталося, що він як такий не міг уже функціонувати. Тому що проблеми були з їжею, водою, медикаментами. Зв’язалися з керівництвом держави. І нам сказали, що маємо ухвалити рішення: або йти на прорив, або здатися в полон.

Іти на прорив – це теж, як потім ми зрозуміли, була утопія. Тому що вийти було неможливо. Місто оточили потрійним кільцем. Фактично звідти ніхто не виходив. Я, правда, теж спробувала піти на той прорив. Нічого в мене не вийшло. Лишилася жива принаймні. А всі люди зі шпиталю і поранені в тому числі мусили здаватися в полон. Іншого виходу просто не було. Це сталося 12 квітня.

Читати ще: «І фізично, і морально тяжко», – звільнений з полону волинянин розповів про оборону Маріуполя та обмін

Де і в яких умовах вас утримували?

Спочатку нас вивезли в Оленівку. Це був тиждень часу. Потім відправили на СІЗО в Таганрог. Там ми були місяць і тиждень. Після того три з половиною місяці в Бєлгородській області, Валуйки. І ще місяць у Курській області.

Умови були дуже погані насправді в Таганрозі. Просто жахливі. Жорстоке дуже ставлення було. Страшенно погано було з їжею. Їжа була неякісна і її було дуже мало. Ми там страшенно всі схудли. А вже коли нас перевели у колонію в Бєлгородську область і Курськ, то там відмили, відгодували. Хоча вони нас дуже не люблять насправді.

Читати ще: «Всі 9 місяців думала, що народиться хлопчик», – звільнена з полону Мар'яна Мамонова

Хай куди ми переїжджали, одні й ті самі завчені фрази: «України немає», «Ви нікому не потрібні», «Поки ви приїдете, там вже захід Польща собі забере», «Ми тут вже референдуми проводимо». У Таганрозі до нас застосовували і фізичну силу. З чоловіками взагалі дуже жорстоке було поводження.

Спочатку нас морально пресували. Змушували вчити їхні вірші, значення герба, пісню «Дєнь Побєди». У Валуйках цього всього не було, нам просто вмикали годинами щодня одні ті самі пісні. І ми це все мусили слухати. Це тривало, напевно, десь з місяць. Поки самим працівникам не обридло слухати ці пісні. А коли ми вже приїхали в Курську область, то там теж нам щодня приносили до обіду вірш, після обіду – пісня. І це треба було сьогодні на сьогодні все вивчити. Бо наступного дня тобі приносять новий вірш і нову пісню.

Що допомагало вам триматися і бути сильною в полоні? І що було найважчим?

Я досить сильна духом людина. Навіть не думала взагалі, щоб у мене якось опускалися руки чи я там втрачала якийсь оптимізм. Виснажливим є сам факт перебування. Тому що ти в замкнутому просторі. Без будь-якої інформації.

Що мені допомагало? Просто я знала, що колись повернуся. Раз нас не розстріляли відразу, значить, ми потрапимо таки в Україну.

Тобто надія на звільнення була?

Чекали нетерпеливо всі. Ми дуже-дуже цього хотіли. Правда, сталося не так швидко, як ми на це сподівалися. Тому що, коли нас привезли з Таганрога в ті самі Валуйки й почали відгодовувати, до нас було зовсім інше ставлення, ми розуміли, що нас готують до обміну. Думали: можливо, за два тижні – місяць часу. А потім закінчується місяць, закінчується другий, закінчується третій, а нічого не міняється. І тоді вже у багатьох дівчат був просто розпач. Можливо, нам доведеться роками насправді там сидіти. Навіть такі у нас були думки.

І ми розуміли, що настільки там безправні, що кожному з нас можуть пришити будь-яку справу. Тому що підозрювали, що ми були якісь снайпери або кастрували їхніх військовополонених, знущалися. Фактично, на цьому і базувалися всі ті допити, на які нас водили. Ми розуміли, в якій тоталітарній країні перебуваємо і що нас може тут чекати будь-що насправді.

Оці прийомки, руки за спину, нижче, швидше, бігом. Тобто ми навіть не ходили. Ми просто мусили постійно зігнуті бігати.

Коли ти перебуваєш в місці ув’язнення, прислухаєшся до будь-яких звуків: про що між собою говорять ці вертухаї, взагалі що там відбувається. Тобто ти хочеш почерпнути хоч будь-яку інформацію.

Читати ще: «Щодня питали, як знайти Бандеру»: волиняни, які повернулися з полону, розповіли про знущання рашистів

Коли двері камери відчинилися і нам назвали по прізвищу, бо не всіх дівчат з нашої камери обміняли, ми побігли наниз. Там висипали гору одягу. Просто в купу весь одяг, який був: і взуття, і спідня білизна. Всі-всі речі просто зсипали і дали там нам кілька секунд, щоб кожному своє познаходити. Знайти – це було теж нереально. Тому ми хапали хто що міг, більш-менш по розміру, одягалися. Зародилася у нас тоді надія, що, можливо, нас везуть на обмін. Це був, правда, ще довгий шлях. До останнього все-таки не вірилося насправді.

Коли ми побачили вже по вказівниках, що таки рухаємося в бік України, то все зрозуміли. Але насправді до останнього дуже боялися, щоб не зірвалося. Тому що часто так буває, що обміни зриваються.Що найбільше запам’яталося після звільнення з полону?

Звільнення – це подих свободи. Вільна у всьому: в своїх вчинках, у своїх виборах. Шалена переоцінка цінностей, яка відбувається там, і коли ти потрапляєш у зовсім інший світ.

За чим найбільше сумували у полоні й чого хочеться зараз?

Хотілося такого всього дуже простого. Хотілося домашнього печива.

Чого очікуєте в наступному році і що за цих обставин побажаєте українцям?

Очікую нашої Перемоги! Українцям я хочу побажати терпцю і витримки. Це такий складний період для кожного з нас. Але ми творимо історію. Ми мусимо відстояти свою незалежність.

Я пам’ятаю, коли приїхала тільки в «Сартану» служити, мені було досить дивно, що люди в першу чергу один одному бажають миру. Ми знали, що війна в нас у державі, але вона була десь далеко, тому що не стосувалася кожного з нас. Тепер точно так само для мене це – найактуальніше. Я хочу нам всім миру, а далі всі наші мрії, наші бажання, наші прагнення здійсняться.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---