Там, де живе історія: волиняни мандрували шляхами князів Сангушків. Фото

Історія нашого краю таїть чимало загадок. На жаль, багато її сторінок так і залишаться непрочитаними через низку обставин. Однак добре, що все ж є люди, які по крупинках збирають інформацію, аби ми могли бодай краєм ока зазирнути за лаштунки історії й дізнатися про тих, хто був її творцем.

3-4 вересня у рамках проєкту «Віртуальна подорож шляхами князівського роду Сангушків – відкриваємо нові сторінки спільної української та польської історії», який впроваджується за фінансової підтримки Європейського Союзу у рамках Програми транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна 2014-2020 Європейського Інструменту Сусідства, відбувся промоційний тур місцями, включеними до транскордонного туристичного маршруту «Шляхами князівського роду Сангушків».

Маршрут географічно охоплює територію українсько-польського прикордоння: Луцьк – Ковель – село Мильці (Старовижівський район) – Камінь-Каширський – село Яревище (Старовижівський район) – Володимир-Волинський – Влодава – Кіяни – Любартів – Рудно – Люблін – Краснічин – Дуб.

Загальна вартість проєкту склала € 44 750,68, співфінансування ЄС – € 40 271,14. Партнерами проєкту виступили ГО «Центр регіональних ініціатив Волині» з боку України та Асоціація органів самоврядування Єврорегіону «Буг» з боку Республіки Польщі.

«Цей проєкт – це чергова сторінка історії не лише нашої громадської організації «Центр регіональних ініціатив Волині», а й транскордонного регіону, який охоплює Волинську область і Люблінське воєводство, – вважає менеджер проєкту Наталія Кролік. – У нас доволі великий досвід реалізації проєктів економічного, культурного спрямування. Та ми вирішили спробувати свої сили в історичному напрямку, адже є чимало недосліджених сторінок нашої спільної з поляками історії. Тож взялися дослідити рід Сангушків, який вніс чималий вклад у розвиток Волині та Люблінського воєводства».

«Проєкт розрахований на залучення якомога більшої кількості і внутрішніх, і зовнішніх туристів на терени нашого краю. Для того аби поширити інформацію, і було організовано промоційний тур, – пояснює виконавчий директор ГО «Центр регіональних ініціатив Волині» Олег Щерба. – Думаю, цей маршрут знайде поціновувачів серед любителів історії. Можливо, він дасть змогу подивитися на наші туристичні принади трішки з іншого боку».

«У рамках туру ми мали оглянути пам’ятки Волині та Люблінщини, – розповіла пані Наталія. – Та у зв’язку з пандемією коронавірусу та карантином плани довелося скоригувати. Тож майже одночасно з польськими партнерами оглядаємо пам’ятки: ми – на території Волині, вони – на території Люблінщини. А потім через онлайн-зустріч обміняємося враженнями та напрацюваннями».

Нагоду помандрувати шляхами славетних князів Сангушків на теренах Волині мало й ІА Волинські Новини.

Розпочалася мандрівка із міста залізничників Ковеля. Дослідники свідчать, що Ковель – давнє місто, безпосередньо пов’язане із Сангушками. На превеликий жаль, тут не збереглося нічого із пам’яток, які стосувалися цього князівського роду. Хоча є історичні свідчення того, що Сангушки володіли Ковелем, між різними гілками роду тривали довгі суперечки за право власності.

«У першій половині XVI століття рід Сангушків ділився на три лінії: Ковельську, Каширську і Несухоїжську. Боротьба між представниками цих ліній тривала доти, доки королева Бона, дружина Сигізмунда Старого, не обмінялася з одним із Сангушків володіннями, – розповів експерт проєкту, дослідник та журналіст Сергій Наумук. – Вона отримала у володіння Ковель та навколишні села, а Сангушки – війтівство в Луцьку та доходи від нього і володіння в сучасній Білорусі. Таким чином настав мир».

Наступною нашою зупинкою стало особливе для православних вірян місце – Свято-Миколаївський чоловічий монастир у селі Мильці на Старовижівщині.

Обитель зустріла подорожніх благодатною тишею, тихою молитвою й ароматом неймовірно красивих троянд. Здається, навіть часоплин тут особливий – такий наповнений чимсь важливим і неквапливим. Поважними й неквапливими видаються і насельники монастиря.

Коли ж піднятися на височезну дзвіницю, де дзвони відкриті усім чотирьом вітрам, то від тієї краси, що довкола, направду перехоплює подих.

За екскурсовода нам зголосився ієродиякон Ігнатій. Каже, цього дня у нього такий послух.

«Першу згадку про наш монастир датовано 1309 роком, хоча достеменно ніхто не знає, відколи він діє. За переданням, у 1240 році у Вербці неподалік Ковеля жили ченці. Під час навали монголо-татар вони піднялися угору річкою Турією, аби врятувати свої життя та чернечу традицію й облюбували ці місця. А за іншою версією, вони влилися у чернечу традицію, яка тут вже була, – розповів нам Ігнатій. – У XVІ столітті фундаторами обителі були князі Сангушки і матеріально допомагали тим монахам, які тоді тут проживали».

За кошти князів Сангушків було побудовано Свято-Миколаївський храм.

«Це найдавніша архітектурна православна пам’ятка на Старовижівщині, – провадить Ігнатій. – У 1542 році було закладено камінь, а в 1549-му храм повністю здано під ключ. Заснував його Федір Андрійович Сангушко».

У вівтарі тут донині зберігається фреска із зображенням Богородиці. Її наприкінці 90-х випадково виявили під час реставрації монастиря майстри. Оббивши старий тиньк, у вівтарній частині храму вони натрапили на старий настінний живопис, що зберігався на Горньому місці. За однією із версій, коли обитель захопили уніати, хтось із тих, хто співчував православним, замурував нішу з фрескою.

У 1947 році монастир було перетворено на ПТУ, а в Преображенському храмі, збудованому в ХІХ столітті, розташовано клуб. Потім обитель переформатували на будинок-інтернат для людей поважного віку. У Миколаївському храмі облаштували їдальню.

«Ну, можна подякувати хоч за те, що не до фундаменту зруйнували будівлю. І коли на початку 90-х років минулого століття сюди прийшли перші ченці, то відбудовували обитель не на порожньому місці», – усміхається Ігнатій.

Коли була реставрація Миколаївського храму, під спудом було знайдено останки шести людей, а також рештки чернечого одягу та взуття. За однією версією, це були монахи, за іншою – представники роду Сангушків, які заповідали ховати себе в обителі, адже були її фундаторами. Ченці їх перепоховали на кладовищі на території монастиря у братській могилі.

На почесному місці у храмі – образ святителя Миколая, у який вмонтовано хрест-мощовик і частинкою мощів святого.

«Хто не має можливості поїхати у місто Барі в Італію, аби помолитися біля мощів святого, може зробити це тут. На престольні свята скло на іконі піднімають і люди мають змогу прикластися до хреста, – додав ієродиякон. – Крім того, в цьому хресті є ще мощі преподобного Кукші Одеського та святителя Тихона».

А ми мандруємо далі… Звісно, поліські дороги – це ще те випробування на міцність. Та хіба це може спинити допитливих та сміливих?

У Камені-Каширському подорожніх радо зустріли в Народному краєзнавчому музеї, який є одним із найбагатших на експонати у краї. Зокрема нам вдалося побачити фрагмент вівтаря з костелу ордену домініканців. А ще тут зберігається унікальна фісгармонія, яка, можливо, також стояла в костелі.

А відтак ми помандрували до каплиці домініканського костелу. Перше, що вразило, – це кремезні кількасотрічні дуби, які, немов стражі, виструнчилися довкола каплиці, підпираючи кронами небо.

У 1637 році волинський воєвода Адам Сангушко та його дружина Катерина Уханьська фондували домініканський монастир. Також є відомості, що Сангушко надавав пожертву і в 1653 році.

Цей монастир діяв до 1832 року, аж доки царська влада його не закрила. Відтоді костел був лише парафіяльним.

За даними Миколи Теодоровича, у 1858 році його збудували силами парафіян. Хоча директорка місцевого музею Наталія Пась вважає, що це був перебудований костел, бо він уже існував на той час.

У радянські часи тут був деревообробний цех, а саму каплицю використовували як сушарку. Нині ж це пам’ятка архітектури, яка перебуває під охороною.

Наступна точка нашого маршруту – село Яревище на Старовижівщині. Цей унікальний населений пункт, розтягнутий приблизно на 18-20 км, згадано в ХІІІ столітті як місто Рай або Раєвище. Заснував його князь Василько, який їхав з Любомля в Кам’янець (це сучасна Білорусь).

Монастир Сангушків у цьому селі згадано під 1444 роком, коли князь Андрій Сангушко надає йому угіддя, де можна копати стави, ловити рибу, проводити ярмарок.

Наразі про славне минуле нагадує назва урочища Монастирище, де кілька років тому дослідники розкопали залишки фундаменту капітальної споруди з цегли-пальчатки та знайшли зразки кераміки XV століття, монети та бронзовий перстень. А ще – хрест, що стоїть, як вважають, на місці літописного городища.

У Володимирі-Волинському до наших часів збереглися дві пам’ятки, що мають стосунок до роду Сангушків. Це Василівська церква-ротонда та Успенський собор.

За переказами, князь Володимир після перемоги над плем’ям білих хорватів зупинився із військом у місті Володимирі. Він наказав, аби кожен із воїнів приніс по одній цеглині, й так нібито за один день постала церква. А оскільки у хрещенні великий князь, приймаючи православ’я, узяв ім’я Василій, то й церква отримала назву Василівська. Звісно, це лишень красива легенда. Утім вона додає особливого шарму цьому унікальному храму.

«Василівська церква-ротонда відома тим, що це унікальний храм, споруджений у формі квітки з вісьмома пелюстками, – розповів Сергій Наумук. – Для нас він цікавий тим, що є документальна згадка про те, що в 1523 році князь Василь Сангушко був іменований патроном цього храму».

Історики припускають, що князь як людина знатна і небідна, міг із власних коштів поправити стан храму, який на той час був у не найкращому стані. Також це є першою письмовою згадкою про Василівську церкву. А в 1588 році її згадано як муровану.

У цій церкві донині зберігається святиня – ікона Богородиці Одигітрії, датована XVI століттям. Цей образ вцілів під час пожежі, що трапилася в ХІХ столітті у храмі Введення у храм Богородиці, що стояв неподалік від Василівської церкви. Прихожани вважають ікону чудотворною.

Успенський собор у Володимирі-Волинському збудував князь Мстислав Ізяславович у 1160 році. Щоправда, його було зруйновано через напади татар, віз зазнав кількох великих пожеж та кілька разів був перебудований. Остаточно його відбудували наприкінці ХІХ століття у псевдовізантійському стилі.

«Успенський собор цікавий тим, що тут поховано двох князів з роду Сангушків – Андрія Михайловича та його сина Олександра, – провадить Сергій Наумук. – Перший помер у 1560-му, другий – у 1565 році. Крім того, відомо про шість поховань князів давньоруських часів, двох єпископів та багатьох знатних людей».

Направду, собор вражає величчю.

А собору Різдва Христового неабиякого духу таємничості надає підземелля, у якому колись, можливо, православні віряни переховувалися від ворогів та молилися великі князі.

Додамо, що незабаром спільний транскордонний маршрут «Шляхами князівського роду Сангушків» буде доступним на веб-сайті та у мобільному додатку, а також буде видано однойменний туристичний путівник. Тож любителі історії зможуть подорожувати стежками, якими ходили князі Сангушки, і онлайн, і наживо.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---