Психіатр Галина Пилягіна: «Почастішання підліткових самогубств – наслідки пандемії»

Останнім часом в Україні сталася низка гучних підліткових самогубств і спроб вкоротити собі віку. Через це з'явилися ініціативи заборонити TikTok та продаж лікарських засобів дітям, а батьківські групи рясніють закликами контролювати підлітків.

Але чому ситуація загострилася саме зараз, хоча інтернет існує давно? Чому одні підлітки схильні до впливу інтернет-челенджів і груп та впадають в депресію від необережного слова, а інші – ні? Як зробити так, щоб у важкій ситуації дитина прийшла до батьків, а не втягнула в ризиковані ігри ще й товаришів? І чи справді ЗМІ не мають повідомляти про подібні випадки, щоб не провокувати нові?

Про це «Українська правда. Життя» запитала в завідувачки кафедри психіатрії, психотерапії та медичної психології Національного університету охорони здоров'я ім. П. Л. Шупика, доктори медичних наук, професорки Галини Пилягіної, яка вивчає суїцидологію вже понад 25 років.Коли є нестача спілкування, підлітки йдуть в інтернет

Ви якось відчуваєте у своїй роботі загострення ситуації з самогубствами?

Я бачу, що за останній рік ситуація справді загострилася, якщо ми говоримо про дітей і підлітків. Збільшилася кількість усього, що пов’язано з саморуйнівною поведінкою. Але це не статистичні дані, а дані моєї особистої практики.

Наскільки я знаю, статистику спроб самогубства у нас в рамках міста і країни не ведуть, є тільки дані про рівень самогубств. Я думаю, що він теж підвищиться цього року, але наскільки – поки сказати складно.

Взагалі останні 10 років ішла тенденція до зменшення рівня суїцидів у країні. І, за статистикою, найчастіше самогубства скоюють не підлітки, а дорослі чоловіки. При цьому спроби самогубства зазвичай роблять частіше підлітки. Хоча, знову-таки, спроби у нас не реєструють як належить, тому дослідники і клініцисти не бачать реальної картини.

Ситуація з підлітками загострилася саме в останній місяць?

Ні, я так не сказала б. Це наслідки карантину, пов'язаного з пандемією, не самого COVID-19, а специфіки всього року, різкої зміни способу життя.

Є такий термін депривація – це обмеження, коли людина позбавлена ​​чогось. «Замкнути» людину в просторі будинку, навіть із благими намірами, – це свого роду ув’язнення.

У мене була пацієнтка, 11-річна розумна, хороша дівчинка, у якої різко за три-чотири місяці з початку карантину змінилася поведінка. Тому що вона до цього практично не бувала вдома зранку й до вечора – школа, гуртки, заняття, спілкування. І раптом дитина опиняється весь час удома.

І мама, яка перебуває поруч, виявляється скоріше приводом для конфліктів, тому що жодна мама не може замінити весь спектр різноманітного спілкування. А при цьому ще треба принципово перебудувати свою дисципліну, переорганізуватися у зв’язку з новим характером навчання.

Ще в кінці 70-х років канадські вчені провели експеримент, який називався «Парк щурів». Дві групи щурів поміщали у різні умови: для одних робили «парк розваг», де вони могли бігати, стрибати, ховатися тощо, а інші жили в звичайній клітці для лабораторних щурів.

Обом групам давали дві поїлки на вибір – одна з чистою водою, а друга з водою з наркотиком. Більшість щурів із «парку розваг» обирали чисту воду, а зі звичайної клітки, де вони були знерухомлені, без умов для цікавої активності, – воду з наркотичною речовиною.

Читати ще: «Моя донька – невдячна тварюка»: як розмовляти з дітьми про смерть та булінг, аби не припуститися фатальної помилки. Інтерв'ю з психологом

Це, звичайно, експеримент на щурах, але певні паралелі можна провести. Коли у підлітків є нестача пересування, спілкування, вони йдуть в інтернет.

А там є і різноманітні можливості для навчання й саморозвитку, і дуже серйозні небезпеки. Ні для кого не секрет, скільки некоректної і навіть шкідливої ​​інформації там можна знайти.

І ще більша проблема – це специфіка спілкування в соцмережах. Це аналог так званого «діалогу з телевізором», який характеризується безпечністю, відстороненістю й неприродністю. Якщо основне спілкування підлітка проходить у соцмережах, то в нього не формуються необхідні навички безпосереднього спілкування з однолітками.

Як ви вважаєте, яка реальна роль соцмереж, «груп смерті», челенджів у TikTok в самогубствах дітей? Перебільшена ця проблема чи ні?

Доводити прямий причинно-наслідковий зв'язок – це завдання органів внутрішніх справ. Історія про «групи смерті» з'явилася кілька років тому, а потім стихла. Я думаю, що зараз це піднялося саме на тлі депривації через карантинні обмеження пандемії.

Напруга в реальному житті приводить дітей у простір, який безпечніший і здається простішим – простір соцмереж. А діти легко піддаються залякуванню, психологічному маніпулюванню – легко йдуть «на слабо», коли їх провокують на дії, можливі наслідки яких вони не можуть оцінити в силу психологічних особливостей дитячого і підліткового віку.

Що можна зробити на рівні держави? Забороняти соцмережі?

Говорити про рівень цілої держави складно. Потрібно будувати серйозну систему, яка має враховувати батьків, дітей (причому різний вік дітей – це різні завдання), школу, позашкільну освіту.

У нас практично немає державної системи позашкільної освіти, як це було в Радянському Союзі (хоча я не апологет минулого). Вважаю, що до цього треба прагнути – щоб діти могли бути зайняті і це не було непосильним фінансовим навантаженням для більшості батьків.

Щодо таких сайтів – це інше завдання. У нас є Міністерство культури та інформаційної політики, у нас є кіберполіція. Вважаю, що це входить у їхні обов’язки – розв’язувати такі питання.

Потрібно розуміти, що в будь-якому окремому випадку самогубства або суїцидальної спроби йдеться не тільки про конкретну людину. Це боляче і безпосередньо стосується її сім'ї, друзів, однокласників. Цей випадок зачепить школу, багатоквартирний будинок або навіть весь невеликий населений пункт, наприклад, маленьке містечко. Це зачіпає дуже багатьох людей.

Коли діти кажуть: «Я не знаю, навіщо мені жити», батьки не вірять

Що можуть зробити шкільні вчителі, щоб вчасно помітити проблему з дитиною?

Сучасна школа – велике випробування і для дітей, і для вчителів якоюсь мірою. Я собі не уявляю вчителя, який здатен відстежити настрої 30 чи 38 дітей у класі.

Ось сидить спокійний учень або учениця й нічого не говорить. Інша річ, якщо дитина або підліток якось неадекватно поводиться, звертає на себе увагу. А якщо людина спокійно сидить, тихо поводиться, але часто або постійно думає про відсутність сенсу жити – як можна дізнатися про її настрої?

Повірте, я як професіонал теж не вмію читати думки, якщо не бачу ніяких інших проявів у скаргах, поведінці, стилі спілкування, якщо немає ознак, які свідчать про якусь загрозу. Це не таке просте питання навіть для професіонала – оцінити суїцидальний ризик, особливо з точки зору тривалого прогнозу (дні, тижні).

Проблема дітей і особливо підлітків, починаючи з 11-12 років, – це імпульсивність. Ось тут дитина спілкується з друзями, і вчитель, мама або тато бачить, що з дитиною все більш-менш нормально. І раптом якесь повідомлення, якась думка – й дитина робить імпульсивний вчинок, на жаль, іноді невиправний.

Але це неможливо за реального психологічного благополуччя в житті дитини чи підлітка, в його стосунках із близькими. Небажання жити завжди має тривале й часто дуже важке, сумне підґрунтя.Як часто буває таке, що дитина не подає якихось ознак, що насторожують? Адже кажуть, що підліток, який перебуває на межі самогубства, різко змінює свою поведінку – стає дуже сумним або, навпаки, надто веселим, або починає говорити про самогубство.

Ця так звана суїцидальна комунікація присутня в поведінці практично завжди. Те, що я говорила до цього, стосується, умовно, періоду до кількох годин. І в цього практично завжди є інші провісники.

Вчитель веде урок, і ніяких принципових змін у поведінці цієї дитини немає. Або мама чи тато приходить з роботи, бачить – ну, нормально, повечеряли, поспілкувалися, нічого незвичайного. Але далі дитина заходить в кімнату, сідає у телефон, батьки роблять свої справи (а вони й не мають 24/7 бути з підлітком, він цього і не допустить) – і далі може статися все, що завгодно.

А ось у перспективі хоча б кількох днів, а зазвичай це набагато довше, можна помітити зміни. Для того щоб було імпульсивне, зовсім раптове рішення, має відбутися досить гостра і дуже серйозна психотравмувальна ситуація, на яку дорослі зазвичай звертають увагу. Але найчастіше це не проблема, яка сьогодні виникає і сьогодні розв’язується.

Є таке поняття – антивітальні переживання: відсутність сенсу жити, почуття безперспективності в житті зазвичай на тлі депресивних станів, почуття незмінності психотравмувальних обставин – і я, на жаль, все частіше чую це саме від підлітків.

У цьому віці біологічно і психологічно в нормі має бути, навпаки, потенційність і відчуття «ого-го, що я можу, ого-го, як всього багато, життя попереду!» Має бути радше якась бравада і тонус, спроба братися за все, що завгодно, підвищена пошукова активність.

А тут – підлітки абсолютно усвідомлено, без маніпуляцій, без демонстрацій запитують: «Що на мене чекає в житті? Навіщо жити?» Це вже дуже серйозно, і це не формується за п’ять хвилин.

На жаль, такі настрої не залежать від рівня й умов життя, трапляються в зовні досить благополучних сім’ях.

Коли підлітки на консультації кажуть: «Та я вже пів року хочу померти, ніж так жити, я не знаю, що мені робити і як цьому всьому давати раду», а потім під час спілкування з батьками виявляється, що вони навіть не підозрювали про те, в якому стані перебуває їхня дитина, а іноді й не вірять, тому що «Ну як це? У тебе ж все є – дім, хороший одяг, вчишся, репетитори, секції. Що за питання?»

Які основні причини цих антивітальних переживань, якщо це не явне психічне відхилення? Що відбувається з дитиною, особливо, якщо вона з благополучної сім'ї, що основний інстинкт – інстинкт самозбереження – дає збій?

Найчастіше біда полягає в тому, що називається невідповідністю форм і часу вираження любові. Я маю на увазі любов у всіх формах – дружба, розуміння, прийняття, співпереживання.

Світ дорослого і світ дитини – це різні речі. У розумінні дорослої людини її любов до дитини часто закінчується забезпеченням умов життя – житло, їжа, одяг, і забезпеченням освіти – школа, секції. А ось далі...

Одна з моїх пацієнток сказала про свого сина: «Я ж не знала, що маю думати про те, що у нього в голові». До речі, часто це стосується людей, які не дуже розуміють, що у них самих в голові, точніше – в душі.

Головне – щоб дитина захотіла прийти до батьків

Змоделюймо позитивну ситуацію. Як батьки мають поводитися з дитиною, щоб у неї не виникало суїцидальних думок?

Кожен конкретний випадок вимагає своїх конкретних форм розв’язання, і я не можу дати панацею для всіх можливих варіантів.

Важливо, щоб був діалог. Не монолог батьків стосовно дитини або дитини стосовно батька чи матері (буває й таке, коли дитину виховують за принципом кіндер-центризму).

Часто дорослі не розуміють, що дітям іноді дуже важливі серйозні щирі розмови.

Але буває ще одна біда: батьки, коли дізнаються, що в душі у підлітка, лякаються, сердяться, починають потім йому докоряти цим, і замість того, щоб дати можливість пережити і впоратися, скоріше відвертаються від нього й залишають наодинці зі своїми переживаннями.

І потрібен не діалог «різновікових подружок або дружків». Тому що дуже багато батьків зараз, особливо у великих містах, у вихованні дотримуються стилю псевдорівності, а реально – це лише імітація, гра у псевдодемократію, коли 7-8-річній дитині кажуть: «Ти ж сам відповідаєш, ти ж все маєш зрозуміти, тому що вже дорослий».

Це дурниця. Навіть 12- і 15-річна дитина не залагоджує сама всі питання організації свого життя, а критично залежить від близьких дорослих.Крім діалогу, є ще поняття захисту, а його дає адекватна сімейна ієрархія. Крім цього, важливі адекватні стосунки всередині сім’ї між дорослими, причому це стосується не тільки батьків, а й великої родини – бабусь, дідусів, тіток, дядьків. Підлітки дуже критично чутливі до брехні, коли дорослі кажуть одне, а реально роблять інше.

Крім діалогу й ієрархії, важлива адекватна різноманітність. Прогулянка разом у парку грошей не потребує, але часу й бажання – так. Або просто поговорити за горнятком чаю, розповісти дитині про свої труднощі або поділитися чимось своїм – це теж не фінансові витрати. Або зрозуміти, що іноді підлітку потрібно витратити гроші не на репетитора, а на поїздку з друзями.

Батьки мають розуміти, що довіра народжується і підтримується у тривалій перспективі. Якщо в очах підлітка батьки втрачають довіру внаслідок докорів, відвертаються від нього, він вдруге не підійде з питанням про допомогу.

І тоді куди йому йти? Знову в соцмережі? Чи до друзів, які часто самі перебувають не в кращому стані і вже точно не можуть змінити позицію або поведінку батьків свого друга, подруги?

Навіть якщо це близькі друзі, то дуже часто групуються люди зі схожими інтересами. «Групи смерті», де є якийсь ведучий – це кримінальний злочин. А коли збираються підлітки з однаковим нерозумінням, як жити, – це не питання підбурювання до самогубства.

У якійсь складній ситуації головне – щоб дитина захотіла прийти до батьків, щоб вона в першу чергу подумала про близьких дорослих, а не почала шукати якісь інші незрозумілі способи розв’язання своєї ситуації.

Якщо дитина розуміє, що батьки перебувають поруч із нею, і це люди, які піклуються, гарантують безпеку і допомагають розвитку – повірте, довіра буде.

Усе це – не такий простий шлях, але, звичайно, це можливо – у нас багато підлітків, з якими все гаразд і буде все гаразд. Треба розуміти, що, незважаючи на проблеми, на те, що ця пандемічна депривація дала всьому людству, не з усім населенням все погано.

Чи потрібно зараз батькам говорити з дітьми про ті самогубства, які відбуваються? Як це робити правильно?

Говорити можна, починаючи з шести-семи років. Але найчастіше маленькі діти не цікавляться такими речами.

А вік 11-12 років і старші – це вже інша річ. Тут потрібно говорити прямо і щиро. У тому числі не боятися говорити про свої страхи. Не в наказовому порядку: «Ти маєш зрозуміти, як я хвилююся...», тобто «роби так, щоб мені (дорослому) так було простіше», а говорити щиро про те, що в житті бувають дуже різні та складні ситуації, з яких завжди можна знайти вихід або почекати, коли будуть сили його шукати.

Дуже важливо довіряти своїй дитині в тому сенсі, що вона здатна багато чого зрозуміти, але й не перекладати свої батьківські страхи, амбіції, відповідальність на дитину чи підлітка.

Стигматизація психіатрії все ще існує

Самогубство чи саморуйнування не обов'язково пов'язані з психічними порушеннями?

Це складне питання. Як фахівець я вважаю, що в момент скоєння самогубства людина в будь-якому випадку перебуває у зміненому стані свідомості, нехай і короткостроковому.

У кожному випадку ми маємо зрозуміти, з чим маємо справу – поведінкою, яка справді скерована на власну смерть чи все-таки якимись іншими формами саморуйнування – втекти від обставин, домогтися бажаного таким неадекватним способом або щось іще.

І найчастіше це інші форми поведінки. Тому що поведінка, яка реально спричинена бажанням власної смерті, аж ніяк не часто зустрічається. Вона зазвичай розвивається на тлі важкої депресії або якихось важких психотравм – але це вже психопатологія.

Читати ще: «Поріж себе – і буде тобі щастя»: що спонукає волинських підлітків до самогубства і як цьому запобігти

А може бути не тривала депресія, а просто якась гостра ситуація. Причому для підлітка іноді такою гострою ситуацією може бути якась, з точки зору дорослого, дуже незначна сварка, непорозуміння зі значущими людьми або образа. Діти в ланцюжку інших подій можуть відреагувати на це психологічно дуже важко, в тому числі у вигляді імпульсивної суїцидальної поведінки.

Саморуйнівна поведінка – це не діагноз (хоча в новій класифікації її вводять саме як діагноз), тому що вона трапляється як форма поведінки у досить великій кількості розладів.

Не секрет, що деякі люди бояться звертатися до психіатрів, бо думають: «Що я, божевільний?», або ж бояться: «Мене таблетками накачають, у психлікарні закриють». Розкажіть, як взагалі проходить робота психіатра з пацієнтом, що з людиною будуть робити?

Та нічого страшного не будуть робити, для початку з нею розмовлятимуть. А далі це буде залежати від того, в якому стані, у якій ситуації перебуває людина.

Допомога полягає не просто у призначенні якихось медичних препаратів. Дуже часто саморуйнівна поведінка пов’язана саме з психологічними проблемами, які препарати як такі не розв’язують. Це питання психологічної корекції, психотерапії.

Стигматизація психіатрії справді все ще існує, хоча ситуація потихеньку й змінюється.

Насправді у нас дуже хороший закон про надання психіатричної допомоги. За цим законом, нікого просто так не хапають на вулиці, не кладуть до лікарні. Є чітко прописана процедура, коли є потреба у примусовій госпіталізації, причому це вирішує не лікар, а суд.

Найімовірніше, серед наших читачів будуть близькі людей, які скоїли самогубство або його спробу. Як їм жити, якщо хтось із їхніх близьких скоїв самогубство? Або, якщо це була спроба, як далі вибудовувати стосунки з цією людиною?

У разі спроби треба звертатися по допомогу, оцінювати ситуацію. І розуміти, що в житті людини можуть бути найрізноманітніші вчинки, помилки, дурниці, ситуативні неадекватні рішення. Але це тільки період життя, ситуація – це аж ніяк не все життя.

Якщо, на жаль, у родині сталася трагедія, звичайно ж, родичам доцільно звернутися по допомогу до фахівців. Втрата близької людини – це дуже серйозна проблема. Головне – не замикатися у власному горі.

Замикання в горюванні, особливо надовго (а іноді це роки), можна уявити собі як певну «душевну смерть», в якій обнуляються або різко зменшуються можливості, які дає життя кожній людині, навіть тій, що пережила трагедію втрати.

Але, звичайно ж, людині потрібен час і дуже часто підтримка, щоб психологічно впоратися з переживаннями.

Потрібно показувати людей, які вміють долати

Як правильно висвітлювати тему самогубства у ЗМІ? З одного боку, є «ефект Вертера», коли інформація про самогубства підвищує кількість нових самогубств, і начебто не треба писати про кожен випадок, тим більше докладно. З іншого боку, якщо проблема є, замовчувати її теж не можна.

Не плутайте, будь ласка. Подання інформації – це не її смакування. Не можна приховувати, по-перше, тому що зараз і приховати щось практично неможливо: завдяки інтернету ми можемо отримувати інформацію практично в реальному часі.

Біда, коли ЗМІ подають самогубство як інформаційний привід і починають смакувати подробиці, «копирсатися у брудній білизні». Це соціальна відповідальність журналіста, це стосується всіх складних ситуацій.

А друге – важливо не вигадувати, не додавати гіпотез, припущень, фантазій. Тому що кожен конкретний випадок треба аналізувати окремо. У кожному випадку може бути ледь не протилежна причина, ситуації абсолютно різні, і узагальненню вони піддаються досить складно.

Я натрапляла на інформацію про «ефект Папагено», протилежний «ефекту Вертера» – коли історії про людей, які були на межі самогубства, але подолали життєві труднощі, можуть сприяти зниженню рівня суїцидів. Що ви про це думаєте?

Дуже часто це не працює, з моєї точки зору, навіть навпаки.

Якщо людина перебуває на межі суїцидального рішення, вона входить у певний стан, який називають егоцентризм невротика, коли їй кажуть: «Ось дивися, Вася такий, Петя такий, Маша така», вона скаже: «Ну і? А мені гірше, а в мене погано, а в мене чоловік пішов або дружина пішла, мама не розуміє, двійку поставили, айфона немає».

Тут важливе вміння подавати матеріал не як історію і контр-історію, а в принципі націленість на те, як люди вміють долати, безвідносно до якоїсь конкретної ситуації.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---