«Розмови про Україну»: у новій книзі Грицак пройшовся «по лезу бритви»

Міжнаціональні відносини і міждержавні конфлікти, постмодернізм, який помер на Майдані, історію радянської України та відносинам між українцями і євреями висвітлив у своїй книзі «Розмови про Україну» науковець, історик і публіцист Ярослав Грицак.

«Розмови про Україну» - це серія бесід між відомою польською письменницею Ізою Хруслінською і видатним українським істориком і публічним інтелектуалом Ярославом Грицаком. Це третя книга із циклу розмов Ізи Хруслінської з українськими інтелектуалами. Перші дві були з Оксаною Забужко та Йосифом Зісельсом.

Проте саме ця книга була хронологічно першою – вона була видана польською мовою ще у 2009 р. Головною темою розмови є придатність історії для розуміння того, що робиться в Україні і з Україною в останні десятиліття. Особливий наголос мають відносини України з її історичними сусідами – поляками і росіянами, а також українсько-єврейські взаємини. Але передусім йдеться про історичний вимір теперішніх проблем і викликів, з якими стикається Україна, – і наскільки знання історії дає можливість зрозуміти майбутні сценарії розвитку. Автор наголошує, що складну українську історію не можна любити. Її треба подолати і рухатися далі.

Своє бачення викладених у книзі фактів, та яке місце вони мали в історії України описав Антон Ситор, передає видання "Багнет".

У книзі обговорюється все - особливості професії історика, націоналізм і питання ідентичності, міжнаціональні відносини і міждержавні конфлікти. Грицак, як правило, уникає різких і категоричних формулювань. Він ерудований і гнучкий, підписуючись під словами відомого економіста Джона Кейнса, одного разу зізнався, що змінює свою думку, як тільки змінюються вихідні факти.

Стиль мислення історика чітко проявляється в його відношенні до постмодерністського інтелектуального тренду. Він критикує постмодерністське заперечення правди як «західного конструкту», підкреслюючи, що «постмодернізм помер на Майдані», проте визнає історичну роль постмодерністського підходу, носії якого «розчистили поле нашого мислення від ілюзій і міфів, які видавали себе за правду». Грицак не заявляє відкрито, що об'єктивна правда існує, проте ратує за активний пошук правди. Наскільки він послідовний і несуперечливий в своїх міркуваннях, - судити читачеві.

Окремий розділ присвячений відносинам між українцями і євреями. Історик аналізує, чому в історіографії радянської України ця тема не просто не піднімалася, а цілком свідомо ігнорувалася, коментуючи разом з тим популярні антисемітські та українофобські стереотипи.

«Український національний рух, - пише Грицак, - створив цікаву формулу. Ідеологи цього руху вважали, що було б краще, аби євреї залишалися «чужими», але як незалежна, окрема нація ... Вважалося, що слід підтримувати сіонізм, прагнення євреїв створити власну державу ». Позицію ж Центральної Ради в єврейському питанні він називає «просто зразковою».

Піднімаються і такі непрості теми, як участь ОУН і УПА в антиєврейських акціях у роки Другої світової. Як пише Грицак, ОУН втілювала агресивний і ксенофобський тип українського націоналізму, проте не була «програмно антисемітської», тобто не ставила боротьбу з євреями на перший план, як це сталося в Німеччині. У той же час під час радянської окупації Західної України НКВД «знищив практично всю помірну політичну еліту - як польську, так і українську, яка могла б зіграти роль стримуючого фактора» як мінімум під час погромів 1941 року.
Сто карбованців періоду УНР з текстом на ідиші, 1917
«У своїй книзі Грицак, який звик до спілкування з різною публікою, намагається говорити про складне якомога простіше. Він визнає, що «на території України існує тривала і сильна традиція ненависті до євреїв і насильства, які я визначив би як юдофобію», в той же час підкреслюючи відсутність в української інтелектуальної традиції антисемітизму як сучасної ідеології типу німецького, польського чи російського антисемітизму», - пише рецензор.

Аналізуючи причини антиєврейських настроїв, автор книги в одному абзаці примудряється пояснити значну інтенсивність цих настроїв в Україні величезною чисельністю євреїв, які тут проживали, і одночасно визнати, що в Росії, де до початку ХХ століття євреїв було зовсім небагато, натомість розвивалася сильна антисемітська традиція.

«Непослідовність або просто відсутність таких необхідних у деяких місцях «допитливих» наукових уточнень?» - задається питанням Антон Ситор.
Львівський погром, 1941
«І тут знову в наявності ходіння по лезу бритви, вартого співчутливого ставлення читача, адже теми, коментовані істориком з такою дипломатичністю, змушують його ходити по бритві швидше небезпечній, ніж електричній із захисними решітками. Мудра і вдумлива аудиторія знайде точки дотику з відповідями інтелектуала на «гарячі» питання сучасності. Багато в чому завдяки тому, що Грицак абсолютно не прагне домінувати над читачем, а намагається йти йому назустріч, іноді ціною втрати «залізної» несуперечності висловлювань», - зазначає Ситор.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---