Сопілка для «Стефанії». Хто навчав волинян з гурту Kalush Orchestra

Поки всі обговорюють перемогу Kalush Orchestra на «Євробаченні» й міркують, де і як проводити наступний пісенний конкурс, у Волинському фаховому коледжі культури і мистецтв тривають заняття, адже скоро іспити. Щоправда, і тут студенти постійно обговорюють тріумф «Стефанії» у виконанні українців. Ще б пак: троє учасників гурту – випускники цього закладу. Ще й усі – учні одного педагога.

«Я вважаю, що мої хлопці – одні з найкращих в світі»

Юрій Фокшей – старший викладач Волинського фахового коледжу культури і мистецтв, який виховав не одного музиканта-сопілкаря. Нині до нього в буквальному сенсі вишикувалась черга із журналістів. Адже днями троє його вихованців у складі гурту Kalush Orchestra принесли перше місце Україні на «Євробаченні».Усі випускники Юрія Євгеновича – лауреати та учасники численних конкурсів, і не лише в Україні. Свого часу учні Юрія Фокшея навіть виступили у Європарламенті. Тепер у його «скарбничці» є й переможці «Євробачення». Нагадаємо, на сцені в Турині виступило троє волинян: Тимофій Музичук, Ігор Діденчук та Віталій Дужик.

Читати ще: Студенти жартують, хто наступним поїде на «Євробачення»: троє учасників гурту Kalush Orchestra – волинські сопілкарі

Варто зауважити: Ігор Діденчук на цьому конкурсі вже не вперше. У 2020 та 2021 роках він грав у складі гурту Go_А, який представляв Україну у Роттердамі (у 2020 році конкурс відмінили через пандемію коронавірусу). Тоді він грав на сопілці, а в гурті Kalush Orchestra – на контрабасі. Загалом, усі випускники Юрія Фокшея складають державні іспити на чотирьох-п'яти інструментах, але, звичайно, сопілка для нього особлива. Тому йому дуже приємно, що тепер інтерес до цього інструменту зріс.«Я вважаю, що мої хлопці – одні з найкращих в світі. Я ними пишаюся. А ще більше пишаюсь тим, що наш інструмент став дуже популярним. Колись певний час мені завдавали притиску духовики, вони казали: «А, що там та сопілка?» А я їм довів, що вона – це набагато більше», – зазначає він.

Як дізнався, що він з «Калушем» поїде, у мене мороз поза шкірою пішов, кажу: «Хоч не в шортах буде?»

Юрій Фокшей розповідає: як і всі, тієї ночі, коли відбувався фінал конкурсу, не спав, а з хвилюванням спостерігав за перебігом конкурсу. Ще раніше, каже, пропонував учням прописати номер з трьох сопілок до пісні. І зазначає: вельми переймався за те, як вони подадуть себе на сцені. Бо для нього сцена – святе, а був випадок, коли мусив зробити зауваження одному з хлопців.«Той самий Віталик Дужик має колежанку, і от вони йдуть на «Україна має талант». Женя на сцені – красуня, а він виходить у шортах. Матір Божа! Я як сидів у кріслі – так і опустився. Дзвоню його матері, питаю: «Ти дивишся? І як?» Іванка (мати Віталія, – ВН) каже: «Все нормально». Два тижні не дзвонив. Потім дізнався, що він готується з «Калушем» їхати. А то ж був секрет страшний, то батьки просто випадково сказали. В мене такий мороз поза шкірою пішов, кажу: «Хоч не в шортах буде?» Коли був відбір на «Євробачення», я їм зробив знов зауваження. Вони хотіли показати гуцульські снопи, їх вдягли якимись кікіморами. Кажу: «Не годиться. Ви мусите показати, як має бути. Переробляйте». Переробили, бачу, в кольорі. Ігор грав на контрабасі, Віталій – на сопілці, а Тіма з тилинкою. Кажу їм: «Пропишіть три сопілки, буде бомбезно звучати», – згадує він. Зізнається, що вдома навіть були суперечки про те, чи варто йому своє бачення радити, чи хлопцям треба шукати щось новіше.Загалом виступом своїх вихованців він задоволений. Бо ж недарма вони стільки років тренувалися і працювали. Тимофій за рік до вступу в коледж їздив з Ковельського району до Юрія Фокшея на заняття, а на державному екзамені хлопцеві професор аплодував стоячи. Ігор Діденчук після навчання у столиці набув упевненості. А Віталій Дужик свого часу вчителеві зізнався, що ще малим побачив його виступ і захопився грою на сопілці.

«Це був найкращий виступ. Але моє бачення, якщо той чоловік вийшов брейк-данс танцювати, то мав би бути якось відповідніше одягнений. Але це моя думка, не маю права туди лізти. Ось вони в мене вчилися на четвертому курсі. Ми їм придумали сценічні костюми: чорні сорочки й білі метелики. Коли вони виходили на сцену – там зал стихав від гри і від того, що вони мали гарний вигляд. Бо сцена – це святе», – ділиться сокровенним Юрій Фокшей.Він розповідає, що після перемоги з хлопцями не говорив ще – не хотів їх турбувати. Зате з батьками колишніх учнів спілкувався.

«Вони казали, що хлопці задоволені, але змучені, бо ж щодня були репетиції. Ігор скоро має їхати з Gо_A в Латвію, Тіма з «Калушем», а Віталик мусить сесію складати», – каже наставник.Читати ще: Переможці «Євробачення» Kalush Orchestra повернулися в Україну. Як їх зустріли

На стінах класу сопілки та цимбал, де й навчалися волинські сопілкарі, – численні афіші, грамоти, фотографії. На одному з фото – тоді ще студенти коледжу Ігор Діденчук та Віталій Дужик у складі ансамблю, який виступав на згаданому гранд-концерті «Арт-Домінанта» у Харківській філармонії. Всі – в чорних сорочках з білими метеликами. Це був 2019 рік. Тепер же хлопці приміряють інші сценічні костюми.

«Змалечку бачив, як проводжали вівчарів на полонину, це була така захоплива картина!»

Тим часом Юрій Євгенович дбайливо розкладає на столі окарини – глиняні свисткові флейти – і по черзі демонструє, як вони звучать. «Це – ціла сім’я, – показує він на інструменти, подібні за формою та різні за розмірами. – Ось це – дідо». Він бере до рук найбільшу окарину, яка звучить і справді поважно, як старійшина роду. І каже, що мріяв колись зробити ансамбль окарин.«Ось це тилинка. Тіма як заспівував «Стефанію», грав на тилинці. Вони хитрують, ті хлопці мої, бо правильна гуцульська тилинка має бути без денця – в ній треба добувати звук», – каже педагог і демонструє.Читати ще: У Kalush Orchestra пропонують провести наступне Євробачення в Луцьку

Юрій Фокшей понад 30 років виховує музикантів. Сам він родом з Гуцульщини. Звідти і його любов до музики – з полонин, оповитих серпанком туману, з величних Карпат, поміж якими лунає мелодія сопілки.

«Я родом з гуцульського краю. Змалечку бачив, як проводжали вівчарів на полонину, це була така захоплива картина! Свято називалося «Проводи на полонину». Перший раз випас був на свято Юрія, вівчарі піднімалися на полонину і кожен брав з собою якийсь інструмент. Я собі думав, що то всі музиканти йдуть. Але ж ні. Кожен вівчар брав з собою інструмент, який зробив особисто. Йшли вони аж на пів року у високі полонини. І от ввечері після завершення роботи вівчар собі сідав і грав на тому інструменті. А діти то чують все внизу. Кожен мав свою мелодію. І син казав матері: «Ви чуєте – це грає наш тато», – розповідає він.На сопілці він грав з дитинства. Але тоді малим навіть подумати не міг, скільки буває різновидів цього інструменту.

«Коли я вподобав сопілку, мій викладач, який був родом з Гуцульщини, почав витягувати всякі інструменти, а я ж думав, що тільки сопілка є… Моя перша сопілка коштувала сім карбованців, то ж було ще за Союзу. В мене було сім сопілок. На один твір одна, на інший – інша. Я цінував дуже інструмент. А от діти не цінують його», – провадить Юрій Євгенович і показує свої сокровенні скарби.Нині ж у шафах його класу десятки інструментів: сопілки, окарини, панфлейти, флояри, тилинки. І географія походження цих інструментів різна: один привезений зі США, інший – від майстра з Перу, ще один – від місцевого майстра. Юрій Євгенович пригадує: був вражений, коли перебуваючи у США, в Метрополітен-музеї побачив експозицію з близько 300 окарин. А ще тоді йому пощастило в Америці побувати на концерті румунського композитора і музиканта Георге Замфіра – одного з найвідоміших панфлейтистів і наїстів. У 1994 році квиток на його концерт коштував 100 доларів, пропри це, зал був повен глядачів.

Юрій Фокшей навчався в Дрогобичі. Каже, щоранку мусив вставати о п'ятій ранку, аби зайняти якийсь куточок, щоб потренуватися.«Вже о 5:15 місця не знайдеш. Там бандура грає, там кларнет, там ще хтось. А в мого викладача було три інсульти і йому лікар порадив більше гуляти, особливо вранці. І от він ішов щоранку в училище й бачив: той там грає, той – там, а того – нема. І приходиш потім на урок, а він питає: а чому ти не займався?» – згадує Юрій Фокшей.

Він досі пам’ятає, як переживав, коли на четвертому курсі став лауреатом всеукраїнського конкурсу в Одесі. Розповідає: від хвилювання тоді схуд на вісім кілограмів, бо ж конкуренція була величезна. 20 членів журі прискіпливо оцінювали виступи кожного учасника на трьох конкурсах. А хто не набирав 200 балів, той вилітав одразу.

«Ти маєш бути фанатично відданим»

Юрій Фокшей консультувався у професорів Румунії та Молдови, де виховують віртуозів сопілкарства. І теж став не меншим віртуозом. Щоразу, коли він бере до рук той чи той інструмент зі своєї колекції, помітно одразу, що для нього вони – ціле життя. Як діти. Про кожен з них він може розповісти окрему історію. Ось – ебонітова сопілка, її радять маленьким дітям, які не надто переймаються збереженням інструменту. Ось ця – з дерева з ебонітовим денцем. Ось – флояра, на якій можна виконувати партії для флейти. А це – панфлейта з дерева, інша – з бамбуку, і в кожної інший звук. Ще одна панфлейта – басова. Юрій Фокшей і сам зізнається, що є фанатом своєї справи.«Ти мусиш бути фанатично відданим, тоді має бути порядок», – пояснює він секрет, якого вчить своїх учнів.

Він об’їздив пів світу і у складі Волинського народного хору, де пробув п’ять років, і як соліст гурту «Терлич». У 2000-му став володарем золотої грамоти у столиці Тайваню місті Тайбей. Доводилося виступати й у США. Найбільше ж пан Юрій пишається тим, як йому вдалося довести, що сопілка була дуже недооціненою.

«Всі звикли, що сопілка – це, так би мовити, «лукашева сопілка». Зараз з мене студенти сміються, як це – «лукашева сопілка»? А, кажу, отак її сприймали – на рівні плінтуса. Думали всі, що видуваєш повітря – та й по всьому. Але насправді цей інструмент пішов дуже далеко. На ньому музиканти навіть грають класику. Я поставив сопілку на рівень професіоналізму. І своїм учням не дозволяю самодіяльності: все має бути професійно. Коли мої діти приїжджають в Київ, їх вже називають «фокшеєнятами», у них всі впевнені, і їх одразу ж розбирають у колективи, оркестри. І мені приємно, що вони – як сім’я: один одного підтримують, спілкуються, замінюють, якщо треба», – не без гордощів каже педагог.«Сопілковий» лікар

Найперше, чого має навчитися кожен, хто прагне опанувати гру на сопілці, – правильно дихати. І ці знання пригодилися не так давно в несподіваному аспекті.

«Мене називають «сопілковий лікар». У людей є часто проблеми з серцем, бо вони не вміють правильно дихати. Ковід був, теж було важливо навчитися, як правильно дихати, дзвонили колеги і просили поради. Одна жіночка казала, що не могла навіть на третій поверх піднятися – задихалася. Я їй порадив тренуватися надувати кульку, і вже за тиждень їй стало легше. Найперше дитину, яка приходить вчитися, треба навчити правильно дихати. Один хлопчик після наших занять розповів, що на морі найдовше міг бути під водою – так натренувався затримувати дихання.Був випадок, коли до мене привели хворобливого хлопчика. В нього був менінгіт, він не ходив до школи. Його мама працювала медсестрою і їй підказали, що через дихання, завдяки сопілці можна вилікувати. Я погодився спробувати – молодий ще був. Наприкінці серпня він прийшов до мене, а в лютому вже пішов до школи. Він, до речі, став одним з найкращих моїх студентів. Та, на жаль, нещодавно помер. Він був класним сопілкарем, вступив у консерваторію до Львова, але через нещасне кохання все покинув і повернувся», – згадує Юрій Фокшей.

Ніхто з учнів не покинув музику

Педагогом Юрій Євгенович став не одразу. Спершу він п’ять років їздив на гастролі з Волинським хором, куди його запросив покійний Анатолій Пашкевич. Але поєднувати сім’ю і часті роз’їзди не вдавалося, тож вирішив шукати роботу на місці. Викладав у педінституті, де організували ансамбль сопілкарів.«Минув час, директор музичного училища запропонував: «Давай-но зробимо все професійно, поставимо на хороший рівень». Мій перший випускник зараз викладає в Любомлі у музичній школі, досі мені телефонує. У нього на екзамені сидів професор з Київської консерваторії. Він нам сказав: «Люди, та це неймовірно, що він так віртуозно володіє інструментом», – пригадує педагог.

Юрій Євгенович щоразу тішиться своїми талановитими учнями. Поки тривала розмова, поодаль від класу, на сходовому майданчику виспівувала сопілка в руках ще одного його учня – Максима. Хлопець, переконує педагог, дуже талановитий, ним вже зацікавилися у Львівській консерваторії.Нині Юрій Фокшей викладає у музичній школі №1 міста Луцька, у коледжі культури і мистецтв, має години в університеті. До слова, від Волині вже подали документи до Києва про надання Юрієві Фокшею звання «Заслужений діяч культури і мистецтв України». У Міністерстві культури України їх розглядають вже понад рік, тож волиняни сподіваються, що педагог невдовзі таки заслужено його отримає.

Щодня через чималу кількість учнів у нього багато занять, тож займаються навіть у суботу. Переконує, що всі його випускники і далі не покидають музики. Щоправда, попри те, що всі його учні себе знайшли у творчості, він досі не може знайти собі помічника.

«У мене за 33 мої роки роботи, скоро 34, ще ніхто не покинув музики. Біда в тому, що не можу знайти помічника: вони втікають в Київ, хочуть бути на сцені. А зараз «Калуш» вистрелив, то вони дуріють. Але я кажу: «Якщо ми не посадимо нормально, то й не виросте». А хто з малими буде працювати?» – наголошує він.Юлія МАЛЄЄВА

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---