«Свою мрію здійснив – створив хімічний факультет»: інтерв'ю з ексректором Лесиного вишу

Іван Олексеюк – видатна, знакова постать для Університету імені Лесі Українки й української освіти та науки загалом. Ексректор Лесиного вишу, багаторічний очільник кафедри неорганічної та фізичної хімії, відомий науковець… Зрештою, аби перечислити всі регалії та заслуги Івана Дмитровича, потрібно чимало часу та зусиль.

На жаль, видатний науковець і талановитий педагог помер 16 вересня 2022 року. Ще у 2020 році відділ інформаційної політики університету поспілкувався з Іваном Олексеюком і його дружиною. Розмова відбувалась на базі практик табору «Гарт». Це інтерв’ю мало з’явитися дещо раніше, але з вини автора процес затягнувся. Лише зараз його оприлюднили назагал.

– Іване Дмитровичу, Ви народилися на Холмщині. Доля склалася так, що навчались у Рожищі, згодом бували у різних куточках колишнього СРСР, але все ж повернулися на Волинь. Що ж такого чарівного у нашому краї?

Відповідь насправді дуже проста: тут мешкали мої батьки. А батьки – це наше все. Вони дали мені життя, виховали, пустили у цей світ. Це найрідніші люди. Вони підтримували мене дуже багато років: і в Ужгороді, і в Москві. А я старався допомагати їм. Присилав їм посилки з Москви з апельсинами, лимонами в час, коли тут були проблеми з цим. Я присвятив їм свою першу книжку. Це найрідніші для мене люди. Усе моє життя пов’язано з батьками. Це без всякого сумніву. Після смерті тата я почав ще більше часу приділяти науці та педагогіці.

– Ви мали хороші шанси стати танцівником. Однак доля склалася по-іншому. А втім, кажуть, що педагогами не стають, а народжуються. Це дійсно так? Чому обрали педагогічну нішу?

– Я завжди більше відчував себе науковцем, ніж педагогом. У Рожищі у нас викладала біологію чудова вчителька Анастасія Федорівна. Вона так мене зацікавила цим предметом, що я наважився на експеримент: хотів, щоб на картоплі прийнявся помідор. Уявляєте? Загалом я проводив багато експериментів різними методами. Тобто задатки науково-педагогічного мислення мав ще змалку. Я про це добре пам’ятаю. Щодо схильності до педагогіки, то вона з’явилася вже у старших класах. Бувало, що наш математик – Тоцький – починав урок, а я його продовжував. Тобто люди бачили, що маю щось таке, що називають педагогічним хистом.

– Ви працюєте у нашому Університеті з 1984-го року. Очевидно, що з Вашими науковими напрацюваннями, вміннями й авторитетом за цей час неодноразово могли змінити місце роботи. Чому все ж віддавали перевагу Університету імені Лесі Українки? Що особливого у нашому виші?

– Був момент, коли нині покійний ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Скопенко запрошував мене, однак я не погодився. Він говорив: «Доростеш до академіка». Однак для мене дуже важливим було житлове питання, з огляду на всі реалії, адже батько жив із нами. Він був у поважному віці, їх треба було доглядати. Радився з дружиною щодо переїзду, сам думав про це. Але йти проректором у Київський національний університет і лишити все тут? Розумієте, наш колектив був для мене другою родиною. Робота в хіміків як відбувається? Цілодобово! Ми всі мусили чергувати: і студенти, і професори, щоб вирощувати кристали. І кидати це все заради столиці? Це було наше дітище. Так і залишився у Луцьку, в місті, яке люблю, в рідному Університеті.

– Іване Дмитровичу, 1993 року з Вашої ініціативи створено хімічний факультет. Ви задоволені тим, як розвивається та функціонує Ваше дітище?

– Я навчався в Ужгородському університеті. На жаль, тоді у Луцьку ще не було хімічного факультету. Коли в Москві захистив докторську дисертацію, зрозумів, що готовий приїхати сюди й організувати хімічний факультет. Тут були хороші хіміки, а факультету не було.

Ми створили спільну спеціальність із фізиками. Щойно про це стало відомо, до нас почали дзвонити, писати з педінститутів України. Приїжджали колеги з рівненського інституту, запитували, як нам це вдалося, просили навчальний план, книжки тощо. Звісно, ми зі всіма ділилися. Ще чим цікавий цей період – усе було російськомовне, а ми готували посібники українською, тому до нас рвалися люди за методичними матеріалами.

Скажу відверто: я свою мрію здійснив – створив хімічний факультет у нашому Університеті. На жаль, упродовж останніх років небагато охочих здобувати спеціальність хіміка. Тому для підтримки факультету створено кафедру органічної хімії та фармації. Окрім цього, до хімічного факультету приєднали кафедру екології та охорони навколишнього середовища.

Наша мрія щодо створення хімічного факультету здійснилася. Тепер треба це підтримувати, усувати проблеми, розвивати експериментальну науку.

– 1995 року Ви стали ректором Університету. Продовжувався період становлення України загалом й освіти зокрема, змінювалися президенти, відбулася Революція. Очевидно, що працювалося непросто. Як вдавалося тримати високу марку нашого вишу?

– Коли я був проректором з науки, вдалося організувати 25 науково-дослідних лабораторій на громадських засадах. Коли став ректором – перетворив їх на державні. Далі стартувала аспірантура, докторантура, розпочалися захисти тощо. У моїй школі вже захистилося сорок науковців, є дві докторські дисертації. Загалом я задоволений тим прогресом, який у нас відбувався.

Коли мав 75 років, мені запропонували стати член-кореспондентом Національної академії наук України. Вони бачили, що робота дуже інтенсивна. Але я вже був у поважному віці, тому порадив їм взяти Романа Гладишевського (авт. – Роман Гладишевський – доктор хімічних наук, професор, проректор з наукової роботи Львівського національного університету імені Івана Франка). Вони так і зробили.

– Дуже багато вдалося зробити на посаді ректора. Чим найбільше пишаєтеся?

– Найбільше, напевно, бібліотекою. Я дуже задоволений нею. Мабуть, це найкраща бібліотека в західному регіоні. На відкритті всі дивувалися, що в Луцьку така бібліотека. Сьогодні відомі науковці, літератори проводять тут публічні лекції, відбувається низка інших вагомих заходів, конференції. Бібліотека – це одне з найбільших моїх досягнень. А друге – це хімічний факультет. Я дуже хотів, щоб в Університеті був цей факультет.

– Люди, які працювали з Вами пліч-о-пліч, кажуть, що Ви були досить автономним керівником закладу вищої освіти, мали яскраво виражену власну позицію. Як оцінюєте перші кроки на посаді нового очільника вишу?

– Я бачу, що нинішній ректор Анатолій Цьось має власну думку на всі речі, що стосуються Університету. І дай Боже, щоб так і лишилося, бо це дуже важка робота.

Перше, що зробив Анатолій Васильович, – перейменування. Це правильно! Звісно, було багато позитиву і при попередньому керівництві. Однак вони не змогли зберегти попередні здобутки. Це дуже великий недолік.

Майже всі зміни теперішнього керівництва, безумовно, мені імпонують. Без всякого сумніву, Анатолій Цьось усе розумно робить. Думаю, що так буде і далі. Він виріс як особистість.

– Нещодавно Ви відсвяткували 80-річний ювілей. Де черпаєте сили та мотивацію, щоб і надалі приносити користь рідному Університету?

– Моє натхнення – дружина. На жінці тримається три кути хати, а на чоловікові – один. Безумовно, на трьох кутах хата буде стояти, але четвертий теж важливий. Дружина в мене неперевершена. Я дорожу нею, ціную, цікавлюся всім, чим вона займається. Це по-перше. Друга причина – колектив факультету. Тож поки можу – до тих пір буду працювати.

– Закінчити розмову хочеться на приємній ноті. Ваші стосунки з дружиною – приклад для багатьох пар. Як Вам вдалося упродовж стількох років зберегти любов і повагу?

– Кохання у нас завжди було, є і буде. А раз є кохання – то все решта буде теж.

Світлана Олексеюк доповнює чоловіка:

– Любов рухає світ. У нас схожа доля. В обох це другий шлюб. Спільні ті дороги, що ми пройшли. Оцей патріотизм – він з’явився з історією наших родин, із тих внутрішніх звичаїв. Я пам’ятаю, як ми в бараці білили стіни, і співали «Ой, у лузі…»

Іван Олексеюк:

– Вона ж стільки пісень знає (посміхається). Куди ми не їдемо, а вона співає. Це унікальна жінка. Сьогодні ми йдемо на озеро, а вона співає, щоб дорога була швидшою.

Світлана Олексеюк:

– Свого часу я написала пісню про наш університет.

Співає:

З глибини літ починав свій політ

Науковців і студентів Університет.

Із простої дітвори виростали професори.

Тож рости і процвітай, прославляй Волинський край.

– Любов – це таки хімія?

– Мабуть, таки хімія. Хімічний процес в організмі. Це ж тільки між певними людьми він відбувається. Можна знайомитися, розмовляти, а кохання не виникне. А до дружини в мене зародилося кохання з першого погляду. Ми зустрілися у хімічній лабораторії в «Млині», там сьогодні вечірня школа. Приїжджає дівчина, така тоненька, маленька (посміхається). І українською зі мною розмовляє. Я як побачив її, поспілкувався, то зрозумів, що виникло почуття. Сказав їй: «Світлано Теодорівно, в мене до вас кохання, і воно триватиме все життя».

Біографічна довідка

Олексеюк Іван Дмитрович народився 13 червня 1940 року в с. Верховина на Холмщині. 1957 року після закінчення Рожищенської середньої школи вступив на хімічний факультет Ужгородського університету. Упродовж 1962–1964 років працював у П/С–23 м. Херсону. 1964 року повернувся в Ужгородський університет. Працював там на викладацьких посадах. Водночас навчався в аспірантурі Фізико-технічного інституту імені А. Ф. Йоффе (м. Ленінград). 1969 року захистив кандидатську дисертацію в Інституті неорганічної та фізичної хімії АзРСР (м. Баку), а 1983 року – докторську дисертацію в Інституті загальної та неорганічної хімії імені М. С. Курнакова АН СРСР (м. Москва). Із 1984 року працює у Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки на посаді завідувача кафедри природничих наук. Із 1991 року – проректор з наукової роботи ЛДПІ. З ініціативи Івана Олексеюка 1993 року створено хімічний факультет. Упродовж 1995–2005 років працював на посаді ректора Волинського державного національного університету імені Лесі Українки. Із 2005 року Іван Олексеюк – завідувач кафедри неорганічної та фізичної хімії СНУ імені Лесі Українки.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---