Пройти крізь Чорнобиль: міфи і правда про катастрофу
Як посеред отруєної радіацією зони відчуження, по сусідству з вовками доживають віку самосели, хто насправді, ризикуючи життям, робив перші світлини зруйнованого вибухом реактора та чи варто сприймати «Чорнобильску молитву» Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич як історичний документ: з нагоди 33-ї річниці Чорнобильської катастрофи Інформаційне агентство Волинські Новини пропонує поглянути на катастрофу, її наслідки та світ зони відчуження очима французької есеїстки Галі Аккерман.
Французька есеїстка, журналістка і перекладач Галя Аккерман, яка емігрувала з радянської Росії 1973 року, працює над чорнобильською тематикою вже протягом понад трьох десятиліть. Вона написала про Чорнобиль кілька книг, статей та була куратором наймасштабнішої виставки, присвяченої Чорнобилю (Центр Сучасної Культури, Барселона, 2006).
«Traverser Tchernobyl» (Пройти крізь Чорнобиль), книга Галі Аккерман, що видана у Франції у березні 2016 року та перекладена українською у 2018 році, є особливим та інтимним поглядом на трагічну подію та її наслідки, а також, між рядками, на колишній СРСР та на те, чим він став.
Протягом двадцяти років вона зустрічається з тими, кого можна назвати пам’яттю Чорнобиля. Самосели – ті, хто нехтуючи забороною, живе у зонах примусового виселення, робітники тридцяти кілометрової зони та Чорнобильської АЕС, ліквідатори, а також вчені, художники, письменники, етнографи. Її книга відкриває читачам місця, про існування яких вони й не здогадувалися. Із цих зустрічей і краєвидів вимальовується неповторна панорама однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства.
Разом з автором ми опиняємося в ультрасекретному військовому містечку; блукаємо примарною Прип’яттю; у забутих, порожніх селах частуємося у бабусь; п’ємо горілку в компанії мафіонера, чий бізнес – радіоактивний метал; прогулюємося між могилами закинутого єврейського кладовища; у радіоактивному лісі наздоганяємо коней Пржевальського. Це – унікальний особистий досвід, що освітлює інтелектуальний шлях автора, шлях, на якому їй довелося спілкуватися, а іноді й сперечатися про те, як осмислювати й зображувати Чорнобиль і його наслідки – Василем Нестеренком і Світланою Алексієвич, Ліною Костенко й Ігорем Костіним, Полем Віріліо і Дмитром Гродзинським, Олексієм Яблоковим і родиною Марії Примаченко. Ця особлива книга – мандрівка світом фантомів і живою землею, радянським минулим і українською дійсністю. І внутрішня подорож світом самої авторки.
«Кому ми там потрібні?» або пам'ять знедолених
Нагадаємо, що на теренах, що прилягають до Чорнобильської АЕС, на час трагедії, що трапилася 26 квітня 1986 року у понад сотні сіл та чотирьох містах проживали понад 160 тисяч мешканців. З території площею у 2,6 тисячі кілометрів квадратних переселили 163 тисячі осіб, майже 500 тисяч осіб стали ліквідаторами наслідків Чорнобильської трагедії. Нині в покинутих селах доживають віку кілька сотень самоселів, які, попри небезпеку, вирішили не покидати рідних домівок.
У селі Паришів, розташованому на кілька кілометрів на схід від Чорнобиля, до катастрофи проживало 1200 осіб. 1987 року, після примусового виселення, 150 жителів Паришева знехтували забороною та погрозами влади і повернулися в рідне село. Нині там живе кільканадцять жителів. Авторка книги пише про Марію Шилан, 81-річну бабусю, яка доживає віку в цьому селі: її чоловік, електрик, загинув від удару струмом через кілька років після катастрофи, двоє синів також померли у віці 51 і 46 років. Попри помітну зовні занедбаність старої хати, всередині вражає бездоганна чистота завіс та подушок, скатертин та рушників.
«Ох, робота завжди знайдеться. Я маю грядки з квасолею, буряками, морквою, картоплею, капустою, огірками, полуницею. Маю порося, вісім курей і півника, звісно. І виноград!» - розповідає бабуся.
Увечері вона дивиться телевізор, надто спортивні передачі, любить бокс, каже, що не нудьгує. На питання, чи не страшно жити самій відповідає: «Раніше було краще, я мала собаку. Принаймні він гавкав уночі. Торік узимку вовк забрав його, і я вже не хочу заводити іншого. Але страху немає, звикла. В Теремцях одна жінка вбила вовка: запхала кулак йому в горлянку, а другою рукою змогла схопити сокиру. Авжеж!»
Неподалік живуть ще дві бабці, а загалом у селі немає нікого, молодшого 70 років. Разом із авторкою книги бабуся попиває самогонку, виготовлену традиційним способом та присмачену пахучими травами і калганом – такий напій називають «чорнобильським коньяком» та вірять, що він захищає від радіації.
Тримати єдину на селі корову та продавати сусідам молоко спромоглися інші самосели Марія Урюпа разом із чоловіком. Як і всіх жителів зони, її родину евакуювали звідси на початку травня 1986 року й переселили за кілька десятків кілометрів. Потайки повернувшись через рік, пройшовши десятки кілометрів пішки, селянки побачили, що рідне село почасти спалене, кури та гуси зникли, але хати вціліли. Яка розповідає Марія Урюпа, для того, щоб у 1988 році купити корів, довелося пішки взимку йти в Білорусь.
Про долю зниклої худоби з чорнобильських сіл стало відомо з розсекречених документів Політбюро: десятки тонн радіоактивного м’яса заморозили, а потім розподілили на м’ясокомбінати по всіх куточках СРСР. Там по десять відсотків такого м’яса додавали до чистого й виготовляли фарш і ковбаси з «прийнятним» рівнем радіоактивності.
Обидві Марії не нарікають на долю: кажуть, що раз на тиждень приїздить автокрамниця, де купують хліб, борошно, рис або гречку, олію, сіль. Решту вирощують самі. Коли приїздять онуки – колють кабана, щоразу дають родині із собою сало.
«Гей, якщо трапляться швейцарські туристи, вези їх сюди. Я їм скажу, щоб не дозволяли нашим політикам і багатіям класти крадені гроші в швейцарські банки!» - каже на прощання Марія Шилан Сергію, провідникові Галі Аккерман зоною відчуження.
Таємниця першої світлини зруйнованого реактора: відомий фотограф – фальсифікатор?
Ігор Костін – відомий київський фотограф, чиї світлини, зроблені у зоні відчуження в перші тижні після катастрофи, облетіли увесь світ. Зокрема, його вважали автором єдиного фото зруйнованого реактора, датованого безпосередньо 26 квітня 1986 року. Про зустріч з ним у Києві під час роботи над підготовкою виставки у Барселоні розповідає авторка. Оскільки потрібно було підписати 419 фотографій, їй знадобилося багато часу для роботи з фотографом, який, як виявилося, не підписував свої світлини, а пам'ять йому іноді зраджувала. Тому, наприклад, виявилося неможливим ідентифікувати низку фото занедбаних сіл зони відчуження.
«Ігор прагнув, щоб його фотографії хапали глядачів за душу. А я хотіла передусім фактів. Для мене сенсація без знань не має сенсу»,- пише Галя Аккерман.
Восени 2005 року вона працювала над редагуванням підписів до альбому Костіна, який мав вийти в одному з французьких видавництв. Текст до книги фотограф писав спільно з режисером Томасом Джонсоном, який дав йому чільне місце у своєму фільмі «Битва за Чорнобиль» (2006). Вже тоді Галя Аккерман подумала про те, що з Костіна творять ікону. Безперечно, він ризикував здоров’ям, супроводжуючи ліквідаторів у небезпечні місця, опромінився та потім довго лікувався. Але вже на той час немало журналістів, режисерів, операторів, фотографів та ліквідаторів померли через Чорнобиль.
Авторка нагадує передусім про українського кінорежисера Володимира Шевченка, який вже з травня1986 року одним з перших отримав дозвіл знімати в зоні катастрофи. Прем’єра його фільму «Чорнобиль – хроніка важких тижнів», завершеного у жовтні 1986 року, відбулася лише у лютому 1987, коли режисер, тяжко опромінившись під час зйомок, вже помирав. У Києві Галя Аккерман зустрічалася з його операторами Віктором Крипченком та Володимиром Таранченком, які розповідали про щоденний героїзм знімальної групи, кадри, зняті з гелікоптера над зруйнованим реактором, або на покрівлі третього енергоблоку, вкритій уламками ядерного палива, яке солдати скидали лопатами на бігу (смертельну дозу там можна було отримати мало не за хвилину). Всі ці люди, як і ліквідатори, які працювали на порозі смерті – герої, тож вона ставила собі питання чи варто робити з Костіна ікону, немов його сміливість була винятковою.
Попри такі думки, вона казала собі, що він – не лише видатний фотограф, а й важливий свідок. Чи не йому ми завдячуємо найпершою світлиною зруйнованого вибухом енергоблоку? Ось як вона підписала це фото зі слів Костіна: «Вид із повітря Чорнобильської АЕС. Це єдина фотографія у світі, датована днем катастрофи. Зернистість є наслідком украй високого рівня радіоактивності. Решта кадрів Ігоря Костіна були цілковито чорні…» Фотограф розповідав їй, буцімто облетів реактор через 11 годин після катастрофи, відчиняв ілюмінатор, щоб не було відблисків на фото та дихав токсичними випарами пожежі. Проявлена плівка виявилася немов покритою непрозорою шкірочкою через вплив радіації. Лише одне фото вціліло.
Вже тоді Галя Аккерман поставила під сумнів його слова: на фото чітко видно круг ілюмінатора, тож фотограф мав перебувати всередині гелікоптера на відстані від ілюмінатора. Згодом, у 2006 році, їй показали справжнє перше фото зруйнованого реактора, зняте у день катастрофи штатним фотографом АЕС Анатолієм Рассказовим. Саме на основі його фото, наданих вже о 23 годині 26 квітня, державна комісія ухвалювала перші постанови. Їх негайно конфіскували спецслужби. Лише два фото з цієї серії згодом опублікували у фотоальбомі «Чорнобильський репортаж» (1988) без згадки про автора. Вісім конфіскованих фото оприлюднили через 20 років. На світлинах не видно рамок ілюмінатора, тож фотограф, очевидно, вихилився з гелікоптера.
Приголомшена авторка знайшла координати Рассказова у Києві і поїхала до нього. Він жив разом із дружиною на околиці міста, обидва хворіли на рак. При згадці про Костіна, обидва спалахнули: вони запевнили, що того не було в Чорнобилі до середини, а то й до кінця травня. Після цього вона попросила Рассказова прокоментувати всесвітньо відоме «перше фото» Костіна.
«Подивіться добре. По-перше, зруйнований реактор димів багато днів. А на фотографії Костіна не видно ніякого диму, ніяких випарів з реактора. По-друге, гляньте на уламки. Бачите великі предмети, які нагадують чорні валики? Думаю, це мішки, наповнені свинцем і піском, якими закидали реактор, починаючи з 28 чи 29 квітня. Розумієте, Костін украв не мою фотографію, він украв мою історію»,- звернувся до неї Рассказов.
Анатолій Рассказов помер від лейкемії у віці 66 років 2010 року, Ігор Костін загинув у ДТП у віці 78 років за кермом свого авто у 2015. Попри ошуканство з приводу першої фотографії, Галя Аккерман все одно вважає його важливим свідком і видатним фотографом, автором неймовірний світлин ліквідаторів, що були одним з головних елементів згаданої виставки «Був колись Чорнобиль» у Барселоні.
«Чорнобильська молитва»: маніпуляції від Нобелівської лауреатки
Постаті відомої білоруської письменниці, народженої в Україні, лауреатки Нобелівської премії 2015 року Світлані Алексієвич присвячений розділ «Світлана Алексієвич: свідчення чи вигадка?». Йдеться передусім про відомий роман «Чорнобильська молитва», над перекладом якого французькою працювала Галя Аккерман. Під час своїх чорнобильських пошуків, вона думала, як можна інтегрувати книжку Світлани Алексієвич в експозицію виставки, адже це справді важливий твір, що впливає на громадську думку. Зрештою, вона відмовилася від ідеї, тому що почала критично ставитися і до сприйняття Чорнобиля очима письменниці, і загалом до її книжки.
«Світлана своїми розповідями гіпнотизувала аудиторію. Серед її улюблених, тих, які давали змогу продемонструвати абсурдність, що панувала кілька днів після катастрофи, була й така: стара жінка, загорнута з голови до ніг у тоненьку целофанову плівку, випасає корову, теж усю закутану в целофан, і та корова їсть… забруднену траву»,- пише Галя Аккерман.
Цю розповідь вона чула багато разів, аж поки одного вечора розмова з одним з організаторів симпозіуму у Франції, де виступала Алексієвич, розвіяла чари: вона усвідомила очевидне – білоруська селянка не могла дістати таку кількість дефіцитного на той час целофану. Тоді вона вперше відчула небезпеку збору не перевірених, не підтверджених свідчень: інколи образні, навіть сенсаційні, вони можуть бути оманливими.
Експозицію про Чорнобиль Галя Аккерман хотіла доповнити екранами, де демонструвалися б відеозаписи Алексієвич з героями книги, з субтитрами французькою, іспанською та каталонською. Знайшовши координати оператора Тетяни Логінової, вона попросила надати повні відеозаписи кількох яскравих розмов, що увійшли до книги. Почувши про це, та зблідла та скочила з місця, відповівши, що це неможливо. З наступних розпитувань стало зрозуміло: розмови у «Чорнобильській молитві» були настільки переписані, що годі було й думати про подання тексту книги паралельно з відеозаписами свідків. Зрештою, оператор дала для ознайомлення авторці чотиригодинну відеокасету. Запису було достатньо, щоб зрозуміти методи праці Світлани. Ці методи разюче проступають, наприклад, у розмові з дружиною померлого ліквідатора Валентиною Панасевич (ця розмова закінчує книжку).
«Під час розмови Світлана спонукає цю жінку, яка нестямно кохала свого чоловіка, розповісти, як вона спала з ним аж до останнього місяця життя, коли його тіло цілковито деформувалося і буквально гнило. Світлана заохочувала Валентину, запевняючи, що йдеться про спілкування «між жінками» і що вона вимкнула мікрофон, тоді як насправді не вимикала. В їхньому діалозі вона коментує розповідь Валентини фразами, які у книжці вкладено у вуста Валентини»,- пише Галя Аккерман, зауважуючи, що відчула дискомфорт під час перегляду відеозапису розмови.
Такий вуайєризм Алексієвич, поєднаний з перебільшенням, роздратував її: важливі питання занурені в брудні та криваві описи, на кшталт того, де Валентина Панасевич розповідає про свого чоловіка у мить смерті: «На всьому тілі повиступали чорнуваті гулі. Підборіддя зникло. Шия теж. Язик звисав. Судини розкривалися… Вся подушка була закривавлена… Я принесла миску… цівки крові падали в неї з таким самим звуком, що й молоко у відро, коли доїш корову…»
А коли Алексієвич спонукала говорити матерів дітей, народжених із дуже тяжкими патологіями, це видавалося безсоромним: своєрідним викраденням болю. Під час виставці в Барселоні Галя Аккерман намагалася уникати подібних надто жорстоких образів.
У 2005 році авторка зустрілася ще з однією з головних свідків книги, вдовою пожежника Василя Ігнатенка Людмилою Ігнатенко.
«Вона не подала й половини того, що я розповіла їй, і багато додала!»,- нарікала жінка на Світлану Алексієвич.
Галя Аккерман визнає, що Світлана Алексієвич створила оригінальний і новаторський літературний жанр: роман голосів, які правлять за «цеглинки» для побудови колективного портрету людей, які пройшли крізь тяжкі випробування, і висловлення спільного протесту. В такому розумінні факт, що свідчення значною мірою переписані, не має великого значення. Могутній твір Алексієвич не можна назвати ані документальним у точному значенні цього слова, ані історичною оповіддю.
Чого нас може навчити Чорнобиль
Завершує авторка книгу мажорною нотою, розповідаючи про Асоціацію дружби між долиною Луари і Білоруссю. Ця організація опікується постраждалими від катастрофи білорусами. Так, раз на рік 15-20 білоруських підлітків запрошують на двотижневий відпочинок у Франції: білоруських дітей зустрічали французькі пенсіонери. Здавалося б, навіщо небагатим французьким пенсіонерам діти, з якими вони можуть спілкуватися хіба що через перекладача? Але, як пояснює авторка, така французька традиція: французи допомагають біженцям, безхатькам, інвалідам, сиротам, жертвують кошти на мільйон благодійних справ, що їх прямо не стосуються.
«Цьому благородству треба вчитися – аж ніяк не через те, що тому, хто подає, повертається сторицею, як учив Ісус. Людині, щоб залишатися людиною, найперше важливо відкривати своє серце Іншому. Цього мене навчив Чорнобиль», - підсумовує Галя Аккерман.
Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Французька есеїстка, журналістка і перекладач Галя Аккерман, яка емігрувала з радянської Росії 1973 року, працює над чорнобильською тематикою вже протягом понад трьох десятиліть. Вона написала про Чорнобиль кілька книг, статей та була куратором наймасштабнішої виставки, присвяченої Чорнобилю (Центр Сучасної Культури, Барселона, 2006).
«Traverser Tchernobyl» (Пройти крізь Чорнобиль), книга Галі Аккерман, що видана у Франції у березні 2016 року та перекладена українською у 2018 році, є особливим та інтимним поглядом на трагічну подію та її наслідки, а також, між рядками, на колишній СРСР та на те, чим він став.
Протягом двадцяти років вона зустрічається з тими, кого можна назвати пам’яттю Чорнобиля. Самосели – ті, хто нехтуючи забороною, живе у зонах примусового виселення, робітники тридцяти кілометрової зони та Чорнобильської АЕС, ліквідатори, а також вчені, художники, письменники, етнографи. Її книга відкриває читачам місця, про існування яких вони й не здогадувалися. Із цих зустрічей і краєвидів вимальовується неповторна панорама однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства.
Нагадаємо, що на теренах, що прилягають до Чорнобильської АЕС, на час трагедії, що трапилася 26 квітня 1986 року у понад сотні сіл та чотирьох містах проживали понад 160 тисяч мешканців. З території площею у 2,6 тисячі кілометрів квадратних переселили 163 тисячі осіб, майже 500 тисяч осіб стали ліквідаторами наслідків Чорнобильської трагедії. Нині в покинутих селах доживають віку кілька сотень самоселів, які, попри небезпеку, вирішили не покидати рідних домівок.
«Ох, робота завжди знайдеться. Я маю грядки з квасолею, буряками, морквою, картоплею, капустою, огірками, полуницею. Маю порося, вісім курей і півника, звісно. І виноград!» - розповідає бабуся.
Увечері вона дивиться телевізор, надто спортивні передачі, любить бокс, каже, що не нудьгує. На питання, чи не страшно жити самій відповідає: «Раніше було краще, я мала собаку. Принаймні він гавкав уночі. Торік узимку вовк забрав його, і я вже не хочу заводити іншого. Але страху немає, звикла. В Теремцях одна жінка вбила вовка: запхала кулак йому в горлянку, а другою рукою змогла схопити сокиру. Авжеж!»
Тримати єдину на селі корову та продавати сусідам молоко спромоглися інші самосели Марія Урюпа разом із чоловіком. Як і всіх жителів зони, її родину евакуювали звідси на початку травня 1986 року й переселили за кілька десятків кілометрів. Потайки повернувшись через рік, пройшовши десятки кілометрів пішки, селянки побачили, що рідне село почасти спалене, кури та гуси зникли, але хати вціліли. Яка розповідає Марія Урюпа, для того, щоб у 1988 році купити корів, довелося пішки взимку йти в Білорусь.
Про долю зниклої худоби з чорнобильських сіл стало відомо з розсекречених документів Політбюро: десятки тонн радіоактивного м’яса заморозили, а потім розподілили на м’ясокомбінати по всіх куточках СРСР. Там по десять відсотків такого м’яса додавали до чистого й виготовляли фарш і ковбаси з «прийнятним» рівнем радіоактивності.
Обидві Марії не нарікають на долю: кажуть, що раз на тиждень приїздить автокрамниця, де купують хліб, борошно, рис або гречку, олію, сіль. Решту вирощують самі. Коли приїздять онуки – колють кабана, щоразу дають родині із собою сало.
«Гей, якщо трапляться швейцарські туристи, вези їх сюди. Я їм скажу, щоб не дозволяли нашим політикам і багатіям класти крадені гроші в швейцарські банки!» - каже на прощання Марія Шилан Сергію, провідникові Галі Аккерман зоною відчуження.
Ігор Костін – відомий київський фотограф, чиї світлини, зроблені у зоні відчуження в перші тижні після катастрофи, облетіли увесь світ. Зокрема, його вважали автором єдиного фото зруйнованого реактора, датованого безпосередньо 26 квітня 1986 року. Про зустріч з ним у Києві під час роботи над підготовкою виставки у Барселоні розповідає авторка. Оскільки потрібно було підписати 419 фотографій, їй знадобилося багато часу для роботи з фотографом, який, як виявилося, не підписував свої світлини, а пам'ять йому іноді зраджувала. Тому, наприклад, виявилося неможливим ідентифікувати низку фото занедбаних сіл зони відчуження.
«Ігор прагнув, щоб його фотографії хапали глядачів за душу. А я хотіла передусім фактів. Для мене сенсація без знань не має сенсу»,- пише Галя Аккерман.
Восени 2005 року вона працювала над редагуванням підписів до альбому Костіна, який мав вийти в одному з французьких видавництв. Текст до книги фотограф писав спільно з режисером Томасом Джонсоном, який дав йому чільне місце у своєму фільмі «Битва за Чорнобиль» (2006). Вже тоді Галя Аккерман подумала про те, що з Костіна творять ікону. Безперечно, він ризикував здоров’ям, супроводжуючи ліквідаторів у небезпечні місця, опромінився та потім довго лікувався. Але вже на той час немало журналістів, режисерів, операторів, фотографів та ліквідаторів померли через Чорнобиль.
Приголомшена авторка знайшла координати Рассказова у Києві і поїхала до нього. Він жив разом із дружиною на околиці міста, обидва хворіли на рак. При згадці про Костіна, обидва спалахнули: вони запевнили, що того не було в Чорнобилі до середини, а то й до кінця травня. Після цього вона попросила Рассказова прокоментувати всесвітньо відоме «перше фото» Костіна.
«Подивіться добре. По-перше, зруйнований реактор димів багато днів. А на фотографії Костіна не видно ніякого диму, ніяких випарів з реактора. По-друге, гляньте на уламки. Бачите великі предмети, які нагадують чорні валики? Думаю, це мішки, наповнені свинцем і піском, якими закидали реактор, починаючи з 28 чи 29 квітня. Розумієте, Костін украв не мою фотографію, він украв мою історію»,- звернувся до неї Рассказов.
«Чорнобильська молитва»: маніпуляції від Нобелівської лауреатки
Постаті відомої білоруської письменниці, народженої в Україні, лауреатки Нобелівської премії 2015 року Світлані Алексієвич присвячений розділ «Світлана Алексієвич: свідчення чи вигадка?». Йдеться передусім про відомий роман «Чорнобильська молитва», над перекладом якого французькою працювала Галя Аккерман. Під час своїх чорнобильських пошуків, вона думала, як можна інтегрувати книжку Світлани Алексієвич в експозицію виставки, адже це справді важливий твір, що впливає на громадську думку. Зрештою, вона відмовилася від ідеї, тому що почала критично ставитися і до сприйняття Чорнобиля очима письменниці, і загалом до її книжки.
Цю розповідь вона чула багато разів, аж поки одного вечора розмова з одним з організаторів симпозіуму у Франції, де виступала Алексієвич, розвіяла чари: вона усвідомила очевидне – білоруська селянка не могла дістати таку кількість дефіцитного на той час целофану. Тоді вона вперше відчула небезпеку збору не перевірених, не підтверджених свідчень: інколи образні, навіть сенсаційні, вони можуть бути оманливими.
«Під час розмови Світлана спонукає цю жінку, яка нестямно кохала свого чоловіка, розповісти, як вона спала з ним аж до останнього місяця життя, коли його тіло цілковито деформувалося і буквально гнило. Світлана заохочувала Валентину, запевняючи, що йдеться про спілкування «між жінками» і що вона вимкнула мікрофон, тоді як насправді не вимикала. В їхньому діалозі вона коментує розповідь Валентини фразами, які у книжці вкладено у вуста Валентини»,- пише Галя Аккерман, зауважуючи, що відчула дискомфорт під час перегляду відеозапису розмови.
Такий вуайєризм Алексієвич, поєднаний з перебільшенням, роздратував її: важливі питання занурені в брудні та криваві описи, на кшталт того, де Валентина Панасевич розповідає про свого чоловіка у мить смерті: «На всьому тілі повиступали чорнуваті гулі. Підборіддя зникло. Шия теж. Язик звисав. Судини розкривалися… Вся подушка була закривавлена… Я принесла миску… цівки крові падали в неї з таким самим звуком, що й молоко у відро, коли доїш корову…»
А коли Алексієвич спонукала говорити матерів дітей, народжених із дуже тяжкими патологіями, це видавалося безсоромним: своєрідним викраденням болю. Під час виставці в Барселоні Галя Аккерман намагалася уникати подібних надто жорстоких образів.
«Вона не подала й половини того, що я розповіла їй, і багато додала!»,- нарікала жінка на Світлану Алексієвич.
Галя Аккерман визнає, що Світлана Алексієвич створила оригінальний і новаторський літературний жанр: роман голосів, які правлять за «цеглинки» для побудови колективного портрету людей, які пройшли крізь тяжкі випробування, і висловлення спільного протесту. В такому розумінні факт, що свідчення значною мірою переписані, не має великого значення. Могутній твір Алексієвич не можна назвати ані документальним у точному значенні цього слова, ані історичною оповіддю.
Завершує авторка книгу мажорною нотою, розповідаючи про Асоціацію дружби між долиною Луари і Білоруссю. Ця організація опікується постраждалими від катастрофи білорусами. Так, раз на рік 15-20 білоруських підлітків запрошують на двотижневий відпочинок у Франції: білоруських дітей зустрічали французькі пенсіонери. Здавалося б, навіщо небагатим французьким пенсіонерам діти, з якими вони можуть спілкуватися хіба що через перекладача? Але, як пояснює авторка, така французька традиція: французи допомагають біженцям, безхатькам, інвалідам, сиротам, жертвують кошти на мільйон благодійних справ, що їх прямо не стосуються.
«Цьому благородству треба вчитися – аж ніяк не через те, що тому, хто подає, повертається сторицею, як учив Ісус. Людині, щоб залишатися людиною, найперше важливо відкривати своє серце Іншому. Цього мене навчив Чорнобиль», - підсумовує Галя Аккерман.
Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
У центрі Луцька п’яний водій спричинив ДТП
Сьогодні 19:32
Сьогодні 19:32
Наступного року всі чоловіки 18-25 років пройдуть базову військову підготовку, – Тимочко
Сьогодні 19:14
Сьогодні 19:14
Помер військовий з Волині Анатолій Столярчук
Сьогодні 18:55
Сьогодні 18:55
Квадрокоптери, РЕБи, зарядні станції: військовим передали допомогу від Луцької громади
Сьогодні 18:15
Сьогодні 18:15
Зеленський призначив нового командувача Сухопутних військ
Сьогодні 17:56
Сьогодні 17:56
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.