Про луцьких ремісників ХVII століття, або Звідки походить слово «запартачити»

Важливою складовою кожного міського соціуму ХVІ-ХVІІ століть були ремісничі цехи. Зосібна – ремісники, які не лише щодень трудилися в своїх майстернях, а й відігравали значну роль у політико-економічному житті міста.

Ремісничі організації в королівському Луцьку, як і в інших містах з багатовіковою історією, відомі ще з княжих часів. Об’єднання у цехи-корпорації, чіткий розподіл обов’язків між ремісниками, встановлення терміну навчання учнів, визначення сум податкових зборів до цехових скриньок, право обирання поміж ремісничою братією цехмістра, кодифікація і юридичне закріплення організаційних нюансів діяльності ремісників у історичному часі для Луцька було явищем ранньомодерної доби. Одну з головних ролей у тому відіграло маґдебурзьке право.

Самоврядування Луцька бере початок від кінця ХV століття. У великокнязівсько-королівських привілеях на луцьку маґдебургію згадуються ремісники, які як повноправна частинка міського соціуму отримували право на будівництво своїх майстерень та яток, торгування на ярмарках.

ХVІ століття було часом рецепції, осмислення та утвердження нововведень королівської влади. Вони закріплювались із своїми особливостями у кожному з міських середовищ. Уже на початку і в середині ХVІІ століття помітні певні усталені традиції, зокрема – у ремісничій діяльності лучан.Найважливішими джерелами норм діяльності ремісничих організацій міщан були цехові устави-статути. Їх наявність підтверджувала юридично закріплене вищою владою, легітимне функціонування корпорацій ремісників. Для Луцька відомі привілеї різників (1623, 1635 рр.), шевців (1578, 1597, 1635 рр.), теслярів та мулярів (1571, 1581 рр.), ковалів (1570, 1571, 1579, 1596 рр.), кравців і кушнірів (1564 р.), чоботарів (1635 р.).

Читати ще: Пити могорич на Волині було професією

У місті працювала набагато більша кількість ремісничих цехів. Через неповну збереженість документів, пов’язану із частими пожежами й недостатнім рівнем вивчення проблем цехового устрою Луцька, інші статути луцьких братчиків-ремісників поки невідомі.

Однією із характерних рис середньовічного й ранньомодерного суспільства в Європі була його корпоративність. Це поділ суспільства на окремі групи, об’єднані спільними інтересами, соціальним становищем, етнічним походженням, релігійними традиціями, освітнім чи психофізичним рівнями. В умовах політичної нестабільності й залежності від сил природи корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів. Забезпечували їхню особисту свободу, права і вольності, збереженість майна, взаємодопомогу і захист на випадок потреби.Кравець, XV століття, Hausbuch der Mendelschen Zwölfbrüderstiftung, Band 1. Nürnberg 1426-1549. Stadtbibliothek Nürnberg

Внутрішні правила цехових об’єднань, відповідно до загальних принципів корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед її членів. Це здійснювалося шляхом стримання збагачення і недопущення збідніння окремих майстрів.

На загальноміському фоні ремісничі цехи мали вигляд цілісної, злагодженої у діяльності та повсякденному житті організації. Усередині самого цеху все не завжди було так гладко. Часто цехові суперечки залагоджували мирним «приятельським» способом.

Читати ще: Доброзичливість і приязнь у мові волинян чотириста років тому

Так було 27 вересня 1638 року. До міського уряду на ратушу прийшов луцький ремісник-різник Яцько Калішович. Чоловік скаржився на цехмістра свого (різницького) цеху Івана Сачивку та цехового майстра Василя Йовковича щодо завданої йому шкоди – побиття в його власній торговельній ятці. Під час судового засідання Сачивка зізнався про завдані Калішовичу побої. Зважаючи на визнання провини і для збереження миру й ладу в цеху, суд, заручивши винного десятьма копами литовських грошей, наказав, аби позивач відповідача в цеху своєму і поза ним не утискав.Робота у різницькому цеху, XIV століття, Tacuinum sanitatis

Випадок добровільного розв’язання суперечки поміж ремісниками одного цеху трапився і 23 березня 1639 року. Позивачем у справі виступав шевський цехмістр Матвій. Позваним був Іван Олексійович Саф’янник. Очільник цеху звинувачував свого майстра у несплаті до цехової скриньки братського податку. Зважаючи на те, що ремісник не виконав своїх безпосередніх обов’язків перед корпорацією, цехмістр замість невиплачених грошей вважав за доцільне відібрати в дружини позваного «боти золоті», якими вона торгувала на Ринку в Луцьку.

Маґістратський суд в особах райці та лентвійта Яна Гепнера, бурмистра Андрія Сезеновича та райці Павла Антоновича визнав дії цехмістра справедливими. А ще – зобов’язав Івана Олексійовича та його дружину перепросити пана-цехмайстра.

Траплялися випадки, коли ремісник повставав проти цехової братії. 22 грудня 1638 року на колег з шевського цеху скаржився луцький міщанин Карп Швець. Причиною звернення до міського суду стало те, що шевці несправедливо арештували міщанина з Несухоїж Володимирського повіту Романа Ковановича. Так само було й на Різдво 1639 року. Тоді швець Карп Кілт перед урядом позивався до свого братчика Омеляна Сажка. Останній, за словами актора (позивача), безпідставно образив його гідність у присутності інших шевців.

Читати ще: Цеховий Луцьк: європейський вимір міста ХVI століття

Взаємини поміж ремісниками одного цеху не завжди були злагодженими. Вони могли мати суперечливий, достатньо конфліктний характер. Відчуття духу корпоративності серед представників луцької ремісничої братії, утім, було достатньо сильним.Чоботар, 1535 рік. Джерело – Hausbuch der Mendelschen Zwölfbrüderstiftung, Band 1. Nürnberg 1426-1549. Stadtbibliothek Nürnberg

Типовою причиною позивань ремісників один проти одного були грошові борги. Вересневого дня 1638 року Павло Цирюльник скаржився на Івана Олексейовича. Чоловік був винен і не хотів йому віддати 70 ґрошів. Трьома місяцями раніше, у червні того ж року, Андрій Кушнір, зять луцького райці Яна Соколениці, заборгував Павлу Шинкарю 8 золотих, довго борг не повертав. Відтак отримав позов до суду, який і вручив йому маґістратський слуга Опанас Паткович.

Такі справи зазвичай залагоджували достатньо мирно. У разі спротиву боржників їх заручали ще більшою сумою грошей до віддавання.

Чи не найбільшою проблемою усіх цехових ремісників середньовіччя та нового часу були позацехові ремісники – партачі (indoctus, – лат.). Упродовж 1638-1640 років поміж цехмайстрами з братчиками-ремісниками і позацеховиками з юридик та передмість траплялися непорозуміння та конфлікти.

Так було і посеред жовтня 1639 року. До маґістратського суду звернувся кушнір Семен Самуілович, мешканець юридики отців домініканів.

Ремісник скаржився на Станіслава Буковського – цехмістра кравецько-кушнірської корпорації. Він несправедливо відібрав у зятя позивача – Івана Гапоновича – пошиті для минулого ярмарку заячі кожухи і продав собі на користь. Відповідь позваної сторони була однозначною: Іван Гапонович –партач.За завдані цеховій братії шкоди ще 12 жовтня 1638 року він отримав баніцію-інфамію (зобов'язаня покинути місто). Ремісникам було суворо заборонено співпрацювати і спілкуватися з ним.

Читати ще: Духовне і матеріальне у сприйнятті лучан 400 років тому

Цікаво, що пограбування того Гапоновича вчинили за згодою усіх братчиків-цеховиків: «Кожухи ті пограбовані з дозволу усієї братії у партача, який жодної повинності, що цеху належить, не віддає, а за привілеєм святої пам’яті короля його милості Жиґмунта Авґуста у 1564 році цеху кравецькому та кушнірському наданим дозволено в усіх партачів, що цеху не коряться, усі товари та вироби грабувати (відбирати)».

Маґістрат не міг суперечити давній королівській конфірмації цехових прав та привілеїв. Тож зі Станіслава Буковського зняли обвинувачення. Кожухи, відібрані у партача, присудили залишити в цеху.

Левова частка міського управління належала міському уряду. До його складу входили і представники купецько-аристократичної міської верхівки. Розв’язання важливих і нагальних для міста питань на ратуші не обходилося без присутності маґістратських засідань цехмістрів та ремісничої братії.Досить часто очільники цехів обіймали посади бурмистрів та райців. Луцьким бурмистром у січні 1639 року був цехмістр кравецько-кушнірського цеху Павло Антонович. Йону Михайловича – цехмістра ковальської та злотницької ремісничої братії – у квітні того ж року згадано як луцького райцю.

Представники цехових корпорацій відігравали значну роль у розв’язанні міських потреб та питань в ратуші. 13 жовтня 1638 року, коли міська влада ухвалювала рішення про обов’язкове знесення торговельних буд-яток по закінченні щорічного Святосеменівського ярмарку, на ратуші, окрім урядників, були присутні й цехмістри.

Читати ще: «Заступивши дорогу в полі біля Довгова, за житом»: про луцьких отців домініканців середини ХVІІ століття

Отже, основний принцип існування усіх середньовічних та ранньомодерних організацій різних соціумів – корпоративність – добре простежується на прикладі луцьких ремісничих цехів. У багатьох життєвих ситуаціях ремісники виступали злагодженим колективом. Він стояв на обороні цехових потреб. Особливо, коли справа стосувалася партачів та монопольного права на виготовлення й торгівлю певного виду товарів у місті та його найближчих околицях.

Як і в кожному середовищі, всередині цехів та поміж представниками різних ремісничих об’єднань часто виникали конфлікти й непорозуміння, спровоковані колективними та особистісними образами. Подібну соціально-поведінкову забарвленість мали і взаємини урядників маґістрату та ремісників.Репрезентанти цехових корпорацій, здебільшого їхні очільники, упродовж ХVІ – першої половини ХVІІ століть входили до складу маґістрату й відігравали значну роль у розв’язанні нагальних питань та проблем «міста його королівської милості Луцького». У справах, що стосувалися інтересів ремісничих братій, ті урядники, які були цехмістрами, одностайно відстоювали потреби свого цеху.

Оксана ШТАНЬКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---