«Рускій мір» із голів вивітрюється дуже повільно», – капелан з Волині Володимир Труш

Володимир Труш, настоятель луцької парафії ПЦУ Різдва Йоана Хрестителя, став на шлях капеланства ще у 2016 році. Однак тоді ще неофіційно, на волонтерських засадах. Священники їздили у зону АТО як звичайні цивільні люди. Отець Володимир перебував із батальйоном «Донбас», 92-ю харківською бригадою. Після ухвалення закону про військових капеланів та широкомасштабного вторгнення росіян служить у 100-й бригаді територіальної оборони Волинської області.

У день військового капелана, який святкують 25 жовтня, Еспресо.Захід поспілкувався з отцем Володимиром про військові будні капеланів, особливості їхньої роботи й те, як війна змінює сприйняття світу тих, хто з нею познайомився близько.

«Як може почуватися військовий у холодному і мокрому окопі, коли дивиться репортаж про торт за 100 тисяч на весіллі?»

Отче Володимире, розкажіть, як опинилися у війську та стали військовим капеланом.

Сам я не служив, але з 2016 року фактично провадив капеланську діяльність. Але юридично нас оформили лише після Закону «Про Службу військового капеланства» наприкінці 2021 року. Тоді ми стали такими ж військовослужбовцями, тобто офіцерами. Я, наприклад, перебуваю на посаді військового капелана зі званням молодшого лейтенанта капеланської служби.

Перед тим як стати військовослужбовцем, проходили якісь спеціальні навчання?

Так, у Києві в нас тоді були навчання. Є відповідні вимоги до того, хто може бути військовим капеланом – це обов'язково має бути громадянин України, священнослужитель, уповноважений своєю церквою. Нам держава видавала документи про капеланську діяльність. Вже тоді йдемо в частину та беремо документ про те, що частина не проти.

Читати ще: «Не запитуйте військових, коли закінчиться війна», – луцький капелан Макарій, який змінив рясу на форму ЗСУ

Чим робота капелана відрізняється від діяльності звичайного священника?

Звичайний священник має свою паству, і вони всі однієї конфесії, чи то православні, чи греко-католики, чи баптисти...Тут такого нема, адже в одному підрозділі можуть бути й мусульмани, і греко-католики, і всі решта. Для своєї конфесії ми робимо усі служби, причастя, сповідь, освячення. Військовослужбовцям інших конфесій я не можу пропагувати свою релігію чи конфесійну приналежність, а надавати допомогу, яка їм потрібна: психологічну чи іншу, яку попросять. А ще можу допомогти шукати їхніх капеланів, як є така потреба в когось із воїнів.

Ви, як і будь-який інший капелан, представляєте конкретну релігію і конфесію. Чи щодо цього не буває непорозумінь на фронті, що, наприклад, військовий однієї конфесії, а капелан іншої?

На перший план завжди виходять людські стосунки. Маємо звичайні потреби, просто порозмовляти з кимось у час небезпеки. Не завжди люди цим можуть поділитись зі своїм командуванням чи побратимами, адже це може сприйматись на війні по-різному. Та й загалом спостерігаю, що нема культури звертань до психологів. Ми саме тому і є на війні, аби бути хоч частково розрадою і психологічною підтримкою для воїнів, щоб вони не тримали в собі переживання.

Це не означає, що ми говоримо лише на релігійну тематику. У людей є безліч турбот. Тим більше, коли ще на відстані, стосунки набирають інших форм. Тому, я гадаю, найголовніше і на війні, і в цивільному житті – бути почутим і потрібним, чи це йдеться про цивільних, чи про військових – немає значення. Важливо, коли хтось тебе чує і може підставити своє плече.

Читати ще: «Коли я не на фронті, то у військовому шпиталі», – капеланка з Луцька, яка народила найменшу дитину першого дня повномасштабного вторгнення

Про що найбільше говорять військові на фронті, які їхні найбільші переживання?

Завжди найбільше переживають за своїх домашніх. Що вдома? Як вони там: діти, дружина, чоловік, батьки? Друге, якщо м'яко сказати, – це несправедливість у суспільстві. От, наприклад, зі свіжого: як військовий може почуватися, коли він сидить у холодному і мокрому окопі й дивиться репортаж про торт на весіллі за сто тисяч?«На війні людина розуміє, що від неї мало що залежить»

Що, на вашу думку, є найважчим у роботі капелана?

Важко сказати. Але напевне, як завжди – втрати. Ті, з ким ти ще вчора разом розмовляв, підтримував їх, допомагав… Усвідомлювати, що їх вже нема. Це найважче у війні.

Що за час вашого капеланства вам найбільше запам'яталося чи вразило?

Мене досі вражають люди. Їхнє ставлення одне до одного, жертовність. Напевне, в цивільному житті ті всі люди є різні за майновим станом, політичним, релігійним світоглядом. Але зараз вони всі в одному місці, об'єднані однією метою, яка тримає їх на захисті країни, – перемогти. Це справді дивовижні люди, в доброму сенсі цього слова.

Кажуть, що на війні атеїстів нема. Чи це справді так? Наскільки війна схиляє до віри в Бога?

Моя думка загалом така: атеїстів у тому значенні, як всі звикли думати, не існує взагалі. Кожна людина має внутрішню потребу, і вона сама вибирає собі, в що саме вірити. Хтось у науку, хтось в мертвих американських президентів на зелених папірцях. Тобто ми розуміємо, що в кожного свої уявлення віри.

Коли людина опиняється в екстремальних умовах, до неї приходить розуміння того, що вона практично нічого не контролює у своєму житті. А коли ще й сидиш в окопі з однією думкою – прилетить чи не прилетить – то розумієш, що й наче виконав усі заходи безпеки, але це не гарантує, що точно не загинеш. По-простому, ти нічого не контролюєш. На фронті це все ще більше загострюється. Людина там це все усвідомлює, переосмислює по-іншому і приходить оце розуміння, що є щось вище, яке може допомогти.

Військові по-різному це називають: Бог, вищі сили, але суть одна – є хтось вище над нами, той, хто має усіх під своїм контролем. Це також віра. От можемо, наприклад, читати, що в часи Другої світової війни був розквіт атеїзму. Але й тоді люди під час обстрілів згадували та зверталися до неба зі словами про спасіння.

Читати ще: «Іноді треба було розвантажити машину чи приготувати обід», – капелан з Волині про роль священника на фронті

У травні ви були на міжнародних навчаннях. Чи спілкувалися там із капеланами з військ країн-союзників? Що корисного в них можна почерпнути, зважаючи, що в них традиція капеланства давніша?

Там були капелани з європейських країн (Велика Британія, Нідерланди, Бельгія), але здебільшого ми спілкувалися з американськими капеланами. Але, бачите, ніхто з них, навіть зі США, не має досвіду щодо такого широкомасштабного вторгнення і такої війни, яка зараз точиться в Україні. Іноді вони самі розводять руками й кажуть, що не знають, як і що робити. Чого в них можна навчитись, то це, звісно, організації роботи й самої структури. У нас і держава, і наша структура та армія в мірках історії взагалі молоді, а ті знання, ті надбання, які були ще з козацьких часів, чи УНР, чи бої УПА, частково чи навіть більшою мірою втрачені. Одна організація роботи у час підпілля, а інша в час офіційної держави. От в цьому плані у них можна почерпнути нове.

«У США після Громадянської війни минуло 200 років, а напруга між регіонами остаточно не зникла»

За часів Януковича при ЗСУ була розгорнута ціла мережа священників московського патріархату. А під час агресії вони переконували наших військових здаватися росіянам, переходити на їхній бік. Хто відмовляв, то проклинали разом із сім'ями. Чи чули ви про такі випадки? Чи зараз багато священників з УПЦ МП при наших підрозділах і що вони несуть більше – користь чи шкоду?

Згідно з законом, у нас заборонено, щоб були капелани від УПЦ МП. У наших структурах, зокрема й медичних та навчальних закладах, йде повна заборона на їхню діяльність. Але це не касує того, що, наприклад, віряни УПЦ МП воюють, і до них приїжджають священники цієї конфесії. Або ж, якщо рідні ходять у ту церкву, то їм розказують і втовкмачують інші наративи, чи військовий сам це чує і бачить цей дисонанс. Це також впливає.

Чи спілкуються капелани з місцевим населенням, окрім військових? Які настрої, зокрема щодо конфесій?

Це одна зі складових нашої діяльності – спілкуватися не лише з військовими, але й з місцевим населенням. Капелан передусім має знати, де він є і яка обстановка на цій території: релігійна, соціальна і, можливо, навіть політична. Це потрібно для того, аби краще виконувати свої обов'язки, передбачити ризики та загрози, які можуть бути.

Читати ще: «Не можна залишатися в стінах церкви, коли наші віряни пішли на війну», – луцький капелан

І як, вивітрюється потроху з голів «рускій мір»?

На жаль, не так швидко, як нам хотілося б. Але процес запустили й він іде. Я вважаю, що це вже незворотний процес. Не берусь прогнозувати, скільки часу нам потрібно. Ми можемо подивитися на ті ж Сполучені Штати. Там минуло 200 років, як закінчилась війна між Північчю і Півднем, але все одно і досі, буває, є напруга. Нас чекає ще довга дорога до того, щоб українізувати усю нашу територію.

І в нас нема чіткого розділення, наприклад, весь схід проросійський, а захід проукраїнський. Будьмо чесними, хіба в нас тут, на заході, немає проросійськи налаштованих людей? Так, можливо, менше співвідношення, аніж там, але і там є люди, які живуть Україною, які підтримують і допомагають.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---