Помер у новорічну ніч: Сашко Положинський поділився зворушливими спогадами про тата

Відомий український музикант Олександр Положинський приголомшив сумною звісткою – місяць тому, у новорічну ніч, не стало його батька Євгенія Положинського.

Повідомив артист про це лише 1 лютого, опублікувавши у Facebook великий щемний спогад про тата, на якого він надзвичайно схожий та яким неймовірно пишається. Проілюстрував пост Сашко своєю першою у житті світлиною. Тато і син схожі як дві краплі води.

Положинський розповів, ким був його батько, чим захоплювався, де жила родина і яку роль в його житті відіграла найрідніша людина.

Музикант також зізнався, що Новий рік не планував зустрічати із батьками в Луцьку, однак чомусь відчув, що повинен у цю ніч бути вдома.

"Вже місяць я живу без тата.

Коли напередодні ми з Іваном співали, що в новорічну ніч не зміниться нічого, я навіть уявити не міг, що зміниться, — ще й як! Зміниться все — різко, раптово, радикально. І дуже болюче.

Я не мав бути на Новий рік вдома. Зазвичай, приїжджаю до батьків аж на Різдво, а цю новорічну ніч мав провести або на відпочинку в Єгипті, або з концертами на фронті. Коли не склалося ні з тим, ні з тим, друзі запросили їхати з ними в Карпати. Теж відмовився — раптом відчув, що маю бути вдома.

Ми гарно посиділи втрьох — мама, тато і я. Трошки поїли, випили по келиху шампанського, поспілкувалися. Близько другої, прибравши зі столу, лаштувалися спати. Коли опівночі я загадував свої кілька традиційних бажань, першим з них було те, якому вже через три години судилося не збутися, — щоб батьки були живими і здоровими.

Коли стається нещастя, люди часто починають згадувати й аналізувати те, що було перед тим, шукаючи якихось ознак чи провісників майбутньої трагедії. Але коли в своєму повсякденному житті ловиш себе на трагічних думках чи відчуттях — женеш їх від себе подалі. Бо про таке й думати не годиться. Але зараз я думаю, що про таке годиться не лише думати, але й говорити.

Коли я збирався з Києва до Луцька, я чомусь, керучись якимось підсвідомим відчуттям, прихопив із собою теплі темні речі, які зовсім не потрібні були мені в новорічно-різдвяних святкуваннях, але дуже знадобилися в дні й ночі перед, під час та після поховання. Коли в новорічну ніч я вже лежав у ліжку, готуючись до сну, я раптом почув у собі зовсім не новорічну пісню й відчув необхідність викласти її у фейсбук. Якщо цікаво — можете її знайти в мене на сторінці. Я виклав її, коли тато ще був живий, але я не знаю, звідки вона до мене прийшла. Коли я засинав, мені привиділася могильна табличка з іменем мого батька і датою смерті 01.01.2021. Я відігнав від себе це моторошне видіння і заснув. А хвилин через 40 мене розбудив крик мами...

Потім був непростий виклик швидкої, бо з того боку зв'язку ніхто нікуди не поспішав та боявся епідемії ковіду. Був перший погляд на батька, коли мама ще сподівалася, що його можна врятувати, а я вже розумів, що ні, але підтримував її, спілкувався з медиками, допомагав перекладати і робити штучне дихання. Була остаточна констатація смерті, поліція та мамин шок, коли довелося просити лікарів лишитися ще на якийсь час, щоб допомогти мамі. Було сидіння з мамою до ранку в прохолодній та майже темній кімнаті, з думками про те, що робити далі, коли і як ховати, кого і коли сповістити, щоб не надто рано зіпсувати всім святковий настрій.

Дуже важко було повідомляти людям, що тато помер. Дуже важко було писати рідним і близьким про те, що того, кого вони так люблять, вже немає. Та ще й робити це в такий святковий день, коли в багатьох живе величезна надія на те, що ось цей рік вже точно буде, нарешті, кращим за попередній. Важко було відповідати на вітальні телефонні дзвінки, важко було надсилати повідомлення. Але найважче було сказати сестрі, що тата, якого вона так любила і так давно не бачила, вона вже не побачить ніколи.

Зрештою, я це все пишу не для того, щоб ви мене пожаліли чи поспівчували. Я вірю в те, що ваше ставлення до мене має в собі й це співчуття, тому я би вас дуже просив не намагатися висловити ті почуття, які зараз виникли у вашій душі, словами. Краще просто дочитайте це до кінця, бо пишу я, маючи дві мети. Перша — сповістити всіх, хто мене знає, щоби в майбутньому, в спілкуванні зі мною у вас не виникло незручності через те, що ви не знали, що мого тата вже немає. А друге — і головне — я хотів би вам трохи розповісти про нього.

Тато, як і я, народився в Луцьку. В тій самій хаті, в якій потім народився і я. В тій самій хаті, в якій, якщо я нічого не плутаю, колись народився і мій дід. Хата стояла в самісінькому центрі, хто знає Луцьк, — на перехресті теперішніх вулиць Лесі Українки та Кривого Валу, навпроти Будинку Техніки. Зараз тієї хати немає — її знесли десь в першій половині 80-х, не питаючи на те нашої згоди. Так тоді вирішила влада, та й усе. Але коли хата ще була і там жив мій юний тато, її знали і любили багато людей, які й часто біля неї збиралися.

Біля хати тієї був невеличкий город, ріс бузок та інші - гарні й пахучі - квіти, росли вишні, алича, горіхи. По сусідству знаходився легендарний Двір Чудес, компанію з якого знали й поважали, інколи й боялися, і в Луцьку, й на околицях. І мій тато, тоді ще не Євгеній Сергійович, а просто Женя, зрозуміло, був в цій компанії також. Був Женя хлопець центровий.

З дитинства мій тато дуже любив голубів. У нього була своя невеличка голубівня біля дідової хати, потім часи змінилися, тримати їх далі змоги не було, але любов та лишилася з татом до останніх днів. Коли в середині 90-х батьки переїхали у свій власний дім, то тато знову повернувся до давнього захоплення і збудував окрему голубівню. Коли в ній стало замало місця для його улюблених птахів, влаштував ще одну на горищі сараю. Коли і там стало тісно, облаштував ще одну на горищі й самого будинку, але тут вже мама виступила з протестом, і згодом третю голубівню було розформовано. Але скільки голубів було в усіх трьох у найкращі часи не знає ніхто, хіба тато комусь казав по секрету. Ми з мамою думаємо, що сотні дві точно було. А може й більше. Голубів тато любив фанатично і хоч в останні роки, коли здоров'я на догляд за такою величезною кількістю птахів уже не вистачало, погодився значно скоротити їх кількість, продавши за безцінь або просто роздавши більшість із них, зовсім відмовитися від тих птахів не зміг. І як не рекомендували лікарі, як не просили ми з мамою — тато не піддався тиску і лишив собі пару десятків улюбленців.

Також з дитинства тато розводив акваріумних рибок та декоративних пташок. Сам умів клеїти акваріуми та майструвати клітки, знався на тому, в яких умовах утримувати, як доглядати, чим годувати і де брати корми. Коли наприкінці 70-х років у Луцьку планували відкрити зоологічний магазин, тата, на той момент інженера Луцького автозаводу, запросили в якості консультанта. Я не можу точно сказати, що в тому магазині все вигадав і облаштував мій тато самотужки. Але я точно знаю, що багато що організував і створив своїми власними руками саме він. Один із моїх спогадів тих часів — я в майбутньому магазині, довкола робочий безлад, якісь недобудовані полиці та вольєри, вже готові акваріуми та клітки, запчастини для тих, які ще будуть робитися. І посеред того всього мій тато з білого пластику та скла клеїть великий акваріум. Коли готовий магазин готувався до відкриття, татові запропонували стати його директором. Так захоплення стало професією.

Кажуть, в той час луцький магазин “Природа” був найбільшим та найгарнішим в Україні. Не можу стверджувати цього однозначно, знаю тільки, що туди не раз приїжджали журналісти, щоб зробити черговий репортаж, як з місцевих, так і з центральних видань. Також пам'ятаю величезну кількість людей, в першу чергу — дітей, які ходили туди просто як на екскурсію. І в тому, що там було на що подивитися, — безліч гарних рибок, тваринок, птахів, рослин — була велика частка старань і душі мого тата.

І тато старався, щоби магазин ставав ще кращим і цікавішим. Якось почув, що в якомусь селі на ланцюгу в собачій буді живе мавпочка. Казали, що якийсь моряк привіз ту мавпу в подарунок мамі, мама моряка поняття не мала, як ту мавпу доглядати, то й припнула, як пса. Тато поїхав у те село, знайшов тих людей і переконав віддати мавпочку в магазин. І потім багато років вона прожила там в окремому вольєрі, розважаючи дорослих і дітей.

Тата знали й поважали дуже багато людей. Він завжди був уважним, намагався усім допомогти, підтримати, чим міг, у скрутні часи. Коли наприкінці 80-х — на початку 90-х я потрохи входив у самостійне життя, я часто, займаючись якимись своїми справами, зустрічав незнайомих людей, які питали, чи я, часом, не син Жені Положинського. Коли я казав, що так, просили передати татові привіт, а мені намагалися допомогти у вирішенні моїх справ чи просто говорили гарні слова. Це мене дуже надихало, вселяло впевненість і змушувало пишатися батьком.

Мій тато все життя багато працював і намагався знайти ще якийсь додатковий заробіток. Розводив рибок — коли ми вже з дідової хати переїхали в окрему квартиру, одна з кімнат якийсь час була повністю заставлена акваріумами. Сам клеїв акваріуми та майстрував клітки. Ловив корм для риб, закуповував зерно і змішував корм для птахів. Часто, коли була можливість, їздив сам із мамою закордон — у Польщу, Угорщину, Чехію, Югославію. Щось везли на продаж туди, щось привозили звідти. Завдяки цьому в нас раніше, ніж у багатьох інших знайомих, з'явився перший автомобіль, потім — закордонний телевізор, двокасетний магнітофон, відеомагнітофон, відеокамера. Завдяки цьому я був модно вдягнений, мав круті плакати на стінах, дивився закордонні фільми, яких ще ніхто з моїх друзів не бачив, чув музику, яку ніхто з моїх друзів не чув. Але мій тато не гріб лише під себе — завжди готовий був підвезти когось на потребу, запрошував друзів на таємний перегляд забороненого кіно, доручав і дозволяв мені переписувати музику з касети на касету, пізніше — позичав людям камеру чи знімав сам.

Мої друзі завжди поважали мого тата, бо він поважав їх. Якось трапився цікавий випадок, який дуже підняв авторитет мого батька серед хлопців у нашому дворі. Коли тато купив першу машину, він, не маючи ще для неї гаража, ставив її під вікнами і час від часу вночі визирав, чи все там гаразд. Якось побачив, що в машині — а це був “жигуль” першої моделі — горять ліхтарі. Тато гукає мамі, щоби дзвонила в міліцію, сам швидко підривається і біжить до машини. Підбігає і різко відчиняє двері водія. Виявляється, в салоні не один, а двоє. Той, що за кермом поривається вискочити, тато б'є його в пику, зачиняє дверцята і біжить на інший бік. Там з машини рветься пасажир — тато лупить і його та зачиняє дверці. Знову біжить до водія і знову добряче цідить йому, зачиняє дверцята й знову біжить на інший бік. Так він бігав туди-сюди, поки не підійшли міліціонери в цивільному. Все те з вікна бачив мій товариш-сусід, розповів усім у дворі, тато став героєм, рейтинг зашкалив.

Тато завжди мені допомагав і підтримував. Дарував круті подарунки, часто — саме те, що я замовляв. Якось привіз мені круті черевики з металевими бляшками, яких ні в кого не було, а я видивився на фотках у музичних журналах — щастю моєму не було меж. Тато відкрив для мене закордонну музику та заборонене кіно. Вчив мене працювати і давав можливість заробляти. Якось, коли мені було 15, ми взимку на якійсь водоймі, проломлюючи кригу і бродячи по коліна у воді, виловлювали якісь пухнасті водорості. Потім їх вдома, у ванній з холодною водою, я довго й наполегливо відмивав від піску та іншого зайвого — доводив до товарного виду. Так я заробив на свій перший власний годинник. І це не було легко.

Тато возив мене у піонерський табір, у військовий інтернат, де я вчився трохи довше, ніж рік, часто з мамою приїжджав провідати мене і привезти гостинців. Коли було потрібно — допомагав вирішити якісь мої проблеми та негаразди, давав корисні поради, водив до лікарів, скеровував до потрібних людей або зустрічався із ними сам. Так було, коли в мене наривав палець і коли почав мучити головний біль, коли мене кілька разів мали відраховувати з інституту, коли ми з двома друзями пробували робити спільний бізнес — самі ремонтували й відкривали бар з дискотекою, коли перед першим організованим мною великим концертом в останній момент виникло кілька ускладнень через те, що деякі люди безвідповідально підвели.

Тато мав схильність до колекціонування. Колись збирав марки та монети, потім трохи — предмети старовини. У нас вдома повно якось старого реманенту — жорна, колеса від возів, прялки і ще купа всього, що я й не знаю, як воно називається і для чого воно є. На стінах багато картин — Байдуков, Якубек, Кумановський, Сметанкін...

Тато любив музику. В машині завжди грав магнітофон — щось він вибирав сам, щось йому пропонували друзі, потім вже музику постачав я. Якось, пригадую, почув у мене Rancid — попросив дати йому в машину, сказав, що така музика йому дуже підходить для їзди. А влітку минулого року, почувши в мене музичку 80-х, кайфонув і попросив записати йому кілька збірок. Мама казала, що потім він просто вмикав ті збірки — сідав і слухав.

Тато дуже пишався мною. Любив ходити на мої концерти, коли я в Луцьку виступав, особливо йому своєю атмосферою подобалися наші виступи на Бандерштаті. Час від часу просив мене підписати для когось зі знайомих плакат або диск.

Я часто згадую один епізод. Тато часом їздив у справах товариства охорони природи по області, інколи брав із собою мене. Якось ми поїхали на острів на озері Світязь. Які там були справи і що ми там робили, я вже не пам'ятаю — дуже малим був. Пригадую тільки якихось чоловіків у кашкетах, падає дощ, все залите водою. Мій тато загорнув мене у своє тепле якесь напіввійськове пальто, взяв на руки і йшов із тими чоловіками по воді. Довкола негода, вода хлюпає під ногами, вода ллється з неба на нас, а мені спокійно і затишно у татовій шинелі, у тата на руках.

Я дуже схожий на свого тата. В якийсь період його і мої фотографії можна було на перший погляд навіть сплутати. На цій своїй першій світлині я в центрі. Тата, гадаю, впізнаєте без проблем.

Спочивай в мирі. Люблю тебе, тату", – зворушливо написав Олександр Положинський.

Редакція Інформаційного агентства Волинські Новини висловлює щирі співчуття рідним і близьким Євгенія Положинського.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---