Тренується та мріє про Паралімпійські ігри: спортсмен-переселенець з Кремінної розповів про переїзд на Волинь
На початку літа спортсмен-паралімпієць Кирило Іванов переїхав на Волинь із Кремінної на Луганщині. Хлопець – багаторазовий чемпіон України серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Каже, спорт для нього – це все, тому про те, аби закинути тренування, навіть не йшлося.
Розкажи про себе та свою сім’ю, усі теж такі завзяті спортсмени? І коли ти почав тренуватися?
Я народився у місті Ровеньки Луганської області. Коли мені було сім років, ми переїхали до Кремінної. Мені 21, молодшому брату 12, зараз він з мамою у Польщі, навчається у польській школі офлайн та паралельно в українській онлайн. Брат футболіст, перед повномасштабним вторгненням також тренувався у Кремінній, а зараз грає за польський клуб у місті Братковіце. Тато помер в 2019 році від онкології. Але подорослішати мене змусила саме війна. Розуміти, що завтра вже може не бути, і вчитися брати відповідальність за власне життя в свої руки тут і зараз, хай де ти є.
До школи я пішов у Рубіжному (НРЦ «Кришталик», зараз – Рубіжанська обласна спеціалізована школа), оскільки не було навчально-реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю у моєму місті. Спортом, а саме легкою атлетикою, почав займатися влітку, коли закінчив сьомий клас. Старші класи я закінчив у спортивному ліцеї (Луганський обласний ліцей-інтернат фізичної культури і спорту).
Читати ще: Спортсмен-переселенець готується до паралімпійських ігор на стадіоні в Луцьку
Тренування відбувалися у Кремінній, там були всі умови. Уже після місяця занять у мене були перші обласні змагання (2015 року, – авт.). А потім, наступного року, коли мені було 15, мене вперше взяли на Спартакіаду «Повір у себе» серед дітей з інвалідністю у Миколаєві. Там я завоював три золоті медалі зі свого класу. Можна сказати, що це були мої перші серйозні змагання перед тим, як представити Україну в чемпіонаті серед дорослих.Ти десь навчаєшся?
Навчаюся на четвертому курсі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка в навчально-науковому інституті фізичного виховання і спорту. Зараз інститут переїхав до Лубен Полтавської області, весь освітній процес відбувається дистанційно, тому з цим проблем немає. Також працюю над науковою робою, вже маю досвід у предметних олімпіадах з педагогіки та з теорії методики фізичного виховання, в інститутських олімпіадах. Цього року планую взяти участь у Всеукраїнському студентському конкурсі наукових робіт.
Участь у чемпіонаті України – це дуже хороший рівень. А що було далі і яких результатів ти хочеш досягнути?
Після цього я покращував результати, неодноразово вигравав різноманітні змагання з легкої атлетики. Це чемпіонати України, кубки України серед спортсменів з інвалідністю, які проходили щороку влітку та взимку. Зимові зазвичай відбувалися в Сумах. Літні – у Бахмуті Донецької області або в Кропивницькому Кіровоградської області. А тепер, на жаль, Бахмут «звільнили» від стадіону, та й не тільки. Звісно, в майбутньому хочеться потрапити і на Паралімпійські ігри.Рік пандемії теж став неабияким випробуванням для спортсменів, через це відмінили багато змагань. Ти не переставав тренуватися?
Хоч коронавірус і позначився на спорті, але чемпіонати проводили, я тренувався, бігав кроси біля стадіону в Кремінній. Він був оточений лісовим масивом і там було зручно – умови для бігу підходящі. Тренери створили спеціальну трасу, на якій проводили чемпіонати Луганської області з кросового бігу на різних дистанціях.
У 2020 році, після тривалої перерви, спричиненої пандемією, провели чемпіонат України з легкої атлетики в Кропивницькому, я теж брав у ньому участь. Також це були чемпіонати у 2021 році в Сумах і Бахмуті.Отож, 24 лютого, повномасштабне вторгнення. Який план дій був у вашої сім’ї? Через скільки часу після окупації міста вам вдалося виїхати і як це було?
Спочатку я не зрозумів, що, де і як. Мені кажуть: вставай, збираємо сумки про всяк випадок, війна почалась! Усі думали, що 5-10 днів – і все закінчиться, але, на жаль, триває вже одинадцятий місяць повномасштабної війни. Ми виїхали через три місяці від її початку. Всю весну просидів, ховаючись у підвалі або за пічкою. Готував їсти нашвидкуруч, допоки це було можливо. Поки було тихо – тренувався біля будинку, далеко не відходив, тому що ліс замінували, а на стадіон і в зал іти було небезпечно.
А в квітні наше місто окупували загарбники. Ми виїхали уже після цього. Постріли і вибухи було чути зовсім близько, був приліт у сусідній дім. Вирвало газовий лічильник і відірвало майже пів будинку разом з тим, але, на щастя, всі залишилися живими. З окупованої території ми виїжджали через Російську Федерацію, потім через країни Балтії: Росія – Литва – Латвія, далі до Польщі, а потім в Україну.Чи виникали труднощі на кордоні? Бо, як відомо, окупанти дуже пильно стежать за такими виїздами.
З Росії у Литву випустили без перешкод, а от між так званою ЛНР та Росією, і зараз таке там практикують, довелося проходити фільтраційний табір. Перевіряли дуже ретельно, особливо чоловіків, проглядали телефони, запитували: «Куди їдеш?»,«Як ставишся до бойових дій в Україні?» «Яку політику підтримуєш?», але я не казав нічого, тому що знаю: більшість людей, які сказали правду, залишили «для довгих розслідувань». Ми відповідали коротко, сказали, що їдемо до Польщі.Чому саме Волинь? І які в тебе тут успіхи у спорті?
Бабуся виїхала раніше у село Княгининок, де я зараз і проживаю, а вона виїхала в інше місце, неподалік Горохова. Сім’я деякий час побула разом зі мною, а потім поїхали працювати до Польщі. А ще я знав, що на Волині також є команда з легкої атлетики. Тренера Рожка Андрія Леонідовича я також знав, тому що бачив його раніше на чемпіонатах України, коли ще представляв Луганську область, спілкувався з ним і з волинською командою досить непогано. Андрій Леонідович також посприяв тому, щоб мене взяли у збірну області. Він не залишив мене у складний час, і за це я дуже вдячний.
Потім він багато разів пропонував паралельно з легкою атлетикою спробувати себе в іншому виді спорту – тхеквондо, адже збірну Волинської області формували з нуля, та й тренера він добре знав – це голова обласної федерації тхеквондо Мицюк Ярослав Олександрович. Олімпійці та паралімпійці тренуються там паралельно. А через те, що людей мало і збірна за деякими класифікаціями не сформована, є більше шансів потрапити у збірну України, а далі – на міжнародну класифікацію.
Вже маю досвід змагань з тхеквондо. 17 грудня 2022 року я брав участь у Кубку Любарта. Це був Всеукраїнський турнір з тхеквондо серед здорових, але паралімпійці виступали першими, вони показували традиційні особисті комплекси пумсе.
Пумсе – це комплекс рухів у тхеквондо в суворо регламентованому порядку, всього їх є 17. У кожен комплекс входять певні рухи, техніку й порядок яких змінювати не можна. Я старався зробити все, що в моїх силах. Ярослав Олександрович сказав, що на цьому етапі це добре, але працювати ще є над чим. Тому я тренуюсь і набуваю досвіду.
А як щодо легкої атлетики? Ти брав участь у чемпіонатах, які відбувалися на Волині?
Так, влітку це був чемпіонат Волинської області з легкої атлетики серед спортсменів з інвалідністю «Разом до перемоги», який проходив у Луцьку, також брав участь у чемпіонатах України серед здорових, тому що у 2022 році чемпіонатів серед паралімпійців було не багато. Намагався втримати результат на такому рівні, як і було, або ж показати кращий. Мені це частково вдалось, а потім, у листопаді, вирішив спробувати себе у тхеквондо. Тренуюся зараз паралельно, а далі вже буде видно.Хочеш повернутися у своє місто? Чи будеш розвивати спортивні навички на Волині?
Спочатку я думав повернутися у своє місто, але зараз згадую про це все менше, тому що мені робити там не буде чого: інфраструктура знищена, після деокупації будуть все відбудовувати, а на це потрібні час та гроші. Це вийде краще у тих, хто вміє таке робити, а від спортсмена з інвалідністю мало користі. У майбутньому я хочу потрапити до збірної України з тхеквондо, якщо все вийде. А якщо не складеться, то, можливо, поїду до іншої країни і буду виступати там у збірній з легкої атлетики.
А як склалася доля у твоїх колег-спортсменів з Луганської області? Підтримуєш із ними зв’язок?
Спортсмени з Луганської області, які тренувалися разом зі мною, виїхали до інших країн. Один вже не хоче займатися, тому що допомагає мамі, яка вже має поважний вік, і замислюється про створення сім’ї. А ще один, на інвалідному візку, має вже родину, із окупованого Рубіжного він виїхав до Німеччини. Волонтери допомогли написати листа у німецький паралімпійський комітет, а вони, своєю чергою, погодили його кандидатуру.
Ти гарно розмовляєш українською, а як у твоєму рідному місті було з викладанням мови?
Викладали на досить високому рівні і в школах, і в університеті. У нас був предмет «Українська мова за професійним спрямуванням». І наш викладач – противник російської мови. Він казав: «Російською розмовляєш тільки для перекладу, коли потрібно перекласти українською. А так зі мною або на парах розмовляємо українською, бо я навіть слухати тоді не буду». Звичайно, в Луганській області багато розмовляли російською, але подивимося, як все буде після деокупації. Сподіваємося, що нарешті область стане україномовною. Тут жодних мовних бар'єрів я не відчуваю. Мені звично розмовляти українською літературною мовою.
Чи є ще щось, про що ми не згадали, а ти хотів би сказати?
Дуже вдячний тренерам у Кремінній. Старостіна Римма Федорівна – заслужений тренер України з легкої атлетики, заслужений працівник культури і спорту України, єдина в Україні жінка-тренер осіб з інвалідністю І групи. Торік вона померла. Чорнобай Олег Павлович – тренер вищої категорії з легкої атлетики, тренер дитячо-юнацької спортивної школи осіб з інвалідністю у Луганській області.
Нехай я і не досягнув великих результатів у Луганській області, але характер і цілеспрямованість, вміння ніколи не здаватися вони мені прищепили, заклали на довгі роки, а можливо, і на все життя.
Городовіков Віктор Тимофійович – вчитель фізичної культури. Дякую йому за те, що він першим повірив у мене і сказав, що з мене вийдуть люди, якщо буду тренуватися. Це він привів мене на заняття, взяв мене від школи на перші змагання і скерував до цих тренерів. Добре, що є такі люди, яким небайдужа доля юного покоління.
Христина КРОТ
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Розкажи про себе та свою сім’ю, усі теж такі завзяті спортсмени? І коли ти почав тренуватися?
Я народився у місті Ровеньки Луганської області. Коли мені було сім років, ми переїхали до Кремінної. Мені 21, молодшому брату 12, зараз він з мамою у Польщі, навчається у польській школі офлайн та паралельно в українській онлайн. Брат футболіст, перед повномасштабним вторгненням також тренувався у Кремінній, а зараз грає за польський клуб у місті Братковіце. Тато помер в 2019 році від онкології. Але подорослішати мене змусила саме війна. Розуміти, що завтра вже може не бути, і вчитися брати відповідальність за власне життя в свої руки тут і зараз, хай де ти є.
До школи я пішов у Рубіжному (НРЦ «Кришталик», зараз – Рубіжанська обласна спеціалізована школа), оскільки не було навчально-реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю у моєму місті. Спортом, а саме легкою атлетикою, почав займатися влітку, коли закінчив сьомий клас. Старші класи я закінчив у спортивному ліцеї (Луганський обласний ліцей-інтернат фізичної культури і спорту).
Читати ще: Спортсмен-переселенець готується до паралімпійських ігор на стадіоні в Луцьку
Тренування відбувалися у Кремінній, там були всі умови. Уже після місяця занять у мене були перші обласні змагання (2015 року, – авт.). А потім, наступного року, коли мені було 15, мене вперше взяли на Спартакіаду «Повір у себе» серед дітей з інвалідністю у Миколаєві. Там я завоював три золоті медалі зі свого класу. Можна сказати, що це були мої перші серйозні змагання перед тим, як представити Україну в чемпіонаті серед дорослих.Ти десь навчаєшся?
Навчаюся на четвертому курсі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка в навчально-науковому інституті фізичного виховання і спорту. Зараз інститут переїхав до Лубен Полтавської області, весь освітній процес відбувається дистанційно, тому з цим проблем немає. Також працюю над науковою робою, вже маю досвід у предметних олімпіадах з педагогіки та з теорії методики фізичного виховання, в інститутських олімпіадах. Цього року планую взяти участь у Всеукраїнському студентському конкурсі наукових робіт.
Участь у чемпіонаті України – це дуже хороший рівень. А що було далі і яких результатів ти хочеш досягнути?
Після цього я покращував результати, неодноразово вигравав різноманітні змагання з легкої атлетики. Це чемпіонати України, кубки України серед спортсменів з інвалідністю, які проходили щороку влітку та взимку. Зимові зазвичай відбувалися в Сумах. Літні – у Бахмуті Донецької області або в Кропивницькому Кіровоградської області. А тепер, на жаль, Бахмут «звільнили» від стадіону, та й не тільки. Звісно, в майбутньому хочеться потрапити і на Паралімпійські ігри.Рік пандемії теж став неабияким випробуванням для спортсменів, через це відмінили багато змагань. Ти не переставав тренуватися?
Хоч коронавірус і позначився на спорті, але чемпіонати проводили, я тренувався, бігав кроси біля стадіону в Кремінній. Він був оточений лісовим масивом і там було зручно – умови для бігу підходящі. Тренери створили спеціальну трасу, на якій проводили чемпіонати Луганської області з кросового бігу на різних дистанціях.
У 2020 році, після тривалої перерви, спричиненої пандемією, провели чемпіонат України з легкої атлетики в Кропивницькому, я теж брав у ньому участь. Також це були чемпіонати у 2021 році в Сумах і Бахмуті.Отож, 24 лютого, повномасштабне вторгнення. Який план дій був у вашої сім’ї? Через скільки часу після окупації міста вам вдалося виїхати і як це було?
Спочатку я не зрозумів, що, де і як. Мені кажуть: вставай, збираємо сумки про всяк випадок, війна почалась! Усі думали, що 5-10 днів – і все закінчиться, але, на жаль, триває вже одинадцятий місяць повномасштабної війни. Ми виїхали через три місяці від її початку. Всю весну просидів, ховаючись у підвалі або за пічкою. Готував їсти нашвидкуруч, допоки це було можливо. Поки було тихо – тренувався біля будинку, далеко не відходив, тому що ліс замінували, а на стадіон і в зал іти було небезпечно.
А в квітні наше місто окупували загарбники. Ми виїхали уже після цього. Постріли і вибухи було чути зовсім близько, був приліт у сусідній дім. Вирвало газовий лічильник і відірвало майже пів будинку разом з тим, але, на щастя, всі залишилися живими. З окупованої території ми виїжджали через Російську Федерацію, потім через країни Балтії: Росія – Литва – Латвія, далі до Польщі, а потім в Україну.Чи виникали труднощі на кордоні? Бо, як відомо, окупанти дуже пильно стежать за такими виїздами.
З Росії у Литву випустили без перешкод, а от між так званою ЛНР та Росією, і зараз таке там практикують, довелося проходити фільтраційний табір. Перевіряли дуже ретельно, особливо чоловіків, проглядали телефони, запитували: «Куди їдеш?»,«Як ставишся до бойових дій в Україні?» «Яку політику підтримуєш?», але я не казав нічого, тому що знаю: більшість людей, які сказали правду, залишили «для довгих розслідувань». Ми відповідали коротко, сказали, що їдемо до Польщі.Чому саме Волинь? І які в тебе тут успіхи у спорті?
Бабуся виїхала раніше у село Княгининок, де я зараз і проживаю, а вона виїхала в інше місце, неподалік Горохова. Сім’я деякий час побула разом зі мною, а потім поїхали працювати до Польщі. А ще я знав, що на Волині також є команда з легкої атлетики. Тренера Рожка Андрія Леонідовича я також знав, тому що бачив його раніше на чемпіонатах України, коли ще представляв Луганську область, спілкувався з ним і з волинською командою досить непогано. Андрій Леонідович також посприяв тому, щоб мене взяли у збірну області. Він не залишив мене у складний час, і за це я дуже вдячний.
Потім він багато разів пропонував паралельно з легкою атлетикою спробувати себе в іншому виді спорту – тхеквондо, адже збірну Волинської області формували з нуля, та й тренера він добре знав – це голова обласної федерації тхеквондо Мицюк Ярослав Олександрович. Олімпійці та паралімпійці тренуються там паралельно. А через те, що людей мало і збірна за деякими класифікаціями не сформована, є більше шансів потрапити у збірну України, а далі – на міжнародну класифікацію.
Вже маю досвід змагань з тхеквондо. 17 грудня 2022 року я брав участь у Кубку Любарта. Це був Всеукраїнський турнір з тхеквондо серед здорових, але паралімпійці виступали першими, вони показували традиційні особисті комплекси пумсе.
Пумсе – це комплекс рухів у тхеквондо в суворо регламентованому порядку, всього їх є 17. У кожен комплекс входять певні рухи, техніку й порядок яких змінювати не можна. Я старався зробити все, що в моїх силах. Ярослав Олександрович сказав, що на цьому етапі це добре, але працювати ще є над чим. Тому я тренуюсь і набуваю досвіду.
А як щодо легкої атлетики? Ти брав участь у чемпіонатах, які відбувалися на Волині?
Так, влітку це був чемпіонат Волинської області з легкої атлетики серед спортсменів з інвалідністю «Разом до перемоги», який проходив у Луцьку, також брав участь у чемпіонатах України серед здорових, тому що у 2022 році чемпіонатів серед паралімпійців було не багато. Намагався втримати результат на такому рівні, як і було, або ж показати кращий. Мені це частково вдалось, а потім, у листопаді, вирішив спробувати себе у тхеквондо. Тренуюся зараз паралельно, а далі вже буде видно.Хочеш повернутися у своє місто? Чи будеш розвивати спортивні навички на Волині?
Спочатку я думав повернутися у своє місто, але зараз згадую про це все менше, тому що мені робити там не буде чого: інфраструктура знищена, після деокупації будуть все відбудовувати, а на це потрібні час та гроші. Це вийде краще у тих, хто вміє таке робити, а від спортсмена з інвалідністю мало користі. У майбутньому я хочу потрапити до збірної України з тхеквондо, якщо все вийде. А якщо не складеться, то, можливо, поїду до іншої країни і буду виступати там у збірній з легкої атлетики.
А як склалася доля у твоїх колег-спортсменів з Луганської області? Підтримуєш із ними зв’язок?
Спортсмени з Луганської області, які тренувалися разом зі мною, виїхали до інших країн. Один вже не хоче займатися, тому що допомагає мамі, яка вже має поважний вік, і замислюється про створення сім’ї. А ще один, на інвалідному візку, має вже родину, із окупованого Рубіжного він виїхав до Німеччини. Волонтери допомогли написати листа у німецький паралімпійський комітет, а вони, своєю чергою, погодили його кандидатуру.
Ти гарно розмовляєш українською, а як у твоєму рідному місті було з викладанням мови?
Викладали на досить високому рівні і в школах, і в університеті. У нас був предмет «Українська мова за професійним спрямуванням». І наш викладач – противник російської мови. Він казав: «Російською розмовляєш тільки для перекладу, коли потрібно перекласти українською. А так зі мною або на парах розмовляємо українською, бо я навіть слухати тоді не буду». Звичайно, в Луганській області багато розмовляли російською, але подивимося, як все буде після деокупації. Сподіваємося, що нарешті область стане україномовною. Тут жодних мовних бар'єрів я не відчуваю. Мені звично розмовляти українською літературною мовою.
Чи є ще щось, про що ми не згадали, а ти хотів би сказати?
Дуже вдячний тренерам у Кремінній. Старостіна Римма Федорівна – заслужений тренер України з легкої атлетики, заслужений працівник культури і спорту України, єдина в Україні жінка-тренер осіб з інвалідністю І групи. Торік вона померла. Чорнобай Олег Павлович – тренер вищої категорії з легкої атлетики, тренер дитячо-юнацької спортивної школи осіб з інвалідністю у Луганській області.
Нехай я і не досягнув великих результатів у Луганській області, але характер і цілеспрямованість, вміння ніколи не здаватися вони мені прищепили, заклали на довгі роки, а можливо, і на все життя.
Городовіков Віктор Тимофійович – вчитель фізичної культури. Дякую йому за те, що він першим повірив у мене і сказав, що з мене вийдуть люди, якщо буду тренуватися. Це він привів мене на заняття, взяв мене від школи на перші змагання і скерував до цих тренерів. Добре, що є такі люди, яким небайдужа доля юного покоління.
Христина КРОТ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
На Тернопільщині багатодітна сім’я отруїлася грибами: трирічна дівчинка та чоловік померли
Сьогодні 14:13
Сьогодні 14:13
У Колківській громаді попрощалися з воїном Миколою Аршуліком
Сьогодні 13:56
Сьогодні 13:56
Луцький міський голова зустрівся зі звільненим з полону морським піхотинцем Дмитром Селютіним
Сьогодні 13:40
Сьогодні 13:40
У Луцьку запрошують на концерт легенди сцени Степана Гіги
Сьогодні 13:23
Сьогодні 13:23
Представник УПЦ МП таки з’явився: як в суді слухали справу щодо повернення Успенського собору у Володимирі
Сьогодні 12:50
Сьогодні 12:50
Ремонт будинку в Луцьку, який було пошкоджено під час обстрілу, завершать до кінця року
Сьогодні 12:17
Сьогодні 12:17
Ексгумація жертв Волинської трагедії: Сікорський накинувся на голову МЗС України з критикою
Сьогодні 12:01
Сьогодні 12:01
У МОН розповіли, які спеціальності популярні у профтехах
Сьогодні 11:44
Сьогодні 11:44
На Волині пожежники рятували від вогню господарські споруди
Сьогодні 11:28
Сьогодні 11:28
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.