Сажотруси, водовози і ліхтарники: забуті герої старого Луцька

Відходять в минуле історичні періоди, а з ними – і професії, притаманні кожному з них. Змінюються технології, щоденні звички, форми організації самого життя, і те, що раніше здавалося цілком звичним, через 100-200 років уже стає дивним, цікавим, або й взагалі незбагненним.

Сьогодні в Луцьку вже немає багатьох професій, які мали давні лучани. Серед цікавих занять, які були актуальними ще 100 років тому, бачимо літографів, шпалерників, пряничників, черепичників, чемоданників та багато інших. Сьогодні розкажемо про три з них.

Ліхтарники

Коли саме в Луцьку почали запалювати нічні ліхтарі, точно невідомо. Але ймовірно, це відбулося в ХІХ столітті. У 1880-х роках запалювання ліхтарів на міських вулицях було звичною справою.

Проте доглядати за освітленням мали самі ж мешканці. Біля кожного будинку мав висіти ліхтар, який власники помешкання мусили запалювати на ніч. Звичайно, не всі це робили, тому лучан штрафували. Проте історики свідчать: штрафи були дуже низькі, і городяни їх не надто боялися.

Встановлювати ліхтарі теж мусили мешканці, витрачаючи на це свої гроші. Проте готових світильників у продажу не було. Кожен лучанин мав самостійно шукати матеріали, а потім у складчину виготовляти ліхтарі. Хтось давав скло, хтось стовп, інший – гас. Саме гасом освітлювали Луцьк у другій половині ХІХ століття.

Така ситуація спричиняла купу непорозумінь і хаосу. У 1887 році мешканці міста зібралися громадою і написали скаргу повітовому справнику. У листі вони зазначали, що поліцейський наглядач змушує «акуратно освѣщать улицы фонарами, каждому противъ своего дома». Мешканці просили ввести єдиний ліхтарний збір, який був би пропорційним до нерухомого майна кожного лучанина.

Цікаво, що в слово «акуратно» лучани ХІХ століття вкладали конкретний зміст. По-перше, у самій конструкції ліхтаря скло має щільно прилягати до каркаса, щоб вітер не задмухував вогонь. По-друге, ліхтар має бути вичищеним від кіптяви. Якщо ці умови виконано – він «акуратний».Безлад в освітленні міста змусив Луцьку міську управу в 1890 році оголосити конкурс на заміщення посади ліхтарника тривалістю «концессионного строка» три роки.

Переможець торгів зобов’язувався за власний рахунок встановити 140 гасових ліхтарів по місту. Для їхнього освітлення він мусив найняти трьох ліхтарників, які мали стежити за чистотою та справністю світильників. Біля готелів ліхтарі можна було не влаштовувати – це мусили зробити власники закладів.

Коли світив місяць, ліхтарі дозволяли не запалювати. Проте, якщо місяць світив тільки пів ночі, або ж його закривали хмари, ліхтарі мали горіти. Ще однією умовою було, що після закінчення трирічного підрядного терміну, реманент ліхтарників переходив у власність міста. За це все підряднику місто зобов’язувалося виплатити 300 рублів за три роки.

На кінець ХІХ століття Луцьку для нормального за тодішніми мірками освітлення треба було 700 ліхтарів та шість ліхтарників. Наступом на ліхтарну справу стало те, що 1909 року дворянин Альфонс Яр відкрив міську електростанцію. Вона розташовувалася на нинішній вулиці Романюка неподалік перетину її з вулицею Ковельською.Сажотруси

До 1885 року в Луцьку не було правил для коминярів. На той момент у місті димарною справою опікувалися троє євреїв: Бакалярський, Бергер і Мазур. Вони брали по п'ять копійок за прочищення одного комина.

Тоді ж міська дума вирішила виробити обов'язкові правила для трубочистів і заборонити працю не найнятих управою сажотрусів. Правила, серед іншого, передбачали, що в житлових будинках комини мають чистити не частіше, ніж раз за два тижні, а в булочних, трактирах, харчевнях, ковбаснях і подібних закладах – щонайменше раз на тиждень.

У будівлях із надійними коминами допускалося випалювання сажі, але тільки під наглядом пожежної команди. До речі, часті виїзди пожежників на випал сажі негативно відобразилися на їхній роботі й зачепили права водовозів, які змушені були доставляти воду на гасіння пожеж. Тому на початку ХХ століття Луцька міська дума оголосила загоряння сажі непожежним випадком.

Новий обов'язок з'явився і в лучан-домовласників: стежити за вчасним чищенням коминів, а в разі випадкового загоряння сажі, що свідчило б про недотримання цього обов'язку, – 10 рублів штрафу в міську казну.

Найнятий коминяр мав заплатити місту 100 рублів за право працювати. Він мусив мати в наймі щонайменше шістьох тверезих, здорових, благонадійних і письменних працівників. У випадку пожежі вся коминярська команда мала вирушати на гасіння.

Водовози

Завдання водовоза було просте – набирати воду і доставляти її в помешкання для пиття та господарських потреб. Зазвичай водовози використовували кінську силу, адже перемістити одразу багато води вручну було неможливо, а щоразу до річки не набігаєшся. Правда, інколи воду доставляли і власноруч. Таких людей називали водоносами.

Ця професія мала чіткі правила. Тим, хто хотів розвозити воду, треба було отримати ярлик з номером у міській управі. Вартість доставки була довільною, її обговорювали з кожним домовласником окремо. Все місто було умовно поділене на ділянки, в кожній з яких працював свій водовоз. Проте він не мав права відмовлятися доставляти воду споживачу, який живе на ділянці іншого водовоза. Натомість споживач міг відмовитися від послуг водовоза і найняти іншого.

Цікаво, що єврейські свята не могли бути підставою звільнення на цей час водовоза від роботи. Натомість він міг найняти на святкові дні водовозів-християн. Це правило було потім закріплене законодавчо.

Вода, яку розвозили по Луцьку, ділилася на дві категорії: для внутрішнього користування (пиття) і для господарського. Воду для пиття возили в зелених відрах та зелених бочках з білими кришками. Так споживачі могли розуміти, що їм дають воду з посудин, які призначені для чистої води.

Водовози виконували ще одну важливу функцію. У 1897 році Луцька міська дума видала постанову, що в разі пожежі вони мають доставляти воду на гасіння. Це було оплачуваною справою з міської казни, але отримували за ці пожежні виїзди дуже мало.

У Луцьку була ціла гільдія водовозів зі своїми представниками, які лобіювали інтереси професії. У 1911 році в місті працювало 20 постачальників води. Вони домоглися збільшення плати за пожежний виїзд. У разі доставки води в межах міста платили 10 рублів, а на околиці – 15 рублів. Тоді водовози стали хитрувати і виїжджали навіть на незначні займання, щоб отримати гроші. Саме з цієї причини загоряння сажі у коминах в Луцьку на початку ХХ століття визнали не пожежним випадком. Щоб не платити водовозам з міської казни.

Набирати воду було дозволено тільки в спеціально відведених місцях, які встановлювала міська управа. Так, наприкінці ХІХ століття склалися звичні місця набирання води в річці Стир, які й закріпили законодавчо. Одне з них розташовувалося на вулиці Замковій (вулиця і досі має цю назву) біля садиби Лобачевської. Друге – на вулиці Домініканськиій (тепер Драгоманова) неподалік самого монастиря. А третє – на Вульці (проспект Волі) біля млина Пінчука і Цвітмана. Всі інші місця набирання були несанкціоновані.Лінь, кажуть, рухає прогрес. Проте лінь луцьких водовозів рухала тільки вертеп інфекцій у місті. І ось у чому річ. Луцьк більш-менш рівномірно був розселений поміж вигинами Стиру, тому водовозам часто не хотілося їхати в санкціоновані місця й вони махлювали, набираючи воду там, де їм було зручно. І це мало негативні результати. Адже місця набирання води були затверджені не просто так, а якомога далі від брудних та мілких частин берегів, де могло бути якесь виробництво чи застояна вода. Водовози нехтували цим і доставляли лучанам цілі букети бактерій та заразних інфекцій. Гірше, коли брали воду з річки Глушець. Адже вона була мілкою, малопроточною, туди часто зливали нечистоти.

Пильнувати за дотриманням правил мала поліція. Проте її кількості не вистачало на догляд за кожним водовозом. Поліцейський наглядач скаржився, що водовози всіляко обдурюють городових. Вони набирають воду в Глушці й Жидовинці, мотивуючи це доставкою на будівництво поряд. Заборонити не можна було, хоч будівництва поряд теж не було. В той час у місті була лише одна публічна криниця, яка тягнулася в напрямку пекла на кілька десятків метрів – аж до артезіанських шарів води. Вона розташовувалася в міському саду на Парадному майдані.

Багаті лучани на своїх подвір’ях також влаштовували криниці і в перші роки ХХ століття було їх до 10 штук по місту. Власники не забороняли водовозам користуватися ними, проте в листі до міської думи поліцейський наглядач скаржився, що водовозам ліньки їздити до приватних криниць і вони навмисно псують крани й насоси, оскільки їм було легше і швидше набрати воду в річці.Десь була правда й на боці водовозів. Уявіть, щоб вам довелося по кілька десятків разів на день махати відрами, щоб набрати бочку, а потім стільки ж разів, аби цю воду роздати. І так кілька разів на день. Праця щоденна. За описами спостерігачів тих часів, це була нелегка професія, до снаги тільки дужим чоловікам. А що нужда змушувала до такої праці і не зовсім фізично підготованих та здорових чоловіків, то їм дуже хотілося змахлювати й набрати води десь ближче.

З часом кількість криниць тільки збільшувалася. Як писав у своїй відомій праці «Луцьк на Волині» луцький лікар Адам Войнич, на початку 1920-х років у місті було три джерела води: річки Стир, Глушець і Сапалаївка, копані криниці та артезіанські свердловини завглибшки 53-70 метрів. Войнич зробив дуже детальний опис джерел, якості води, її хімічного складу.

Він описав і те, якою була вода на смак. Найбільше сподобалася лікарю стирова вода.

«Берег Стиру в Луцьку слугує за склад сміття і інших покидьків, а якщо додам, що на берегах мешкає найбідніша людність, яка туалети ставить тільки про поліційне око, а смітників узагалі не визнає, то легко зрозуміти, як сильно вода Стиру забруднена. Попри це, стирова вода, зачерпнута посередині русла, має приємний смак, без запаху, має незначний осад, а колір її злегка жовтавий. Біля берега вода набагато гірша, часто віддає навіть болотом», – писав Войнич.

Але річ у тому, що жоден водовоз не плив на середину річки, щоб набрати води. Вони заїжджали кіньми в воду, та ставала каламутною. Додайте до цього берегову забрудненість – і будемо мати те, що розвозили по домівках лучан. Часто навіть самі бочки з водою були нечистими.

Поки місто не могло зробити централізований водогін, мешканці брали ініціативу в свої руки. Саме так у Луцьку постав перший водогін. І був він артезіанським. Правда, це був не повноцінний централізований водогін, мережа якого тягнеться містом, а локальний. Деякі мешканці від свердловин з електричними помпами проводили собі труби до будинків. Такі системи описав Войнич. За його словами, ці мініатюрні водогони були влаштовані від щонайменше шести свердловин. Найкраща на смак і за хімічним складом була вода з артсвердловин на Красному. Загалом таких у Луцьку було більш як десять.Влаштування централізованого водогону в Луцьку – це окрема тема. Її історія тягнеться ще з кінця ХІХ століття, а змогли реалізувати ідею лише в середині 1930-х років. Тоді ж давня професія водовоза зникла з луцьких вулиць.

Олександр КОТИС

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---