Працюю вантажником у луцькому супермаркеті, – ексфутболіст «Волині» про казино, Росію та як Алієв побив його сина

Роман Максимюк – колишній футболіст російського «Зеніту», київського «Динамо» та дніпропетровського «Дніпра». Свого часу гравець протягом двох періодів виступав за луцьку «Волинь» – у 2005-2008 роках та 2010-2011.

Нещодавно в інтерв’ю «Fanday» 47-річний ексфутболіст зізнався, що працює вантажником в одному з супермаркетів Луцька. Інформаційне агентство Волинські Новини вибрало найцікавіше з розмови, в якій Роман Максимюк розповідає про виступи за «Волинь» та боратинську «Ласку», Віталія Кварцяного, зраду дружини та як спустив всі гроші у казино.

Чи пішов би тренувати російський клуб

«Розумієте, зараз я працюю вантажником в одному з супермаркетів Луцька. Ось така в мене склалася доля. Я маю тренерську ліцензію, і я хотів би повернутися у футбол. Ось скажіть мені, чому наші заробітчани пачками їздять на роботу в Росію? Вони не публічні, їм можна, а якщо людина публічна, то їй зразу говорять, що це неправильно.

Я не розумію цього. Не знаю, як би вчинив. Я дуже хочу повернутися в футбол, і якби надійшла пропозиція з Росії, то я не знаю, як би вчинив».

Про Луцьк та Санкт-Петербург

«Я не люблю великі міста. Чесно скажу, що задихаюся в мегаполісах. Напевно тому, що я народився і виріс в селі. В Луцьку мені комфортно, я полюбив це місто, вдруге тут женився, у мене чудова сім’я, діти. Тут ніколи немає пробок.

Хоча Санкт-Петербург – це місто-наркотик. Коли я вперше приїхав, і мене зустрів клубний водій, я йому відразу сказав: якщо більше року тут проживу, то не зможу без цього міста. У мене до цих пір ностальгія по цьому місту, по людях. У них дійсно культурна столиця. Це місто чимось заворожило за два роки настільки, що ностальгія до цих пір. Не по Києву, не по Дніпру, а по Санкт-Петербургу. Давайте відкинемо всі сьогоднішні справи. Я говорю про Пітер, в якому я грав 22 роки тому. Та й загалом, Санкт-Петербург та Москва завжди були ворогами між собою: кадрами, бюджетом, звичаями. В 97-98 роках взагалі були чутки – хотіли перенести столицю Росії в Санкт-Петербург. Специфіка людей зовсім інша. Аристократичність відчувалася завжди. Санкт-Петербург – чудове місто».

Про перехід у «Волинь» та Віталія Кварцяного

«Я не вважаю жоден свій перехід в якийсь клуб кроком назад. Крок назад – це коли ти переходиш в Першу лігу. «Волинь» була в УПЛ. Так, зі своїм специфічним тренером. Всі знають Віталія Володимировича Кварцяного, це не секрет. У нього є своя харизма та бачення в футболі. В жодного тренера в світі такого немає. Я ставлюся до нього з повагою. Його можна назвати тренером з великої букви. Так, як він бачив потенціал у будь-якого футболіста, ніхто з тренерів не бачив. Можливо, йому в таких умовах завжди доводилося працювати. Як він говорив, брати поліно і з нього тесати футболіста. Може і так. Кварцяний – специфічна людина, але великий тренер. Це не був крок назад, у нас була хороша команда і футболісти. Важко було працювати і грати в цьому клубі, але цікаво.

Я б сказав, що Віталій Кварцяний – не вогняний, а вулканічний тренер. В будь-який момент може підірватися. Про що тут говорити, така він людина, але людські і тренерські якості – різні. В житті Кварцяний – зовсім інший. Дружній, завжди запитає, як справи, пожартує, але в тренувальному та ігровому плані це вулканище.

У нього була улюблена собака. Він приїжджав з Роккі на тренування, просто випускав, і він гуляв по полю. Іншим собакам вхід на поле заборонений, а Роккі можна, він в нас теж був тренером. Ми навіть ставали в круг, Кварцяний кидав м’яч, і Роккі старався забрати його в нас. Йому це було цікаво. Це ми так грали до тренування, а як тільки звучав свисток на тренування, собаку забирали в авто, і розпочинався тренувальний процес. Тренування були нелегкі, тому що всі заняття – на максимальну витривалість. Такий у нього стиль футболу».

Про виступи за боратинську «Ласку» та аматорський футбол

«Я закінчив з професійним футболом у 38 років, і батько Анатолія Тимощука, який був начальником команди, попросив ще «попилити». Ми з ним зустрілися, він попросив допомогти їм. Я і погодився пограти деякий час, чому б і ні? «Ласка» (Боратин) до того часу – лідер чемпіонату області, там зібрався хороший колектив. Було серйозне ставлення до футболу, цікаво було зіграти за них. Тоді там були серйозні амбіції, команда хотіла дійти до чемпіонату України серед аматорів, а можливо, і на Другу лігу хотіли замахнутися, однак не вийшло.

В аматорському футболі своя специфіка. Там і бійки на полі, і груба гра, і арбітри не того рівня, закривають очі на різні моменти. Тут грають дійсно не за гроші, хоча буває 500 або 1000 гривень преміальних. Люди вбиваються на полі. Там не дивляться на імена, що ти був якийсь професійний футболіст, на полі всі рівні. Там не клас грає, а бажання».

Про зраду дружини з Олександром Алієвим та побиття сина

«Я перейшов в «Дніпро», а сім’я залишилася жити в Києві, тому що і квартира була, і дитина повинна була йти вчитися. Щоб потім не переводити із школи в школу, вирішили, що я граю в «Дніпрі», а сім’я залишається на місці.

Ми жили окремо. Тетяна вела такий стиль життя, що ходила по нічних клубах, познайомилася з Мілевським, Алієвим. Мені казали друзі, знайомі, що вони роги наставляють.

Я не вірив, поки сам не застав. Мене єдине цікавило: чому саме футболіст, чому «Динамо»?

Я грав вже в Луцьку, ми були ще одружені. Приїжджаю в свою квартиру, а вони там разом. Дали все зрозуміти. Звичайно, було болісно. В собі шукав вину, що там трапилося в житті. Дружина говорила, що любить його і не може жити без нього. За що його було бити? Він її не заставляв, не прив’язував до себе, не погрожував. Вона мені дала ясно зрозуміти, що любов минула.

У нас з Алієвим була чоловіча розмова щодо дитини. Що син все це бачить. А що стосується їхніх відносин, то про що тут можна говорити? Так, говорили з ним на підвищених тонах, але до бійки не доходило. У мене більше питань було не до нього, а до неї, як до мами. Що стосується його – 20 років, там любов, гормони грають і все інше.

Я їй сказав: «Все, розходимося, не будемо ганьбитися на всю Україну, тим більше, що я діючий футболіст, публічна людина». Ось так розпочалося їхнє життя «в коханні та радості». Зрозуміло, чим все завершилося. Воно було так з самого початку.

Наведу приклад. Мені дитина телефонує о третій ночі і каже: «Алієв маму б’є головою об батарею і мене б’є, приїжджай, врятуй мене». Я зриваюся з Луцька, їду в Київ, втручаюся в їхні розбірки. Мене це не цікавило – можете робити все, що хочете, але це моя дитина, і я не хочу, щоб це його торкалося. Їхнє життя мене не цікавило, тільки життя і благополуччя мого сина.

Зараз ми з спілкуємося з сином. Хоча вони мене позбавляли батьківських прав. Я тоді був ще в Казахстані, важко було з документами, дозволами на виїзд. А вони вважають, це було проблемою. Я повернувся з Казахстану, грав в «Чорноморці», так без мого відома через суд позбавили батьківських прав. З Тетяною на суд приїхали чотири адвокати і охорона. Там вже все було вирішено, і я не міг нічого зробити. Я сказав: «Пройде час, і ти побачиш, хто був правий». Діти в мене є, щоб там не говорили юристи.

У мене все добре зараз – сім’я, діти. Спілкуюся з сином, він до мене приїжджав у Луцьк, живе та працює зараз в Києві, орендує квартиру. Тому що мамі на нього наплювати, вона вже давно не цікавиться долею сина. Він перший мені зателефонував, ми зустрілися в Києві, поговорили. Підтримуємо контакт, це моя дитина».

Про казино та ігроманію

«В 1999 році 50 тисяч доларів – це як зараз 500, напевно. Якщо брати за співвідношенням по ціні нерухомості. За 50 тисяч, які я отримав за перемогу в Кубку Росії, купив в Івано-Франківську три трьохкімнатні квартири. Мені пропонували купити нерухомість в Санкт-Петербурзі за 55 тисяч поблизу бази «Зеніта». Через два роки вона коштувала 750 тисяч.

Моя ігроманія – це гра в казино. Це не ігрові автомати, а саме казино. Я був ігроманом, цього не приховую, всі про це знають. Всі заощадження, що я заробив, програв в казино.

Зараз я працюю вантажником. Квартир в Івано-Франківську не залишилося, я їх продав. Так трапилося, що коли я прийшов у київське «Динамо», мені обіцяли квартиру, але я не закріпився у стартовому складі і мені не дали. Аби десь осісти, я вирішив купити квартиру в Києві. Заради трьохкімнатної в Києві в 2000 році потрібно було продати три в Івано-Франківську. Я зрозумів, що в Франківськ не повернуся, в Дніпрі не хотілося жити, вирішив залишитися в Києві. Я залишив цю квартиру колишній дружині. Під час розлучення я залишив їй все».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---