Три долі: віражі життя мешканців луцького будинку престарілих

Часто геріатричні пансіонати викликають досить неоднозначні асоціації у пересічного волинянина – покинуті старенькі, зламані долі, смуток та сірість. Але усі подібні стереотипи розвіюються, наче попіл від вітру, після відвідування Луцького геріатричного пансіонату.

Серед тамтешніх мешканців – люди різної вікової категорії, соціального статусу та з різними долями. Але усі вони життєрадісні, активні, а найголовніше – по-справжньому закохані в життя.

Доля перша: спортсменка-паралімпійка, майстриня, поетеса Тетяна

Попри те, що жителька села Текля Старовижівського району Волині Тетяна Білітюк ось уже 31-й рік в інвалідному візку, вона співає, пише вірші, танцює, вишиває чудові картини та ікони, професійно займається спортом та не забуває доглядати за собою.«Я – звичайна селянка родом зі Старовижівського району. З молодих років на візку. Річ у тім, що у 20 років я захворіла на грип, і захворювання дало мені таке ускладнення, що втратила можливість ходити. Але сцена була моєю мрією з дитинства. І тільки тут, у геріатричному пансіонаті, ця мрія збулася», – розповіла пані Тетяна.

Жінка зізналася, що заради того, аби не впасти у відчай і не почати пити, їй довелося залишити дім.

«Про Луцький геріатричний пансіонат прочитала у газеті. Там була стаття про чоловіка-візочника, який не опустив рук у схожій ситуації, що й я. Тож вирішила поїхати до Луцька. Заради мрії. І жодного разу про це не пошкодувала», – каже пані Тетяна.

З її слів, наразі у пансіонаті створено такі умови, які штовхають його мешканців лише вперед. І щоразу все виходить краще і краще.

«Коли людина прикута до ліжка, здається, ніби світ почорнів. Але світ яким був – таким і лишився. Змінюємось ми»

Тетяна Білітюк каже, що є статистика, згідно із якою зовсім невеликий відсоток людей, отримавши травму або ж серйозно захворівши, починають нове життя. «Коли людина прикута до ліжка, здається, що весь світ почорнів. Але ні, він не почорнів. Він який був – такий і залишився. Це ми змінюємося. І наразі соціум дуже гарно сприймає людей з обмеженими можливостями. Що більше місто, то молодь краще ставиться до людей з інвалідністю. Не треба боятися чи комплексувати. Це я вам кажу з власного досвіду. Знаю таких молодих людей, які за пів року, ледве-ледве оклигавши від травми, поверталися до активного життя. Вони танцюють, вони літають містом, ніхто тепер не звертає уваги на те, що людина на візку», – мотивує усіх, хто опинився у схожій ситуації, активістка.

Щоправда, вона зазначила, що є така категорія людей, здебільшого поважного віку, які починають нарікати на життя, примовляючи «ой, моя доленько…».

Але, на думку пані Тетяни, на це не треба зважати.

«Вперед, життя триває!» – наголошує енергійна співрозмовниця.

Жінка вважає, що, можливо, життя стане більш цікавим, бо десь там в глибині нашої черепної коробки може з’явитися думка: «А я от можу. А ти зможеш?» чи «А я можу покрутитись на візку! А ти так не зможеш!».

Натомість волинянка каже, що для того, щоб змогти, потрібно щоденно працювати над собою.

«Сонечко, це щоденна важка праця! Через біль, через спортзал, через фізичні муки, що турбують постійно – вони не минають. Доводиться переживати. Але це дає результат», – звернулася пані Тетяна до журналіста.

Вона додала, що цього року в неї було дуже багато відкриттів.

«Поїхала на Всеукраїнські рекреаційні ігри. Це було новеньким для мене. Я займаюся спортом. Ще три медалі – й у мене їх буде п’ятдесят. Маю тільки біля 30 золотих медалей. Цього року я стала абсолютною чемпіонкою зі стрільби з лука,. Як і торік, і позаторік. До цього не стріляючи ніколи! Нещодавно почала захоплюватися ще й творчістю – я малюю. Тому наступним кроком до втілення мрій будуть акрилові фарби та лаки», – ділиться планами Тетяна Білітюк.Також паралімпійка танцює вальс на візку. Зокрема танець Тетяни можна було побачити й восени цього року – під час «Осіннього балу» в Луцькому геріатричному пансіонаті. Однак її виступи не обмежуються лише стінами рідного «будинку престарілих».

Насамкінець жінка розповіла, що до мешканців геріатричного пансіонату відвідувачі приходять нечасто.

«Раніше ми здебільшого виступали для працівників та підопічних пансіонату. А віднедавна почали приходити волонтери та небайдужа молодь. Коли приходить молодь, вона нас запалює», – переконує волинянка.

Історія друга: дівчина-осінь Валя

39-річна Валентина Онищук з 25 років не ходить. Отримала серйозну травму після падіння з висоти.

«Так сталося, що рідних у мене немає, тому я з 15 років навчалася по інтернатах у Володимирі-Волинському. Батьки у мене померли, але є брат та сестра. Та ось уже сім років, як мій брат зник безвісти. У геріатричному пансіонаті мені надзвичайно затишно й добре. Я знайшла тут багато друзів», – розповідає Валентина і щиро усміхається.Жінка любить фотографуватися й зовсім не соромиться камери – навпаки, помітивши об’єктив, починає кокетливо позувати.

Дівчина вишиває картини бісером, хрестиком, спілкується з друзями у соціальних мережах.

Запевняє, що не можна опускати рук та втрачати надію, хай що в житті трапиться. Історія третя: завжди молодий та сильний духом патріот Леонід

На перший погляд важко повірити, що підтягнутий та моложавий Леонід Овчаров розміняв сьомий десяток. У Луцькому геріатричному пансіонаті житель села Березне Рівненської області мешкає протягом 18 років.

«У цьому закладі я 18 років. У візку сиджу більше, ніж був на ногах. Так сталося, що у 1983 році отримав травму – коли їхав на роботу, мене збила машина. У той час я працював у Новосибірську. Коли прийшов з армії, навчався та працював у Москві. Тому ви вже вибачте, якщо іноді у моїй мові проскакуватимуть русизми», – винувато усміхається чоловік, хоча його літературній українській мові можна навіть позаздрити.

Леонід розповів, що, працюючи на чужині, дуже сумував за Україною, тому вирішив повернутися, щоб, як то кажуть, померти на рідній землі.

«Ось уже 36 років я на візку. Приїхав до сестри, бо серед рідних лишилось лише нас двоє, більше немає нікого. Так сталося, що у сестри я пожив лише два роки і три місяці. Потім дізнався про цю установу й прийшов сюди сам. Ніхто мене на налигачі не тягнув. І залишився тут жити – уже 17 років», – ділиться життєвою історією пан Леонід.До слова, свого часу в Луцькому геріатричному пансіонаті чоловік зустрів дружину Надію. Пара прожила у мирі й злагоді чотири роки, однак жінка відійшла у засвіти, тож пан Леонід залишився вдівцем.

«Життя людини залежить від неї самої. Потрібно любити життя і хотіти жити. Якщо ти впав духом, то ніхто і нічого не допоможе. Тільки самому себе за чуба потрібно витягувати з цієї трясовини», – каже чоловік.Насамкінець він порадив читачам Інформаційного агентства Волинські Новини частіше бувати на свіжому повітрі та не нехтувати спортом, аби довше залишатися у формі та почуватися молодими.Часто можна почути нарікання старших людей, які дуже бояться того, що доживатимуть віку в будинку престарілих. Однак, дивлячись на мешканців Луцького геріатричного пансіонату, важко сказати, що саме там доживають віку. Ні! Попри тернистий життєвий шлях, ці люди не доживають, а повноцінно та активно ЖИВУТЬ.Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---