Просять підтримати петицію про надання звання Героя України льотчику луцької бригади, який загинув, відвівши літак від селища
.jpg)
Винищувач 25-річного пілота луцької бригади Тараса Редькіна був збитий під час місії з пошуку та знищення російських систем протиповітряної оборони. Вже після того, як Тарас успішно відпрацював по наземних цілях, він встиг повідомити в ефірі, що «по ньому працюють». Після цього зв’язок з пілотом перервався.
Тарас міг катапультуватись, але не став цього робити, щоб відвести літак від населеного пункту. Наразі дружина Тараса Катерина намагається домогтися надання її чоловікові звання Героя України посмертно, пишуть Факти.
«Я запитувала, як він. «Що я? – відповідав Тарас. – Для мене головне – ти»
Катерина Редькіна – теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів. Вони з Тарасом одружилися за два місяці до його загибелі. 14 липня була річниця з дня їхнього весілля.
«Янголе мій, я знаю, що ти оберігаєш мене з небес... Моє бажання ти точно знаєш... Кохаю з кожною секундою все більше. Мені боляче, мені болить... Ти це бачиш... Без тебе і мене нема!» – написала Катерина у цей день в інстаграмі.
Тарас Редькін з дружиною Катериною
Катерина розповіла, що познайомилися вони з Тарасом у 2019 році, коли він прийшов на службу до її бригади:
– Гарний, дуже чемний, інтелігентний хлопець. У нього навіть позивного, як такого, не було – усі ніжно називали його «Тарасик». Спочатку у нас були виключно робочі стосунки. Кожен із нас був у своїх відрядженнях, і ми не так часто бачилися. Більше спілкуватись стали вже влітку 2021 року. Пам’ятаю, якось йшов сильний дощ і раптом подзвонив Тарас: «Прогуляємось?» «Але ж дощ», – кажу. «Ну і що? – сказав Тарас. – Що нам може завадити?» Я погодилась. Ми довго гуляли під дощем, розмовляли. Так почалися наші стосунки. Вже потім, через якийсь час, я в нього запитала, коли він зрозумів, що я – та сама. «У той момент, коли ти погодилася піти погуляти під дощем», – відповів Тарас. Дощ – це була його улюблена погода.
Тарас був пілотом від Бога, і на службі всіх вразили його професійні риси. А мене вразили його очі – блакитні, як море. Я сама з Очакова на Миколаївщині й дуже люблю море. Я часто казала йому: «Твої очі – і є моє море».
«Тарас був пілотом від Бога, і на службі всіх вразили його професійні риси. А мене вразили його очі – блакитні, як море», – говорить Катерина
У ніч на 24 лютого 2022 року Тарас Редькін заступив у наряд. Кохана чекала на нього вдома. Катерина зізнається: хоча як військовослужбовиця була готова до будь-якого розвитку подій, до останнього не вірила, що може початися повномасштабна війна.
– Вночі зателефонували з частини та сказали збиратися, – згадує Катерина. – Було оголошено бойову тривогу. Я одразу зателефонувала Тарасові, побачилися ми вже в частині... Оскільки я дешифрувальниця польотів, то добре розумію специфіку Тарасової служби. Завжди знала, де та в який час він перебував, і розуміла: якщо в цьому регіоні оголошено повітряну тривогу, Тарас працює. Коли нам вдавалося списатися, запитувала, чи все з ним гаразд. А він у відповідь: «Ти в укритті? Негайно сховайся!» Сварив мене, якщо я цього не робила. Я знову запитувала, як він. «Що я? – відповідав Тарас. – Для мене головне – ти». «А для мене – ти», – відповідала я. Часто зі зрозумілих причин Тарас довго був без зв’язку. Напевно, нічого так сильно в житті не чекала, як на його дзвінок зі словами: «Зая, я на місці, відпрацював. Все в порядку».
Тарас освідчився Катерині 14 травня. Повернувшись з ротації, відвіз кохану до Буковеля, де в романтичній атмосфері біля каміна запропонував їй стати його дружиною.
– Ми хотіли одразу й одружитися, але загубилися документи Тараса: його портфель залишився у машині нашого льотчика Жені Лисенка, який загинув. Довелося замовляти новий паспорт і чекати на нього два місяці, – каже Катерина. – Як тільки Тарас одержав новий паспорт, ми одразу розписалися. Обидва були у військовій формі, але я встигла зробити зачіску... Мріяли про вінчання, на якому могли б бути присутні і мої, і його батьки. Але, на жаль, цього не сталося.
На весіллі обидва були у військовій формі
«Напередодні його загибелі побачила сон: я стою у весільній сукні, а неподалік Тарас»
– Напередодні його загибелі ми розмовляли, а потім, як завжди, ще й переписувалися, – розповідає Катерина. – Пізно ввечері, о 22:31, Тарас написав мені: «Люблю». Я відповіла: «Дуже» – і повідомлення було прочитане. І тут з ранку цей дзвінок. Взявши слухавку, я випалила: «Чому ви мені дзвоните так рано? Я не хочу нічого чути!» Я дуже довго не вірила, що Тарас загинув... Я, мабуть, і зараз цього не можу усвідомити. Ось минуло вже десять місяців, я збираю підписи на петицію про присвоєння Тарасу звання Героя. Збираю, а сама все одно до кінця не вірю, що його немає.
Торік у листопаді Тараса посмертно нагородили «Орденом Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня. Ми з його батьками подали необхідні документи для надання йому звання Героя України, але досі не отримали жодної відповіді. Тому я зареєструвала на сайті президента петицію. Поки що ми зібрали трохи більше десяти тисяч голосів з 25 тисяч необхідних. Процес ускладнює ще й те, що не всім вдається поставити підпис з першого разу – сайт часто дає збій. Але якщо повторити спробу (іноді це доводиться робити кілька разів), все має вийти.
Тарас здійснив справжній подвиг і гідний цього звання. Для нас із його батьками це дуже важливо. Мені важко описати те, яким стало моє життя після загибелі Тараса. Не раз приходили в голову думки про суїцид... Утримувало від цього кроку тільки те, що я розуміла: якщо я це зроблю, ніколи більше не зустрінуся з Тарасом. І він точно не хотів би, щоб це сталося. Він завжди казав мені, що для нього головне – щоб я була щасливою... Я не можу так його підвести.
«Тарас завжди казав мені, що для нього головне – щоб я була щасливою», – згадує Катерина
– Після його загибелі ви розповідали, що він часто вам сниться..
– Так. І за кілька днів до його загибелі теж бачила сон. У ніч на 18 вересня мені наснилося, що я стою у весільній сукні, а неподалік мене Тарас і мене веде до нього його батько. Тарас був такий гарний і весь наче світився. А я раділа – ось нарешті наше весілля. Але прокинулася у сльозах. І чомусь одразу зрозуміла, що це поганий сон. З дитинства чула, що бачити себе уві сні у весільній сукні – поганий знак. Прокинувшись, я зателефонувала Тарасу: «Зая, щось трапиться, я відчуваю!» Я плакала, Тарас мене заспокоював: «Все буде добре». А напередодні його загибелі розбився наш весільний келих...
Зараз Тарас приходить до мене у снах не так часто. Але я все одно відчуваю його присутність. Знаю, що він все бачить. Думаю, що зараз він дивиться на мене, посміхається і каже: «Та не потрібні мені всі медалі». Для нього справді не важливі були ці нагороди. Він отримав медалі ще за життя, але йому не встигли вручити їх. Привезли вже на похорон...
Заради нього я намагаюсь бути сильною. Нещодавно пішла на бокс. Прийшла на пробне заняття та відтоді займаюсь. Це відволікає, загартовує... Зробила три татуювання: дати нашого розпису на пальці з обручкою, кіт із блакитними очима та написом «Моя душа полетіла з тобою» та напис «Твої очі – моє море». Все моє життя, все, що я роблю, присвячене йому. І в мене є мета – добитися, щоб Тарас отримав звання, яке він точно заслужив. Можливо, для когось він – це просто статистика. А для мене він цілий світ. І я хочу зробити все можливе, щоби про нього пам’ятали.
«Дії Тараса Редькіна та усіх українських пілотів, які виконують місії з пошуку та ураженню російських радарів – це справжній героїзм, враховуючи, що вони воюють за великої переваги російської авіації у повітрі, і під час місій зі знищення радарів ППО їм доводиться інколи виходити на самий передній край, навіть викликаючи тим самим вогонь ворога на себе. Переоцінити ці подвиги українських пілотів неможливо – саме завдяки тому, що вони б’ють російські радари, російська ППО втрачає можливість перехоплювати ракети HIMARS і ми можемо ефективно знищувати важливі цілі навіть попри максимальну концентрацію радарів та ЗРК», – написав після загибелі Тараса Редькіна журналіст Юрій Бутусов, детально пояснивши на цьому прикладі, чому Україні якнайшвидше потрібні F-16.
Підписати петицію про надання Тарасу Редькіну звання Героя України можна тут: https://petition.president.gov.ua/petition/198 994
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Тарас міг катапультуватись, але не став цього робити, щоб відвести літак від населеного пункту. Наразі дружина Тараса Катерина намагається домогтися надання її чоловікові звання Героя України посмертно, пишуть Факти.
«Я запитувала, як він. «Що я? – відповідав Тарас. – Для мене головне – ти»
Катерина Редькіна – теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів. Вони з Тарасом одружилися за два місяці до його загибелі. 14 липня була річниця з дня їхнього весілля.
«Янголе мій, я знаю, що ти оберігаєш мене з небес... Моє бажання ти точно знаєш... Кохаю з кожною секундою все більше. Мені боляче, мені болить... Ти це бачиш... Без тебе і мене нема!» – написала Катерина у цей день в інстаграмі.
Катерина розповіла, що познайомилися вони з Тарасом у 2019 році, коли він прийшов на службу до її бригади:
– Гарний, дуже чемний, інтелігентний хлопець. У нього навіть позивного, як такого, не було – усі ніжно називали його «Тарасик». Спочатку у нас були виключно робочі стосунки. Кожен із нас був у своїх відрядженнях, і ми не так часто бачилися. Більше спілкуватись стали вже влітку 2021 року. Пам’ятаю, якось йшов сильний дощ і раптом подзвонив Тарас: «Прогуляємось?» «Але ж дощ», – кажу. «Ну і що? – сказав Тарас. – Що нам може завадити?» Я погодилась. Ми довго гуляли під дощем, розмовляли. Так почалися наші стосунки. Вже потім, через якийсь час, я в нього запитала, коли він зрозумів, що я – та сама. «У той момент, коли ти погодилася піти погуляти під дощем», – відповів Тарас. Дощ – це була його улюблена погода.
Тарас був пілотом від Бога, і на службі всіх вразили його професійні риси. А мене вразили його очі – блакитні, як море. Я сама з Очакова на Миколаївщині й дуже люблю море. Я часто казала йому: «Твої очі – і є моє море».
У ніч на 24 лютого 2022 року Тарас Редькін заступив у наряд. Кохана чекала на нього вдома. Катерина зізнається: хоча як військовослужбовиця була готова до будь-якого розвитку подій, до останнього не вірила, що може початися повномасштабна війна.
– Вночі зателефонували з частини та сказали збиратися, – згадує Катерина. – Було оголошено бойову тривогу. Я одразу зателефонувала Тарасові, побачилися ми вже в частині... Оскільки я дешифрувальниця польотів, то добре розумію специфіку Тарасової служби. Завжди знала, де та в який час він перебував, і розуміла: якщо в цьому регіоні оголошено повітряну тривогу, Тарас працює. Коли нам вдавалося списатися, запитувала, чи все з ним гаразд. А він у відповідь: «Ти в укритті? Негайно сховайся!» Сварив мене, якщо я цього не робила. Я знову запитувала, як він. «Що я? – відповідав Тарас. – Для мене головне – ти». «А для мене – ти», – відповідала я. Часто зі зрозумілих причин Тарас довго був без зв’язку. Напевно, нічого так сильно в житті не чекала, як на його дзвінок зі словами: «Зая, я на місці, відпрацював. Все в порядку».
– Ми хотіли одразу й одружитися, але загубилися документи Тараса: його портфель залишився у машині нашого льотчика Жені Лисенка, який загинув. Довелося замовляти новий паспорт і чекати на нього два місяці, – каже Катерина. – Як тільки Тарас одержав новий паспорт, ми одразу розписалися. Обидва були у військовій формі, але я встигла зробити зачіску... Мріяли про вінчання, на якому могли б бути присутні і мої, і його батьки. Але, на жаль, цього не сталося.
«Напередодні його загибелі побачила сон: я стою у весільній сукні, а неподалік Тарас»
– Напередодні його загибелі ми розмовляли, а потім, як завжди, ще й переписувалися, – розповідає Катерина. – Пізно ввечері, о 22:31, Тарас написав мені: «Люблю». Я відповіла: «Дуже» – і повідомлення було прочитане. І тут з ранку цей дзвінок. Взявши слухавку, я випалила: «Чому ви мені дзвоните так рано? Я не хочу нічого чути!» Я дуже довго не вірила, що Тарас загинув... Я, мабуть, і зараз цього не можу усвідомити. Ось минуло вже десять місяців, я збираю підписи на петицію про присвоєння Тарасу звання Героя. Збираю, а сама все одно до кінця не вірю, що його немає.
Торік у листопаді Тараса посмертно нагородили «Орденом Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня. Ми з його батьками подали необхідні документи для надання йому звання Героя України, але досі не отримали жодної відповіді. Тому я зареєструвала на сайті президента петицію. Поки що ми зібрали трохи більше десяти тисяч голосів з 25 тисяч необхідних. Процес ускладнює ще й те, що не всім вдається поставити підпис з першого разу – сайт часто дає збій. Але якщо повторити спробу (іноді це доводиться робити кілька разів), все має вийти.
Тарас здійснив справжній подвиг і гідний цього звання. Для нас із його батьками це дуже важливо. Мені важко описати те, яким стало моє життя після загибелі Тараса. Не раз приходили в голову думки про суїцид... Утримувало від цього кроку тільки те, що я розуміла: якщо я це зроблю, ніколи більше не зустрінуся з Тарасом. І він точно не хотів би, щоб це сталося. Він завжди казав мені, що для нього головне – щоб я була щасливою... Я не можу так його підвести.
– Після його загибелі ви розповідали, що він часто вам сниться..
– Так. І за кілька днів до його загибелі теж бачила сон. У ніч на 18 вересня мені наснилося, що я стою у весільній сукні, а неподалік мене Тарас і мене веде до нього його батько. Тарас був такий гарний і весь наче світився. А я раділа – ось нарешті наше весілля. Але прокинулася у сльозах. І чомусь одразу зрозуміла, що це поганий сон. З дитинства чула, що бачити себе уві сні у весільній сукні – поганий знак. Прокинувшись, я зателефонувала Тарасу: «Зая, щось трапиться, я відчуваю!» Я плакала, Тарас мене заспокоював: «Все буде добре». А напередодні його загибелі розбився наш весільний келих...
Зараз Тарас приходить до мене у снах не так часто. Але я все одно відчуваю його присутність. Знаю, що він все бачить. Думаю, що зараз він дивиться на мене, посміхається і каже: «Та не потрібні мені всі медалі». Для нього справді не важливі були ці нагороди. Він отримав медалі ще за життя, але йому не встигли вручити їх. Привезли вже на похорон...
Заради нього я намагаюсь бути сильною. Нещодавно пішла на бокс. Прийшла на пробне заняття та відтоді займаюсь. Це відволікає, загартовує... Зробила три татуювання: дати нашого розпису на пальці з обручкою, кіт із блакитними очима та написом «Моя душа полетіла з тобою» та напис «Твої очі – моє море». Все моє життя, все, що я роблю, присвячене йому. І в мене є мета – добитися, щоб Тарас отримав звання, яке він точно заслужив. Можливо, для когось він – це просто статистика. А для мене він цілий світ. І я хочу зробити все можливе, щоби про нього пам’ятали.
«Дії Тараса Редькіна та усіх українських пілотів, які виконують місії з пошуку та ураженню російських радарів – це справжній героїзм, враховуючи, що вони воюють за великої переваги російської авіації у повітрі, і під час місій зі знищення радарів ППО їм доводиться інколи виходити на самий передній край, навіть викликаючи тим самим вогонь ворога на себе. Переоцінити ці подвиги українських пілотів неможливо – саме завдяки тому, що вони б’ють російські радари, російська ППО втрачає можливість перехоплювати ракети HIMARS і ми можемо ефективно знищувати важливі цілі навіть попри максимальну концентрацію радарів та ЗРК», – написав після загибелі Тараса Редькіна журналіст Юрій Бутусов, детально пояснивши на цьому прикладі, чому Україні якнайшвидше потрібні F-16.
Підписати петицію про надання Тарасу Редькіну звання Героя України можна тут: https://petition.president.gov.ua/petition/198 994
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 4
Маннергейм
Показати IP
2 Серпня 2023 14:20
Пропоную льотчикам-винищувачам надавати це високе державне звання автоматично без
будь-якого обговорення.Професія льотчика-винищувача важка шкідлива та небезпечна навіть в мирному житті і в усіх арміях світу
ALINA
Показати IP
2 Серпня 2023 16:54
Хлопцям, які в розквиті сил і літ загинули, пішли , не відкосили, не сховались по закордонах, треба присвоювати ЗВАННЯ ГЕРОЯ, БЕЗ БУДЬ ЯКИХ ПЕТИЦІЙ, ВОНИ ВІДДАЛИ НАЙЦІННІШЕ - СВОЄ ЖИТТЯ ЗА нас, за уряд, за комісію , яка буде подавати гаранту прохання про нагороду.
А їм те звання до ALINA
Показати IP
2 Серпня 2023 23:41
Вже буде треба?????
До Маннергейм
Показати IP
2 Серпня 2023 19:13
Багато, що потрібно зробити, але з огляду на таких, які нині правлять Україною потрібно давити петиціями. Іншого правового механізму сьогодні немає
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.