Про «піратів» XXI століття, або Хто мітить в крісло голови міста Луцька

Є базові речі, зраджувати які – непростимий гріх. Інакше суспільство перестане бути суспільством і перетвориться на стадо оленів. Не можна відбирати чужу нерухомість, бізнес, не можна залишати старих людей гнити в богадільнях, відібравши в них вкладені у банки копійки на чорний день.

Закон Мерфі стверджує, що за відсутності належного контролю справи мають тенденцію розвиватися від поганого до дуже поганого, і цей закон ще ніхто не спростував. Йтиметься про рейдерство, зрощене на корупції, підкупі та шантажі, та про неповернуті банківські позики.

Першою рейдерською жертвою братів Юрія і Романа Бондаруків (перший – колишній член Луцького виконкому, другий – колишній депутат Луцької міської ради) у другій половині 2000-х років було спільне міжгосподарське підприємство (СМП) «Луцькагробуд», співвласниками якого на той час були вісім аграрних утворень.

Сфальсифіковані загальні збори «пайовиків» (насправді пайовики участі в зборах не брали) було проведено далеко за межами підприємства у святковий день 2 травня 2008 року. Трапилося так, що за чітко розробленою схемою місцевого юриста Андрія Осіпова і братів-ділків за копійки було скуплено частину паїв, на іншу ж частину вони шахрайським шляхом отримали доручення, що дало їм право брати участь в голосуванні (але, як стверджує статут підприємства, ніяк не розпоряджатися спільним майном СМП).

Було створено нове підприємство з новими власниками – ТзОВ «Луцькінвестбуд», а його майно було негайно долучене до майна підприємства ТзОВ «Волиньметбуд» (фіктивна фірма, яка ніколи нічого не збудувала), засновником і власником якого був і є старший з братів Юрій Бондарук.

Вартість майна підприємства-жертви, зазначеного в акті передачі, складала 1,5 млн грн, тоді як його ціна, згідно з експертною оцінкою Волинського обласного бюро технічної інвентаризації, дорівнювала 4,3 млн грн.

Так новим власником «Луцьагробуду» миттєво став «Волиньметбуд», частка акцій якого склала 51%. Цинічно було захоплене потужне аграрне підприємство з розвинутою інфраструктурою, технікою, складськими приміщеннями, майстернями на земельній ділянці загальною площею понад 3,5 гектара!

Фіскальна вартість частки «Волиньметбуду» в новоствореному підприємстві склала 1,5 млн грн за рахунок захопленого за такою ж схемою КП «Промбуд-6». Така ж доля спіткала й Голобське ремонтно-транпортне підприємство (РТП), що на Ковельщині.

Дії братів-рейдерів дублюють кримінальний промисел «білих комірців» організованих злочинних груп. Так зване «біле» рейдерство, на відміну від відкритих силових захоплень, що відійшли в минуле, передбачає використання різноманітних квазізаконних засобів.

Наприклад, скуповують міноритарний капітал, щоб згодом ініціювати збори акціонерів і примусити власників ухвалити потрібне рішення (часто – щодо зміни керівництва). Підприємствам можуть нав’язувати кредити під заставу власності під нереальні відсотки, а якщо воно має кілька невеликих боргів, рейдер може їх скупити і пред’явити до одночасної оплати. В «моді» – заперечення і перегляд приватизації, а також масоване ініціювання різних перевірок.

Усі хижацькі схеми з багаторазового захоплення майна власником ТзОВ «Волинська інвестиційна група», ТзОВ «Пластиком» і ТзОВ «Промбуд-6» Романом Бондаруком розробляли його старший брат Юрій – адвокат, директор ТзОВ «Волиньметбуд», колишній державний виконавець і начальник виконавчої державної служби Андрій Бень, а також адвокат і найщиріший друг братів Андрій Осіпов.

Висновок з цієї історії банальний. Не розуміючи усієї небезпеки, держава не робила спроб навіть вникати у проблеми власників, які потрапили під удар зухвалих рейдерів. Навпаки, скуштувавши підприємницької крові, державні хижаки-чиновники не стали шукати нових замовників, а розпочали самі створювати нові схеми і комбінації для продажу нерухомості охочим. Природно, що ціни на такі послуги теж почали рости. І цілком закономірно, що відчайдушні намагання рейдера в найкоротші терміни переоформити чужу власність на себе породили і абсолютно новий ринок послуг на «офіційні дії».

Цілком зрозуміло, що без державної реєстрації право власності виникнути просто не може. Тому при цих брудних оборудках в області отримали нову роботу численні юристи і функціонери. З’явилися тарифи. Специфічний ринок, який створили рейдери, поповнився новими послугами. Реєстратори, податківці, функціонери втягнулися в торгівлю реєстраційними документами, відомостями про фінансовий стан підприємств, комерційні й господарські операції підприємств, вибраних на роль жертви, або «цілі», як називають їх рейдери. Але це тема окремої розмови.

Не зайвим буде сказати, що брати тісно «співпрацювали» з державним рейдерством. Подейкують, що їхнім «куратором» і «хрещеним батьком у бізнесі» був колишній високопосадовець обласної прокуратури, якому в 2010 році тодішній голова Волинської ОДА Борис Клімчук «допоміг» успішно вийти на пенсію.

У 2010 році брати Бондаруки захопили державне підприємство «Волинська обласна друкарня» (100% акцій належали державі). А допомагала бравим хлопцям в «інтелігентному» захопленні поважна київська дама Тамара Ткаченко.

Це та Ткаченко, яку за махінації було звільнено з посади директора ДАК «Укрвидавполіграфія», а згодом вона стала засновницею і власницею ТОВ «Видавничий Дім «Освіта». Це вона (як повідомляли «Наші гроші» з посиланням на «Вісник державних закупівель») при міністрові освіти Дмитрові Табачникові отримала держзамовлення від Міносвіти на друк шкільних підручників за цінами, які вдесятеро перевищували ринкові, залишивши собі 60-85% від загальної суми виділених згаданим міністерством засобів (20,7 млн грн). Підручник з іспанської мови для учнів 5 класу коштував у неї, наприклад, 366 гривень.

Крім друку підручників, вона «підпрацьовує» за рахунок широкого досвіду тіньової приватизації поліграфічних підприємств України з державною власністю. Або ділиться «досвідом». Колишня Волинська обласна друкарня – одна з її жертв. Ось у таких «державних» чиновників брати Бондаруки мали підтримку.

Тут справи вже висококваліфікованих братів-рейдерів пішли як по маслу. У 2009 році Роман Бондарук запропонував тодішньому багаторічному директору друкарні Дмитру Головенку фінансову допомогу. Сторони досягли домовленості в придбанні нового імпортного повноколірного поліграфічного станка вартістю 250 тисяч доларів США. Сказано – зроблено.

Тодішній директор дав до складчини суму з шістьма нулями в гривнях і за кілька тижнів на головному поліграфічному підприємстві області красувалася нова сучасна друкарська машина.

Та недовго, як кажуть у народі, музика грала. Уже в квітні наступного року Дмитра Головенка викинули з директорського крісла без повернення вказаної суми. А ганебний випадок молодший з братів-рейдерів, не обтяжений корпоративною культурою й інтелектом, пояснив дуже популярно: «Я придбав для потреб друкарні нову техніку. Тут мої кошти!».

Відтоді на підприємстві з назвою ПрАТ «Волинська обласна друкарня» сидять люди братів, з колишніх 130 працівників друкарні залишилось усього кілька десятків осіб, поліграфічну техніку порізано на металобрухт і частково перепродано за межі області.

У технічному оснащенні підприємство відкинуто в 60-ті роки минулого століття, кажуть видавці. Ще не так давно там друкували понад 200 найменувань книг на рік, сьогодні ж – не більш як 20-30.

Якщо відверто, то підприємство як власне друкарня, зникло. Радше стало місцем оперативної поліграфії для друку бланків, тролейбусних талонів, рекламних листівок тощо. З’явився клон друкарні – без представлення, без вивчення думки громадськості й думки обласних чиновників, без запрошення журналістів.

Як відомо, світ бізнесу не живе без грошей. Фінансові вливання – це його кров. На продовження теми скажу, що тут Роман Бондарук «засвітився» з особливим цинізмом. Його жертвою стали 5,5 тисячі волинських вкладників КБ «Західінкомбанк» ТЗОВ (переважно – люди пенсійного віку), правонаступником якого став ПАТ «Західінкомбанк».

Впродовж 2006-2008 років з цим банком Роман Бондарук оформив вісім кредитних угод на загальну суму понад 10 млн грн. Позики брали, наприклад, на придбання автомобіля представницького класу, двічі – на обладнання і комплектувальні для здійснення господарської діяльності ТзОВ «Пластиком» (нині – підприємства-банкрута), двічі – для господарської діяльності КП «Промбуд-6», двічі – для ТзОВ «Волинська інвестиційна група». Борги бізнесмена-рейдера перед цією фінансовою установою з відсотками складали понад 32 млн грн.

Іпотеку під кредити цим «підприємствам» надавало згадане віртуальне ТзОВ «Волиньметбуд». Йому для цих цілей Роман Бондарук вивів майно КП «Промбуд-6» (два гуртожитки загальною вартістю близько 8 млн грн). Та прокуратура Луцька визнала недійсним свідоцтво про право власності на ці будівлі, виключила їх зі статутного фонду «Промбуду-6» і передала територіальній громаді Луцька.

На щастя, «геніальні» схеми юриста Андрія Осіпова тут дали збій, і цього разу мешканців гуртожитків не викинув на вулицю герой нашої оповіді. Зате в заручниках залишилися вкладники.

Стягнення і погашення банківських кредитів не вели – усі вісім рішень Волинського господарського суду залишились без виконання. Коло з боргами замкнулося. Замкнулося міцним зашморгом на шиях пенсіонерів-вкладників.

Цікаво, що на особливу увагу тут заслуговують юристи. Вони поділилися на два табори: тих, хто обслуговує рейдерів, і тих, хто протистоїть їм. Андрій Осіпов належав до перших. Його зброя – юридичні софізми, тріскотня, схильність до поверхневих висновків, присмачені яскравими фразами, пристрасть до дешевих ефектів. Він сам собі сконструював небезпечний капкан – йти на повідку в псевдосили. Її джерело – брудна баюра. Черпаючи звідти гноївку, він обливає нею простір доти, доки ця баюра не висихає. Такого типу люди надто гордовиті, а там, де гординя, завжди тулиться її бідна сестричка – зашкарубла кривда.

Може, тому й «успіхи» Бондаруків у бізнесі нагадують поетичну сюрреалістичну міську казку з поганим кінцем, розповідь, в якій усе розвивається ніби навпаки, на відміну від класичних історій, де герої проходять масу випробувань на шляху до щастя. Тут, як бачиться, шлях до прірви.

А яку ж позицію відстоювали ці хлоп’ята в кріслах депутатів Луцької міської ради? Виявляється, вона проста, як два пальці: тупа боротьба проти міських чиновників була самою суттю їхнього життя, джерелом гарячих сакральних емоцій, скерованих не проти всяких ініціатив, а проти них особисто, хитросплетені інтрижки, незадоволення усіма і всім, нездоровий скептицизм, плітки, підозрілість.

Для цієї «боротьби» в міській раді було створено нову депутатську групу з непідкупною назвою… «Честь і совість» (!!!). У місті вона мала іншу назву – «Без честі і совісті». Входили в цю «коаліцію» п’ять міських обранців.

Один з них – місцевий п’яничка, який носив з собою скарбничку і збирав гроші для японців, що потерпіли від аварії на АЕС, згодом успішно поклавши їх собі в кишеню (і всього лишень 16 тисяч гривень!), за що мав не вельми приємні бесіди в прокуратурі, інший прокрався в приватній структурі «Волинь -Ліс -Сервіс», ще один засвітився в кримінальних оборудках з продажем мазуту в КП «Луцьктепло».

Увійшов у групу й кришталево чистий (як він сам себе досі позиціонує) юрист Андрій Осіпов (засновник ТзОВ «Волинська інвестиційна група», що входила в структуру бізнесу Бондаруків, багаторічний борг якого перед згаданим вище банком складав 6,4 млн грн), а очолив її… Роман Бондарук.

Ось і запитання: хто перед нами – цинічні політики, готові використати кого і що завгодно, потенційні грабіжники банків, рейдери місцевого розливу чи фанати, для яких увесь світ – вороги? Де побували ці хлопці, казали їхні колеги-депутати Луцької міської ради, там залишається пустеля.

Чому цим людям так щастило, чому вони не покарані, чому від людських бід на той час відсторонились усі гілки влади, чому, врешті-решт, ніхто з правоохоронних органів не відреагував на те, що відбувається, і не зупинив цинічних місцевих «королів» рейдерства?

Запитання не риторичне: парадигма чинного державного регулювання економіки переконує нас в тому, що і тоді, і тепер сподіватись на ефективні правові заходи даремно. Доки власність не буде поділена між корупційною бюрократією і економічними «дочками» правоохоронних структур (баронами-рейдерами), ніякого суттєвого покращення ситуації з правами власності не відбудеться.

Як стверджує українська статистика, до судів доходять лише 15-20% кримінальних справ, порушених в питаннях власності. Решта – або «висяки», або просто гальмуються обома процесуальними сторонами.

В українських реаліях все дуже часто впирається у застосування правової практики, позаяк корумповані суди можуть по-різному тлумачити норми закону. Але знову ж таки, правова практика – ніщо без політичного рішення влади. Проблема полягає в тому, здатна чи не здатна держава встановити тверді правила і трансформуватися з зацікавленого гравця в гаранта справедливості. Адже річ не лише в усе міцнішій і тіснішій ув’язці між кримінальним та офіціальним світом, а в тому, що офіціальний, бюрократичний світ усе активніше переймає прийоми і методи світу кримінального: вимагання, шантаж, відкати, рейдерські захоплення – це набір сьогоднішнього «джентльмена удачі» і українського бюрократа. Рівень та розмах операцій залежать суто від місця конкретного авторитета в злодійській чи бюрократичній ієрархії відповідно.

Кримінальна революція, з якою пов’язують минулі буремні десятиліття і про боротьбу проти якої влада говорить впродовж тривалого часу, насправді перемогла. Грань між злодієм в законі і «злодієм при законі» практично стерлася. Ті ж звички, ті ж прийоми, той же жаргон. Єдине, що відтоді змінилося, – це те, що влада відмовилася від формального перерозподілу власності на свою користь. Їй це зайве. Але вона створила умови для того, щоб такий розподіл став постійним кримінальним фактом, вектором «руху» сучасного бізнесу. І, звичайно, успіху в цьому «русі» бондаруків, осіпових, бенів, прокурорів і адвокатів.

«Чому ці спритні хлоп’ята не годують вошей у в’язницях суворого режиму?» – запитає читач. І запитання не риторичне. А тому, що право в нашому суспільстві діє вибірково – хто у нас не витягнеться в струну і не візьме «під козирок» перед грошовим мішком?

Таких історій, достойних пера Ільфа і Петрова з новими пригодами Остапа Бендера, на особистому рахунку в цих хлоп’ят вельми багато. Їхній символ – на вітрині пафос, амбіції і обіцянки, а за фасадом – лицемірство, брехня, цинізм. Тому «ходіння» Романа Бондарука в мери міста і його гримучі заяви про те, як він ощасливить громаду обласного центру, на виході зазвичай видають непристойний звук, про який тут писати ніяково.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---