«Провали в мовній політиці – одна з причин війни в Україні». Юрій Громик – про конфлікти з російськомовними переселенцями, «адін народ», матюки та московську церкву

Юрій Громик – професор кафедри історії та культури української мови Волинського національного університету імені Лесі Українки. Протягом десяти років він обіймав посаду декана факультету філології та журналістики ВНУ, а нині є проректором з навчальної роботи та рекрутації. З початку повномасштабного вторгнення в найбільшому університеті Волині створили розмовний клуб для переселенців, а сам науковець висловлювався у своєму Facebook не лише про мовні питання, зачіпаючи питання культури та релігії.

Тож розмову з Юрієм Васильовичем ми присвятили не університету, а значно глобальнішим питанням, які особливо актуальні під час війни. В інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини Юрій Громик висловив думку про російськомовних переселенців, програну культурну війну, на прикладі мови пояснив, чому українці з росіянами не є одним народом, розповів, чи може в мові бути присутня лайка та якою має бути українізація, а також – чому в Україні не має бути московського патріархату й чому білоруси роблять мало для підтримки України.

Юрію Васильовичу, вже через місяць після початку повномасштабної війни у ВНУ створили розмовний клуб для переселенців. Чия це ідея була та чому вирішили це зробити?

До виникнення і втілення цієї ідеї причетний і я. Від перших днів бойових дій в Україні і відколи на Волині почали з’являтися вимушено переміщені особи, ми зрозуміли, що в цих людей є запит на вивчення мови, бо їх потрібно було адаптувати до, дякувати Богу, українськомовного середовища, яке є на Волині. До того ж, бачили, що в інших регіонах колеги активно пропонують такі послуги. Ми не могли стояти осторонь. Одну з перших таких розмов із колегами з факультету філології та журналістики ініціював я. Мені дуже приємно, що був позитивний відгук, зокрема моя колега з кафедри, чудова філологиня пані Оксана Приймачок зголосилася до цієї роботи. Це не лише вивчення української мови, а й, я впевнений, надзвичайно важлива психологічна та емоційна підтримка тим людям, які в силу непростих життєвих обставин опинилися в іншому регіоні. З іншого боку, дуже відрадно, що ці люди все ж таки відчули потребу вивчати українську мову. Прикро, що аж війна спонукала їх усвідомити гостроту мовної ситуації і докласти зусиль до її зміни.Читати ще: У Луцьку працює розмовний клуб для переселенців

Як зараз діє розмовний клуб, скільки людей його відвідує?

Розмовний клуб української мови працює в університеті двічі на тиждень: щовівторка та щочетверга. На заняття приходить від двадцятьох до тридцятьох людей. Вчора колега мені казала, що було більш як тридцятеро учасників, тобто це означає, що з’являються нові. Відвідувачі клубу дуже непокояться, чи не припиняться заняття влітку, тому просять пані Оксану, щоб навіть у відпустці вона до них приходила хоча б раз на тиждень, щоб ці розмови тривали. Цей факт надзвичайно радує. Оксана Іванівна каже, що багато тих людей, які досі не могли говорити чи, може, не відчували великої потреби говорити українською, почали нею спілкуватися значно вільніше. Отже, справа має успіх.

Чи можна стверджувати, що повномасштабна війна трапилася, зокрема, й через те, що ми програли культурну та мовну війни і тим самим підготували плацдарм для воєнної агресії рф? Чи росія пішла б на Україну війною у будь-якому випадку?

Важке і важливе запитання. Спершу треба визнати, що за тридцять років незалежності в гуманітарній царині зроблено дуже багато, це однозначно. Якби не факт відновлення незалежної української держави, то, без сумніву, ситуація гуманітарна (і мовна зокрема) була б в Україні значно гіршою. Але я все одно переконаний, що саме недоліки в гуманітарній політиці загалом і в мовній політиці зокрема призвели до цієї війни чи щонайменше стали однією з магістральних причин вторгнення російської федерації. Принагідно наголошу: якщо в Україні дотепер, на початку четвертого десятиріччя відновленої незалежності є отакі території, де, будьмо відверті, абсолютно домінує російська мова, і якщо досі українська мова, теж будьмо відверті, в Україні є загроженою (а вона однозначно є загроженою і потребує державного захисту), то, мабуть, щось досі в цій царині в нас негаразд. А от росіяни зовсім не приховували того, що для них межі сумнозвісного «русского міра» закінчуються там, де закінчуються межі російської мови. Тому треба чітко розуміти: російська мова – це головний маркер «русского міра», а захист російськомовного населення від буцімто утисків його прав– це аж ніяк не остання, якщо не першорядна причина початку інтервенції росії в Україну.

Знаєте, ще в ХІХ столітті ірландський мислитель Томас Девіс сказав: «Нація має боронити свою мову навіть більше, ніж свою територію». Звичайно, без території нації теж важко зберегти себе, свою самобутність, але приклад України показує, що через недооцінку важливості так званого мовного питання і територія може опинитися під загрозою. Та й слова Ліни Костенко варто пам’ятати: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». То не просто якісь теоретизування двох гуманітаріїв. То зболений голос найкращих представників таких двох націй, які опинилися були перед загрозою втратити мову, а отже, втратити своє обличчя, самобутність. Після війни, розбудовуючи державу, розвиваючи військо, Україні варто не забути і про ще один важливий чинник національної безпеки – гуманітарний, зокрема мовний, культурний.Навіть на заході України чимало людей слухали російську музику, дивилися фільми, а ось, наприклад, про ту ж польську музику чи польське кіно нічого не знали. Чому російське переважало?

Власне, це все такі залишки, даруйте, нашої колишньої меншовартості. То українська біда, від якої маємо одужати (і вже одужуємо). Бачите, ми, українці, певною мірою стали жертвами тієї великоросійської політики, яку не одне десятиріччя тут упроваджували. Ще зовсім недавнє перебування в полі російської масової культури, надмірне захоплення російською літературою, навіть (треба це визнати) нездоровий інтерес українських науковців до напрацювань російських колег, так само (і особливо!) тяжіння українців до російської церкви, яка радше структура ідеологічна, ніж духовна, – усе це болісні вияви тієї дуже далекоглядної і підступної політики, яку вела російська федерація стосовно України. Багато українців, на жаль, отруєні були цією політикою. Ну і спілкування винятково російською мовою, бо так зручніше, бо так заведено, бо так завше говорили в родині, бо українська – то мова села тощо, – це один із найбільш небезпечних виявів цих процесів, адже мова визначає дуже багато чого.

А перед тими народами, які зараз колосально підтримують українців, ми таки заборгували. Бо справді маємо часто поверхові уявлення про ту саму польську культуру, зокрема літературу. А хіба тільки польську? Що ми знаємо про Литву, наприклад? Небагато. І про себе сусідам варто активніше розповідати, і їхніми справами та культурою мусимо перейматися. Війна показала друзів. І ворогів теж.В інтернеті зараз з’являються відео з мовними конфліктами переселенців, які відмовляються розмовляти українською та просять перейти на російську, зокрема такі випадки були у Львові та на Волині. Як, на вашу думку, потрібно діяти у таких ситуаціях, як впливати на цих людей?

Це дуже сумні речі. Я сам, до речі, був свідком в одному з торгових центрів у Луцьку, коли пані (очевидно, з категорії вимушено переміщених осіб) дуже агресивно зреагувала на прохання продавчині-консультантки звертатися до неї українською мовою. Ця пані сказала (цитую): «Ета Ваша праблєма – нєжеланіє абщяцца і панімать мєня». Я змушений був трохи втрутився в ту їхню розмову. Скажу відверто: непросто до цього долучатися, але треба. Тут потрібен цілий комплекс заходів і передусім – дуже потужні зусилля української держави на підтримку та захист української мови. Розумієте, ми усвідомлюємо потреби будівництва інфраструктури, доріг – так, це дуже важливі ознаки цивілізації, сучасної держави. А ще одна дуже важлива ознака національної держави (а ми таки хочемо збудувати національну державу, а не бозна-що) – це все ж таки мова. Коли держава буде докладати багато зусиль (фінансових зокрема і найперше) до підтримки української мови, до її популяризації, до роз’яснення, чому мова важлива, то, я думаю, ситуація зміниться на краще. Дуже прикро й боляче, що ті люди, які постраждали через агресію росії і змушені були навіть покинути домівки, а часом і втратили ті домівки, досі не до кінця розуміють, що мова стала однією з причин початку цієї жорстокої війни проти України.Читати ще: У місті на Волині переселенці зчинили скандал через мову. Відео

Тобто українізація має бути агресивною?

Може, не варто вживати слово «агресивна» в цьому випадку, бо агресія може спровокувати й відторгнення. Українізація має бути мудрою, послідовною, наполегливою. Мабуть, її варто починати зі школи. Багато зроблено в Україні в цьому напрямку, але все одно недостатньо. Я, до речі, останнім часом, коли почалися бойові дії на сході та на півночі, просто для себе, як філолог, почав переглядати сайти філологічних факультетів багатьох тамтешніх українських університетів. Дуже прикро мені зараз говорити… Знаєте, які дисципліни досі викладають на цих факультетах на україністиці? Російську мову, історію російської літератури. Така ситуація на україністиці навіть у Києві в університеті імені Шевченка. На журналістиці в деяких українських університетах на південному сході одна з дисциплін – історія російської публіцистики. Російська публіцистика – це ж осердя русскомірної ідеології, а вони цю публіцистику там вивчають. То чого дивуватися, що якась частина тамтешнього населення перебуває в одурманеному стані?

Чимало українців, які послуговуються російською, хочуть перейти на українську, але десь соромляться чи бояться помилок. Порадьте, як їм це зробити.

Спілкуватися. Саме українською. Чому ми започаткували розмовний клуб української мови, а не, скажімо, курси української мови? Бо людям треба емоційно-психологічна підтримка, їх мусимо переконувати, що то не страшно – перейти на українську, що то зовсім не страшно – робити помилки; людей треба підтримувати. Тому наше войовниче ставлення до суржику, яке спостерігалося в останні десятиріччя, мене, чесно кажучи, трохи насторожувало і засмучувало. Бо якщо суржик – це проміжна стадія від російської мови до української, то, навпаки, його треба підтримувати. Звичайно, людям потрібно казати, що це ще не якісна українська мова, але варто, важливо підтримувати їх, говорити, що вони роблять успіхи, що їхня українська щоразу краща. Власне, моя колега, яка зараз працює з вимушено переміщеними особами, дуже якісно цю функцію виконує. Вона каже: «Не бійтеся говорити, у вас гарно виходить». Тому на кожну помилку не потрібно реагувати агресивно, особливо нам, західнякам, бо так склалося через збіг несприятливих обставин, що частина українців опинилася в тотальному російськомовному середовищі. Так, у тому є їхня вина, але, на жаль, тут винні і українська держава, і всі ми, українці, бо ми допустили такий факт, що досі українська мова загрожена.Одним з наративів росіян є те, що українці та вони – це «адін народ». Чи можна це спростувати на прикладі мови, наскільки українська, яку росіяни називають «нарєчієм», та російська подібні чи різняться?

Вони самі прекрасно спростовують цю тезу, постійно говорячи про те, що української мови не розуміють. Вони так само не розуміють і білоруської. Мені дивно: якщо українська для вас – це зіпсована російська, то чого ж ви її не можете зрозуміти? Якщо хоч трішки, без дуже глибокого історичного екскурсу, поцікавитися, як формувалися мови українська й російська, то фактично від ІХ століття вони розвивалися окремо, автономно одна від одної. Уже з ІХ століття почали викристалізовуватися перші фонетичні риси, які виразно протиставляли протоукраїнський і проторосійський ареали. У принципі, у всій наступній історії української та російської мов не було нічого такого, що б їх дуже зближувало. По суті, увесь розвиток цих мов – це їхнє віддалення, відштовхування. Тут не йдеться про те, що тільки українська та російська мови між собою відштовхувалися. Кожна слов’янська мова розвивалася автономно від інших, починаючи від VII-VIII століття, а ІХ-Х століття – це вже той етап, коли починає формуватися самобутнє фонетичне обличчя кожної слов’янської мови.

Усі спроби радянських чи сучасних російських ідеологів від мовознавства довести факт існування народнорозмовної давньоруської мови, з якої буцімто аж у ХІV столітті розвинулися українська, російська, білоруська, жодної критики не витримують. Власне, ніхто з поважних славістів у світі до цієї думки й не схилявся.

Якщо зіставляти фонетичні системи української та російської мов (а між слов’янськими мовами основні відмінності саме на рівні фонетики), то факт очевидний: українська і російська мови мають зовсім мало спільних звукових явищ. Те саме спостережено й на інших мовних рівнях, навіть на лексичному.До якої мови українська є найподібнішою?

Загалом за комплексом історико-типологічних рис українська мова в найближчій спорідненості з білоруською. І це чітко виявляється на різних мовних рівнях, особливо на лексичному. Натомість українська та білоруська мови за багатьма ознаками виразно протиставляються російській. То пов’язано з обставинами виникнення й еволюції цих мов. Українська формувалася природно на народнорозмовній основі як мова корінного населення, російська ж розвивалася здебільшого у фіно-угорському ареалі як мова прийшлого населення під дуже потужним книжним, церковнослов’янським (південнослов’янським за походженням) впливом, а ще на неї суттєво впливав фіно-угорський субстрат (тобто мови тих фіно-угорських племен, яких проторосіяни асимілювали). Тому українська і російська мови таки дуже відрізняються.

Нещодавно на благодійному виступі у Луцьку фронтмен гурту OtVinta Юрко Журавель сказав, що під час війни трішки можна матюкатися, вживаючи легендарні фрази про «русскій карабль» і «путін ху*ло». Яка ваша думка з цього приводу? І чи є в Україні своя лайка, якою можна замінити російські матюки?

Треба виходити з того, що кожна мова має арсенал таких засобів, за допомогою яких мовці виражають свої емоції. Будьмо відвертими: емоції часом бувають сильні, а отже, потрібні й мовні засоби, щоб їх виражати. Здорова ситуація - це коли мовці, виражаючи емоції, послуговуються питомими національними лінгвальними засобами. Українська мова, до речі, має колоритний арсенал усіляких лайливих слів. Я, як філолог, часто згадую слова мого наукового керівника, професора Ужгородського університету пана Йосипа Дзендзелівського: «Кожне слово, яке є в мові, має право на існування, бо воно виникло з потреби спілкування. І кожне слово нам, філологам, треба фіксувати, поважати і досліджувати». То якщо в мові є слова лайливі, то вони мусять існувати, чи нам це подобається, чи ні. Так, треба розуміти, що лайка – це слово, що енергетично заряджене негативно. Так, воно, як кажуть, може руйнувати особистість. Можливо. Я думаю, що слова енергетику таки мають.

Щодо тієї лайки, яка зараз домінує в українському інформаційному просторі і яка дуже часто має російське походження, мої думки суперечливі. З одного боку, мені, як філологові-україністу, не дуже приємно їх чути, а з іншого боку, я розумію, за яких обставин люди до цієї лайки вдалися. Ота фраза про російський корабель мусить бути нам зрозуміла з урахуванням тієї конкретної ситуації, у якій людина цю фразу промовила. Так, не треба ці слова писати на білбордах і автомобілях, як я це спостерігаю в Луцьку. Але засуджувати того нашого бійця, який цю фразу сказав… Я дуже просив би цього не робити.Читати ще: «І знову поперли тупі москалі… Це Чорнобаївка». У центрі Луцька гурт Ot Vinta збирав гроші на ЗСУ. Фото

Росіяни ще не встигли захопити Маріуполь, а вже почали змінювати таблички з назвами міста на російські. Коли постало питання перейменування вулиць з назвами російського походження у Луцьку, в соцмережах виникла дискусія – на часі чи не на часі. Яка ваша думка з цього приводу, вулиці потрібно перейменовувати вже?

Це потрібно було зробити вже давно. Якщо почався четвертий десяток відновленої української незалежності, а в нас досі в назвах вулиць, багатьох установ фігурують ті імена, які пов’язують нас із «русскім міром», то це прикрий факт. Це теж стало однією з причин агресії росії. Бо ворог тут бачить маркери своєї культури, тут їм ввижається їхній «мір», звідси й бажання повернути, як їм здається, «ісконно русскіє» території. Що роблять окупанти на наших землях, які вони захоплюють? Найперше в школі намагаються запровадити російську програму і російську мову, а друге – забирають пам’ятники, тобто зовнішні маркери українського світу, а ще змінюють всі власні назви. Назва ж Маріуполь лише однією буквою відрізняється, але їм треба було до української букви і доточити ще одну паличку. Ось вони чітко показують, що їм це важливо. Ми, на жаль, не усвідомили, що це надзвичайно важливо, що це потрібно робити негайно. Дискусії тут зайві. Творімо власний - український - простір на всіх рівнях, позначаймо його нашими національними маркерами, відкиньмо все чуже – і радянське, і російське.

Читати ще: Дерусифікація Луцька: у місті потрібно перейменувати 100 вулиць. Перелік

Я чую дискусії щодо того, чи потрібно з бібліотек вилучати російську класику та загалом російську літературу. Якщо подивитися, у якій кількості та література в наших бібліотеках представлена, то однозначно треба. Так, класику в одному-двох примірниках можна лишити. Але в такій кількості, як вона є, точно не треба. Шкода, що Луцьк трохи пасе задніх у процесі, так би мовити, українізації простору (перейменування вулиць тощо). Але я сподіваюся, що дискусії закінчаться невдовзі і в луцькому просторі з’явиться більше назв, які пов’язують нас з українською культурою, літературою, політикою.Читати ще: «Геть від Москви»: як відбувається дерусифікація волинських бібліотек

Ви писали у Facebook, що війна в Україні виявила кризу не тільки світових безпекових інституцій, але й християнських церков, мовляв, «патріарх» у москві благословляє масові вбивства, його покірні підлеглі в Україні переймаються більше «канонічністю», аніж смертями невинних людей. Наскільки московський патріархат впливає на думки та душі людей в Україні і що з цим робити?

Трохи провокативне з огляду на можливі реакції читачів і болюче запитання ви ставите. Я намагаюся дуже обережно на цю тему висловлюватися у фейсбуці. Бачите, треба визнати, що церква в слов’янському просторі, а зокрема в східнослов’янсьому, – це таки дуже потужна за впливом структура. Церква має великий авторитет у суспільстві, і це, з одного боку, непогано, а з іншого боку, треба чітко усвідомити, що церква виконує і завжди виконувала серйозну ідеологічну функцію. Усі події в історії церкви завжди були дуже тісно пов’язані з важливими історичними, політичними процесами, які відбувалися у Європі загалом, у Центральній та Східній Європі зокрема. Достатньо трішки глибше подивитися в історію християнських церков, щоб зрештою зрозуміти: і розділення християнства – це теж певною мірою процес, спровокований усілякими політичними чинниками.

Так, мені, як українцеві, як людині, яка вихована в православній традиції, боляче, що в Україні немає єдності в православній церкві. Прикро, що це спостерігаємо на восьмому році війни (я таки схильний говорити про вісім років війни). Прикро, що досі багато людей тримаються такої церкви, яка ніяк не може остаточно розірвати свої зв’язки з московською (а ці зв’язки ж очевидні). Я вірю, що в цій церкві є люди, які схильні ці зв’язки рвати, але, мабуть, їм бракує сміливості, наполегливості, а можливо, ще якісь чинники спрацьовують. Думаю, церква, що зберігає зв’язок із москвою і патріархом, який благословляє вбивства українців, теж певною мірою причетна до тих подій, які відбуваються в Україні, бо і її прийшли нібито захищати окупанти. Я не схильний звинувачувати, я це говорю з болем, бо в тій церкві ж – українці. У новинах зараз бачимо, як обстрілюють, спалюють храми на сході та півночі. Там же дуже часто потерпають храми УПЦ, а не ПЦУ. Мені це болить. А чи роблять висновки люди? Я сподіваюся, що в силу збігу всіх цих прикрих обставин усе більше українців розумітимуть ситуацію адекватно, що обидві українські православні церкви шукатимуть шлях до порозуміння, до об’єднання, до повної незалежності від москви. Це була б дуже гарна, гідна відповідь на агресивну гуманітарну і духовну політику росії супроти України. Власне теза, яку ще на початку ХХ століття озвучували, – «Геть від москви» – зараз особливо актуальна.

От коли ми остаточно зрозуміємо, що церква – теж гравець на геополітичному полі, тоді нам буде легше робити важливі кроки, зокрема на шляху до духовного об’єднання. На жаль, православним (і християнам загалом) часто легше звинувачувати одне одного і шукати прикрі речі одне в одному. Ми забуваємо, що християнство в суті своїй мусить закликати та спонукати до примирення, до любові до ближнього.Ми вже з вами говорили про перейменування вулиць, вилучення російської літератури з бібліотек. Що загалом потрібно робити на державному рівні, аби позбутися впливу ось цієї «вєлікой русской культури»?

З одного боку, треба вдаватися до серйозних санкцій, які зменшили б тотальне домінування російської культури, зокрема масової. До речі, багато країн Євросоюзу зараз вдаються до таких санкцій, і там це не сприймають як якісь недемократичні процеси. Треба захищати свій інформаційний, духовний та культурний простір. А коли почалася війна, треба особливо наполегливо його захищати. А з іншого боку – на державному рівні має бути наполеглива, впевнена, продумана політика щодо підтримки всього українського, починаючи від квот у медіапросторі, підтримки українськомовного книговидання, українськомовного кіновиробництва, від вивчення української мови в середній та вищій школі.

Свого часу я був у складі комісії Міністерства освіти і науки, яка інспектувала заклади вищої освіти Запорізької області на предмет дотримання вимог так званого мовного закону. Тоді я, окрім Запоріжжя, побував у Мелітополі, який тепер опинився під окупацією. Тоді в Мелітопольському педагогічному університеті на філологічному факультеті я опрацьовував навчальні плани українського відділення. Знаєте, коли в тотально російськомовному місті, тотально російськомовному регіоні на вивчення української мови у вищій школі на факультеті української філології виділяли в семестр 24 години лекційних і 12 годин практичних занять, то в мене поставало закономірне запитання: «А як ваші студенти, які приходять з російськомовних сімей, можуть тут опанувати на належному рівні українську мову?» Колеги визнавали, що це недолік. Але тоді в їхніх навчальних планах було багато педагогіки, психології і всього, чого тільки можна, там була російська мова, російська література, але, на жаль, мала кількість годин на вивчення української мови. Ось із таких речей – зі збільшення годин у середній та вищій школі, з поділу на підгрупи для вивчення мови, з належного фінансування підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації вчителів та викладачів української мови, із підтримки культурного українськомовного виробництва – має починатися процес тотальної підтримки всього українського.До речі, під час мого навчання на українській філології у ВНУ була спеціальність російська філологія, а україністам викладали російську мову як дисципліну. Яка доля російської мови в університеті зараз?

Ще коли я був деканом факультету філології та журналістики, ми закрили російське відділення. Його ліквідували не через те, що ми ненавиділи російську мову. Просто вже тоді інтерес до російської філології суттєво послабився. Якщо нам на цю спеціальність давали, скажімо, сім державних місць, то ми ледве знаходили людей, які охочі навчатися. То й було ухвалено рішення припинити підготовку фахівців, які в регіоні не затребувані. Невдовзі викладання російської мови в університеті загалом було припинено. Мабуть, це трапилося ще років 10 тому.

Пробували на факультеті філології та журналістики запровадити викладання білоруської мови (спочатку як обов’язкової дисципліни, потім – як вибіркової), але і від цієї ідеї, мабуть, доведеться відмовитися (знову ж таки в силу різних обставин, зокрема і політичних та геополітичних теж). Хай все-таки на білоруську мову попрацює білоруська держава, а ми мусимо думати про розвиток своєї мови і про свій рух у європейський культурний, освітній, науковий простір. Для того нам треба досконало вивчати ті мови, які західніше від нас. Саме тому в нашому виші зараз можна вивчати з десяток європейських мов.

Читати ще: «Працювати погано під час війни – злочин»: у ВНУ відкрили лабораторію синхронного перекладуБагато говорили про росію, російську культуру, але не згадували про Білорусь. Чимало українців розділяють Білорусь на лукашенківську та просто Білорусь, водночас звідти на нашу територію і досі летять ракети та залишається загроза вторгнення. Як, на вашу думку, зараз потрібно будувати взаємини з білорусами?

Дуже непросте запитання адресуєте мені, людині, яка вболіває за Білорусь і любить білоруську мову. Свого часу сам відчув потребу цю мову вивчати. Почалося з того, що на кандидатську дисертацію мусив опрацювати шмат білоруськомовної літератури, а коли філолог цілком занурюється в контекст іншої мови, то природно з’являться захоплення. На якомусь рівні вдалося білоруську вивчити. Потім, як декан, започаткував викладання білоруської мови на факультеті, щоправда, робив це з далекоглядною політичною метою. Тут потрібен невеличкий екскурс у минуле. Свого часу в Бресті було дуже гарне відділення україністики; місцеві молоді люди, які є українцями за походженням, носіями української говірки, на це відділення вступали. Я навіть кілька років їздив туди викладати історію української мови і діалектологію; з цими молодими людьми було дуже цікаво спілкуватися. А потім суто з політичних міркувань україністику в Бресті було закрито, літературу (а там була гарна бібліотека) перенесли десь у книгосховище чи, може, й зовсім викинули. За підтримки Посольства України в Республіці Білорусь ми почали робити якісь кроки, щоби все ж таки відновити україністику в Бресті. А білоруська сторона хотіла якісь кроки з нашого боку. От ми такий жест зробили – започаткували викладання білоруської мови в Луцьку. На жаль, у Бресті це не знайшло відгуку; зараз там українську мову зовсім не викладають, а українська література існує фрагментарно тільки у варіанті кількох тем у рамах якогось спецкурсу. Але треба визнати, що в Бресті в кепській ситуації навіть білорусистика, то де там їм про україністику думати.

Я маю великі сентименти до білорусів як нації, до білоруської літератури, культури і мови. Я теж розділяю Білорусь як націю і лукашенка з усім страшним каральним державним організмом, від якого самі білоруси потерпають. Так, у мене виникають запитання щодо того, чи не задовго і чи не забагато білоруси мовчать, особливо в цій ситуації, у якій зараз опинилася Україна, коли ми справді регулярно отримуємо ракети з їхньої території.Є люди в Білорусі, з якими я і зараз спілкуюся; вони щиро і болісно переживають події в Україні, роблять якісь акції протесту; їм там дуже непросто, багато хто опинився в ув’язненні. Але, треба визнати, протести там не впевнені, не масові, не достатні для того, щоб, скажімо, з їхньої території припинили обстрілювати нас ракетами. Я наводив білорусам приклад українців, які опинилися в окупації: у Херсоні, Бердянську, Славутичі люди в значно гіршій ситуації виходили на протести навіть проти танків. Так, Білорусь теж окупована, але таки в інший спосіб, і там не така страшна ситуація, як тут, бо там щодня не гинуть люди, не руйнують міста. Якось не дуже послідовно вони й за себе дбають, не надто активно й за себе борються, і нами, може, не так переймаються, як, скажімо, поляки. Але тотально звинувачувати білорусів у тому я не став би. Я болісно реагую, коли бачу в соцмережах мало не прокляття у бік білорусів. Треба враховувати, що їм там непросто. Немало білорусів як добровольці зараз захищають Україну, пам’ятаймо. А згодом, мабуть, їм буде потрібна наша підтримка. Власне, разом нам було б легше протистояти московській орді.

Прикро, що деякі білоруси, зокрема колеги, з якими я раніше спілкувався, зараз просто замовкли, можливо, через те, що бояться, а можливо, пропаганда їх справді переконала, що то в Україні щось відбувалося не так. Як би там не було, я вважаю, що війна в Україні, на жаль, відштовхне українців від білорусів, але, сподіваюся, тільки на якийсь час. Ми близькоспоріднені народи, нам, як сусідам, доведеться співіснувати. Буде потрібен певний час, щоб рани залікувати. Це за умови, що Білорусь не уведе свої війська в Україну. Бо тоді вже – тільки прірва між народами. Назавжди.

Зараз чимало знаменитостей, спортсменів, ютуберів у публічних виступах, своєму контенті перейшли на українську мову. Що потрібно зробити, аби після перемоги ця тенденція лише посилювалася і щоб російськомовний продукт більше не з’являвся у нас?

До речі, це дуже втішний факт, бо справді українською починають спілкуватися ті, хто донедавна її ігнорував чи просто не міг нею розмовляти. Найкраща підтримка цим людям – це наша увага до них. Коли ми будемо їх підтримувати, будемо цей контент сприймати, слухати, коли ми будемо готові платити за цей контент (а це дуже важливий чинник), то ці люди відчують, що їхнє прагнення говорити і працювати українською в тих галузях, де вони успішні, знаходить відгук в українському суспільстві. Якщо вони відчуватимуть такий запит, то будуть продовжувати цю тенденцію.І наостанок. Захист української мови – це питання виживання?

Без сумніву. Провали в мовній політиці – це одна з причин війни в Україні. Тому треба розуміти, що захист української мови, зокрема і захист української території від чужого язика, – це той чинник, який допоможе нам у цій дуже непростій війні перемогти і, що дуже важливо, зберегти свою національну самобутність. А про перемогу ми мріємо і абсолютно в ній переконані.

Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ

Фото Андрія ПЕТРУШКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---