Пройшла Лиман і Покровськ: відома військовослужбовиця з Луцька звільнилася у запас

Військовослужбовиця з Луцька Майя Москвич, яка донедавна несла військову службу на Запорізькому напрямку, завершила службу в ЗСУ і наразі звільнена в запас.

Як відомо, волинянка Майя Москвич родом із села Нічогівка колишнього Маневицького району. Вона – громадська активістка, учасниця Революції Гідності, ветеранка російсько-української війни, перша жінка-учасниця Національної збірної України в міжнародних змаганнях Invictus Games, засновниця клубу Archers Birds.

У серпні минулого року привезла з Ігор воїнів, що відбувалися у США, три золоті медалі для України: здобула першість зі стрільби з лука, кульової стрільби з гвинтівки стоячи та перемогла у гольф.

Читати ще: «Я зробила щось нереальне», – лучанка Майя Москвич про золото на «Іграх Воїнів» у США

Про завершення служби лучанка повідомила у соцмережах, підбила деякі підсумки і розповіла про власні спостереження як людина, котра повернулася з легкої піхоти:

«Хочу сказати наступне:

1. Треба чіткий термін служби. Наприклад 3 роки, з них 18 місяців на бойових. Безкінечність служби – множить на нуль мотивацію служити. Це програш.

2. Мотивації воювати за Українську державу, має бути збудована на мотивуванні, а не на залякуванні. Залякування і покарання – це не мотивація, – це формування армії рабів. Для нас ця схема не ефективна. Це програш. Треба інакше.

3. Дозволи на переведення. Повірте, більшість людей йдуть в СЗЧ, звільняються і т.д. не від добра. Неможливість змінити підрозділ – це рабство. Армія рабів – див. пункт 2 – це програш.

4. Владі та і всім нам, було би добре переусвідомити, за що ми воюємо. І можливо трошки опуститися із рівня «перемогти росію» на рівень «зберегти державу». Людям варто задуматися, якою мала би бути Українська держава, щоб вона була цінністю і щоб її хотілося зберегти, щоб за неї хотілося воювати і її хотілося захищати. Які ми мали би бути правила служби. І доносити своє бачення владі. Наполегливо доносити. А владі, варто було би докласти всіх зусиль, щоб формувати таку державу, за яку люди готові воювати. Комунікувати з людьми і питати їх, що їм не так і виправляти це, створювати кращі умови і правила, і для життя і для виконання обовʼязку.

Зі сторони, мені видається, що нема відвертого діалогу між владою-суспільством-військовими. І то дуже кепсько. Треба говорити. І домовлятися, як бути далі. По дорослому домовлятися. Бо буде біда. Вже якоюсь мірою є.

5. Суспільству, людям, варто було би зробити еволюційний стрибок від «жертвоприношення» до «милосердя». Перехід від «Старого Заповіту» до «Нового...» і попри всю жорстокість, невизначеність і безкінечність всього, що несеться навколо – знайти в собі людяність. Припинити робити з військових героїв, символів, титанів на яких тримається світ, а побачити в них простих людей, які дуже виснажені і втомлені і потребують відпочинку.

Замість «ми будемо за вас молитися, а коли ви загинете – будемо вас памʼятати і вшановувати», варто починати казати «ми бачимо, що ви втомилися і не хочемо приносити вас в жертву. Це спільна війна і спільний хрест, який нам нести разом. Вам треба відпочинок. Нас багато. Час вас підмінити». А хто не може таке сказати, зазирніть в середину себе і подумайте над цим.

Пробачте, але вся ця героїзація і «я ж кидаю донати» чи ще щось роблю – часто виглядає, як принесення пожертви на відкуп. Це добре. Але не достатньо для того, щоб перемогти в перспективі. Перемогти в людяності. В цивілізованості. В розвитку нас як суспільства. Коли всі почнуть говорити, що військовим треба дати перепочинок – повірте, влада почує. І рішення знайдуться.

6. Людям котрі не хочуть йти у військо з різних причин, було би добре свої страхи і побоювання сформувати у вигляді вимог і ставити ці вимоги перед державою. Наприклад «я не йду воювати, бо боюся загинути», можна перефразувати «я не йду воювати, бо командири не несуть жодної відповідальності за втрату особового складу, мені такі умови праці не підходять. Зробіть так, щоб я почувався у війську в більшій безпеці, тоді я подумаю». Або «боюся мобілізації, бо це квиток в один кінець», можна перефразувати у вимогу: «якщо був би встановлений чіткий термін служби, я би пішов воювати бо знав би, що маю шанс на повернення. Поки цього не буде – не піду, бо це дорога в один кінець». І т.д.

Ви всі, хто не служить безпосередньо, – є електорат для влади і вона вас слухає і чує. Ми, військові, їм не цікаві і наш голос нічого не вартий. Влада орієнтується не на військових, а на електорат. Тому насправді ті, хто не служать, чи не єдині, хто реально може змінити щось. Просто говоріть свої вимоги в голос. Кажіть, якою має бути ця служба, щоб вам було не так страшно йти в ту армію. Повірте, вас почують скоріш як військових.

7. ЗСУ потребують реформи і змін. Кілька пунктів, які стосуються мотивації, я написала вище, але напевно є ще багато всього, що потребує змін. Однак з середини то зробити нереально. Якщо ти в середині і тобі щось не подобається і ти знаєш, як можна краще, – то можеш сісти в тюрму зі своєю позицією.

Наш підрозділ піхоти цієї весни спробував розказати команду бригади, як було би краще заходити на позиції. Зараз, хто в тюрмі, хто в сзч, хто звільнився. Я пішла останнім треком. Правда втрутилось ДБР і того комбрига таки зняли за такі Накази, що передбачали би втрату особового складу. Поставили ліпшого. І ми наче добилися справедливості, але ціною досвідченого підрозділу, який міг би бути в строю. Нас змарнували. Так не повинно бути.

Я тоді вагалася, говорити про такі проблеми чи ні. Обрала нічого не розповідати. Висновок: мовчання не допомагає. Треба говорити. Проте влада не чує військових, вона слухає електорат.

Тому будьте добрі, не бійтеся говорити, що армія потребує змін. Навіть якщо ви не служите. Говоріть поки не служите, бо потім вас не будуть слухати.

Всі ці мої думки – просто субʼєктивні міркування на основі власного досвіду і всього, що я бачила під час служби. В жодному випадку не претендую на істину, це просто голос з самого дна. «Первинний документ». Але насправді, хочу щоб мої слова були прочитані і почуті.

Як я?

Вертаюся виснаженою. Але з легким серцем.

Понад усе хочу відпочити і відіспатися і піти по гриби) і щоб мені привезли мого котика

зі сходу) І відновити своє здоровʼя, наскільки це можливо. Здоровʼя – це номер 1. Поки цього не зроблю, не можу планувати жодної праці.

Дякую Богу, що оберігав мене на усіх дорогах. І не лише мене, а й моїх найближчих побратимів. Слава Богу, але більшість нашого «першого складу» взводу лишилися живими. Пройшли Лиман 22-го, контрнаступ 23-го, Покровський напрям 24-го і вижили. Виглядає як справжнє диво.

І дякую тим людям, котрі мене підтримували під час служби. На початку. Протягом всього часу. Лиш в останні дні. Всім -всім. Всі ваші молитви працювали!

Хто ще в строю, – тримайтеся

я вірю в наше суспільство і вірю, що буде закон, що даватиме право на звільнення. І дозволять переводи. Просто треба це постійно піднімати і говорити. Я от написала про це. Може ще хтось напише і нас почують.

І ще, попри все на світі і попри все незадоволення в середині нас,

Україну треба постаратися вберегти. Одним військовим то не під силу. Але якщо всі разом знову знайдемо спільну мову і домовимося – маємо всі шанси вистояти".

Як днями Майя повідомила в Інстаграмі, зараз вона планує вчитися і поступила в Український католицький університет на психологію.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---