Росіяни наперед розділили українців на чотири сорти і могли захопити Київ. Головне зі звіту британців за перші пів року війни. Частина перша

Лондонський Королівський інститут обʼєднаних служб (RUSI), що досліджує питання воєн та озброєння в інтересах британської армії, випустив масштабний аналіз першого півріччя російсько-української війни. Щоб його написати, дослідники RUSI Джек Вейтлінг і Нік Рейнольдс від початку року побували в Україні шість разів (чотири з них – після 24 лютого).

Вони налагодили контакт із керівництвом української армії, отримали частину внутрішніх документів Генштабу та інструкції для різних підрозділів окупантів. Це допомогло зрозуміти початкові плани росіян. Співавтором документа став український військовий – екскомандувач Десантно-штурмових військ та Операції обʼєднаних сил на Донбасі Михайло Забродський.

Аналіз містить 69 сторінок і написаний якомога більш відсторонено, адже його мета – дати британським військовим зрозуміти, якою є сучасна велика війна і чого чекати від теперішньої російської армії. Звіт обривається на липні: контрнаступальні операції українців RUSI не описує, щоб не зашкодити їхньому подальшому наступу. Однак плани росіян щодо окупації, їхні перші успіхи та помилки, деталі битви за Київ і літнього протистояння на Донбасі викладено детально, про деякі з цих деталей стало відомо вперше.

«Бабель» переказує найцікавіше зі звіту – у двох частинах. Це перша. Вона пояснює, як росія готувалася до війни, чим відповіла Україна і чому в росіян не вийшло захопити Київ – хоча шанс у них був.

Як росія готувалась до війни

Навесні 2021 року росія вперше зосередила біля українських кордонів великий контингент військових. Вона переслідувала кілька цілей. По-перше, спонукати Захід натиснути на Київ, щоб той втілив вигідні кремлю «Мінські домовленості» (документ, який у 2015 році підписали Україна, росія та представники низки західних країн, що брали участь у врегулюванні війни на сході України. Цей документ ухвалили після чутливої для України втрати Дебальцевого. Завдяки цим домовленостям «л\днр» мали отримати автономію у складі України. За задумом кремля, таким чином представники «республік» могли б загальмувати будь-які спроби України рухатися до ЄС і НАТО).

По-друге, визначити найкращі позиції довкола України для потенційного вторгнення. І головне – подивитися, чи буде військова відповідь з боку Заходу. Той не відреагував – союзники не підтримали ні технікою, ні живою силою. До того ж ударних груп для вторгнення росія тоді так і не сформувала. Однак москва зрозуміла важливу річ: за потреби підрозділи, яких бракує для вторгнення, вона підвезе до кордону швидше, ніж НАТО і США направлять в Україну все, що потрібно для успішної оборони. Відтак у кремля зʼявилась впевненість, що якщо вторгнення почнеться, Захід не втрутиться. Зрештою ця пасивність Заходу у 2021-му стала важливою передумовою для повномасштабного вторгнення наступного року.

У липні 2021 року фсб поставили завдання підготуватися до окупації України. Росіяни провели в Україні кілька масштабних опитувань, які нібито показали, що українське суспільство здебільшого політично байдуже та не довіряє політикам. Люди більше опікувались власним добробутом і взагалі не думали про ескалацію війни з росією.

Російський план вторгнення базувався на кількох принципах:

– треба діяти швидко, щоб не дати іноземним партнерам України оговтатись;

– необхідно знешкодити українських політичних лідерів, адже тоді ніщо не завадить проросійській частині населення підтримати окупацію;

– контроль над постачанням тепла, електрики та грошей дорівнює контролю над апатичною більшістю українців;

– російська армія розібʼє українську.

Відповідно, цілі були такі:

– знищити системи протиповітряної та морської оборони;

– скувати наземні українські сили на Донбасі;

– знищити політичне та військове керівництво країни;

– ввести Україну в оману щодо часу, напрямків і масштабів атаки.

Можна було б попередньо провести роботу з деморалізації українців, однак це зробило б очевидним плани рф із захоплення України. Тож росіяни поставили в пріоритет швидкість – вважаючи, що шок від стрімкого наступу заблокує волю українців до опору.

Кремль планував знищувати лише обʼєкти військової інфраструктури України. Критичну інфраструктуру, зокрема енергообʼєкти та залізницю, росіяни берегли, оскільки вона необхідна, щоб успішно окупувати територію. Російські війська планували якнайшвидше зайняти енергогенеруючі станції, летовища, обʼєкти водопостачання, Нацбанк і парламент. За даними української розвідки, москва також планувала використати білоруських десантників, щоб захопити Рівненську і Хмельницьку АЕС.

Росіяни майже не враховували фактор українських резервістів і підрозділів Територіальної оборони. Вони вважали, що українці зможуть додатково мобілізувати лише до 40 тисяч людей (Міністр оборони Олексій Резніков у липні повідомив, що до ЗСУ мобілізували 700 тисяч українців).

Найімовірніше, у москві орієнтувалися не на мобілізаційний потенціал України, а на швидкість свого просування. В інструкції, виданій 1 гвардійській танковій бригаді, йшлося, що на десятий день солдати вже перейдуть до «ліквідації окремих підрозділів ЗСУ та решток осередків націоналістичного опору».Молитва «Отче наш», яку видряпали російські військові в окупованій Балаклії.

Перед вторгненням росіяни розділили українців на чотири групи. У першій були ті, кого треба ліквідувати фізично. У другій – ті, кого треба пригнічувати й утискати. Третя група складалася з нейтральних громадян, яких можна схилити до співпраці. І четверта група – це потенційні колаборанти.

Існував конкретний список першої групи, куди потрапили активні учасники Революції гідності. Російська фсб тренувалася їх захоплювати чи вбивати. Другу категорію планували виявити, обходячи оселі. Потім для цих людей мали створити фільтраційні табори. Після фільтрації «особливо ненадійних» планували депортувати в росію. А в Україні їх би «перевиховували» завезені з росії «вчителі» та інші офіційні особи.

У Верховній Раді проросійські депутати мали створити «Рух за мир» і спонукати приєднатись до нього інших політиків. Цей рух заборонив би протести проти окупації. Якби деякі регіони з цим не погодились, їх би відімкнули від енерго- і водопостачання, а також від фінансової системи через механізми Нацбанку.

АЕС для окупантів були ключовими цілями, які планували захопити одразу. Це допомогло б одночасно вирішити кілька завдань. По-перше, АЕС можна було б використовувати, щоб прикрити підрозділи та техніку, тобто зробити з них повноцінні воєнні бази. По-друге, оскільки АЕС генерують 60% української електроенергії, контроль над ними дозволив би шантажувати українське населення. По-третє, можна було б шантажувати світ загрозою ядерної катастрофи. А по-четверте – знімати пропагандистські матеріали про експерименти з ядерною зброєю, які нібито проводили на станціях українці. Разом із «денацифікацією» та «демілітаризацією» росія просувала б і «денуклеаризацію» та перевела б українські АЕС під управління «Росатому».

Над планом захоплення України працювало вузьке коло людей, яких очолював сам путін. Окремі елементи операції планували різні посадовці, які іноді навіть не знали її головної цілі. Якісно оцінити ризики ця група не змогла, і всі плани виявилися занадто оптимістичними. Наміри росіян зіпсував не так сильний опір українців, як відсутність сценаріїв, що робити, якщо якийсь із елементів плану не спрацює.

Як до вторгнення готувалась Україна

Українські війська поступалися російським у технічному оснащенні, але морально були краще готові до війни. Оскільки бойові дії тривають від 2014 року, українська армія завжди була внутрішньо мобілізована, а участь у реальних бойових діях брали десятки тисяч українських чоловіків.

Територіальна оборона, яку Україна організувала на початку 2022-го, виявилася вдалим рішенням для країни з великою територією. Це підвищило мобілізаційний потенціал українців, і якщо спочатку підрозділи Тероборони виконували здебільшого функції охорони порядку в тилу, згодом вони стали повноцінними бойовими одиницями на фронті.

Із 2014 року в українській армії збільшувалася кількість артилерії, і на початок російського вторгнення Україна мала 1 176 артилерійських установок проти 2 433 у росіян, і 1 680 РСЗВ проти 3 547. Більшою проблемою були боєприпаси: їх українці мали достатньо лише на шість тижнів інтенсивних боїв. Значної шкоди завдали диверсії на українських збройних складах: шість вибухів у період з 2014 по 2018 роки знищили 210 тисяч тонн боєприпасів, за цей же час в зоні АТО українці використали 70 тисяч тонн боєприпасів.

Українська протитанкова система «Стугна-П» виявилась ефективнішою за російський аналог «Корсар», але її довго опановувати: щоб навчитися керувати «Стугною-П», бійцю потрібно було 30 днів. Тому ЗСУ зробили ставку на Javelin і NLAW від західних партнерів, адже щоб їх опанувати, достатньо кілька днів.

Війна з 2014 року спонукала Україну посилювати протиповітряну оборону. Іншого способу захистити АЕС і ГЕС від імовірних атак ворога не було.

Українське керівництво не очікувало від росії агресії такого масштабу. Найнебезпечнішим сценарієм вважалась ескалація на Донбасі наприкінці лютого. Найімовірнішим – тривалі спроби політично дестабілізувати Україну зі стартом військової операції на початку літа, скоріше за все, теж лише на Донбасі. Отже 24 лютого росіяни опинились у кращій позиції на оперативному рівні, але на тактичному рівні підрозділи були здивовані новими наказами і неготові їх виконувати.

Бойові дії в перші 72 години

Росіяни почали війну, вдаривши ракетами по наземних цілях в Україні. Спочатку вони вдарили по найглибшому тилу, а вже потім по обʼєктах біля лінії зіткнення. Але ця тактика провалилася з кількох причин. Українські підрозділи ближче до фронту були мобільними та змінювали місцерозташування перед новим ударом. Також виявилося, що російські війська не можуть розрахувати, яка саме ракета потрібна для кожної цілі. Тому за перші дві доби росія пошкодила 75% стаціонарних обʼєктів української ППО, але мобільних, зокрема установок С-300, – лише 10%.Затори в Києві 24 лютого

Окупанти пошкодили українську ППО нерівномірно. У районі Херсону й Миколаєва та на півночі країни росіянам вдалося суттєво вибити українські установки. Саме тому російський десант успішно висадився в Гостомелі. Але в інших регіонах успіхи росіян були значно меншими. Хоча сама тактика масованих ракетних атак виправдала себе – у перші дні після вторгнення українські Протиповітряні сили збивали лише 12–18% російських ракет. Коли ситуація стабілізувалася, цей показник виріс до 40–60%.

Росіяни намагалися знайти підхід до керівництва ЗСУ. У перші дні повномасштабної війни багато українських генералів отримали персональні повідомлення від своїх російських візаві: їх закликали здатися та переконували, що росія не прагне заподіяти Україні жодної шкоди. Схожі, але анонімні повідомлення отримали майже всі українські полковники та інші старші офіцери української армії. Про особливу увагу кремля до психологічного впливу на українських військових свідчить і те, що на другий день вторгнення з таким самим повідомленням вийшов особисто путін. Однак план не вдався – що знов-таки свідчить про погану оцінку росіянами пріоритетів українських військових.

Українці навчилися обманювати росіян через їхню халатність при обстрілах. Бойове завдання вважалося успішним, якщо пілот чи оператор ракетної установки доповідав про влучання снаряда в ціль, супутниковий знімок показував ушкодження потрібного обʼєкта, а українці в соцмережах і агенти на місцях говорили про вибухи. Однак на кожному із цих етапів щось могло піти не так, і це використали ЗСУ. Перші атаки на українські летовища зруйнували багато ангарів, у яких мали бути літаки. Українські військові фотографували, як руйнування виглядали згори, роздруковували знімки на великих банерах і натягували їх над ангарами – а там прибирали сміття й далі використовували за призначенням. Росіяни ж продовжували вважати ці ангари зруйнованими та дивувалися, що звідти вилітають літаки – і певний час думали, що Україна має підземні авіабази. Також українські військові могли доповідати, що систему ППО, в яку цілили росіяни, знешкодили, тоді як насправді вона працювала далі. Росіяни прослуховували ці розмови, скеровували в тому напрямку свої літаки – і вони перетворювалися на металобрухт.Залишки зруйнованого літака «Мрія» в Гостомелі

Більшість підрозділів російської армії отримали наказ про наступ не раніше ніж за добу до його початку. Через це окупантам бракувало набоїв, пального, їжі, мап, звʼязку і розуміння загального плану операції та їхньої ролі в ньому. А коли інформація про плани надійшла згори, ситуація знизу вже змінилась. Судячи з того, що російським підрозділам наказували уникати прямої зустрічі з українськими, окупанти надавали наземним силам допоміжну роль, а основне мали зробити ракети й авіація. Багато російських солдатів потрапляли в українські міста навіть без набоїв у зброї.

Покращити ситуацію в перший тиждень війни дозволили три рішення військового керівництва України. Перше – чимала частина українських Сил спецоперацій та бойових підрозділів українських спецслужб кинули на фронт у напрямку Гомелю, звідки росіяни наступали без значних природних перешкод. Друге – Україна мобілізувала підрозділи резервістів, що дозволило швидко створити довкола Києва кілька батальйонів. І третє – ЗСУ мобілізувало кадетів і викладачів військових вузів, що дало змогу створити кілька батальйонів піхоти. Однак навіть після цього баланс сил на Гомельському напрямку був 12:1 на користь окупантів.

Україну врятував поганий психологічний стан російських бійців і небажання населення жити під окупацією. Двадцять пʼятого лютого керівництво ЗСУ було всерйоз стурбовано, чи вдасться стримати натиск окупантів із боку Гомелю. Зупиняли армію рф нашвидкоруч зібрані українські сили. Російська армія стикнулася з труднощами – її солдати, часто голодні та в холоді, із нестачею боєкомплекту і застарілими картами, потрапляли до українських поселень і питали місцевих, де вони опинилися. Потім по них била українська артилерія, бо люди здавали координати окупантів. Іноді в гру вступали нібито незначні технологічні фактори – наприклад, швидший, ніж у росіян, автозавантажувач снарядів в українських танках Т-64. Як наслідок – російські підрозділи нищили швидше, ніж вони встигали оговтуватись. Контраст між очікуваннями та реальністю призвів до того, що багато окупантів просто тікали з поля бою, залишаючи по собі цілу техніку. Так наступ на столицю з найнебезпечнішого напрямку – зі сходу – спочатку пригальмував, а тоді геть загруз.

Аналіз битви за Київ, літніх операцій на Донбасі та загальну оцінку сильних і слабких сторін російської армії читайте у другій частині матеріалу завтра.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---