Почати життя спочатку: як ВПО знаходять прихисток на сході та заході України

Україна від сходу до заходу – єдина. Її кордони в 1991 році визнав весь світ. Але трохи більш ніж за два десятки років росія вкотре в історії вирішила посягнути на нашу цілісність і незалежність. І прийшла у не свої міста зі зброєю. Донеччина, Луганщина, Запоріжжя, Харківщина... 4,9 мільйона українців з цих міст були змушені покинути домівки і стати переселенцями. Їх прийняли всі регіони, стерши стереотипи про «східняків» та «западенців».

Асиміляція ВПО в нових громадах на Волині та Дніпропетровщині відбувається дещо по-різному. Це через деякі культурні, соціальні та побутові відмінності. Попри це, людей, які рятуються від війни, приймають скрізь. Вони отримують прихисток, гуманітарку, роботу та соціальні гарантії.

Дніпропетровщина – майже дім для ВПО, який дає надії на кордоні з окупацією

Дніпропетровщина – форпост України. Вона найближча до окупованих південно-східних міст і сіл.

Станом на кінець 2023 року тут офіційно зареєстровано понад 466 тисяч переселенців. Жінок серед них більшість – понад 270 тисяч. 242 тисячі з усіх зареєстрованих в області ВПО – це люди працездатного віку. Майже порівну дітей та пенсіонерів – по 100 тисяч.

У Дніпрі працює низка хабів, шелтерів, гуманітарних та волонтерських центрів для вимушених переселенців. Більшість пропонують базові послуги: допомогу з житлом, надання харчів та засобів гігієни. Але є такі, що намагаючись зберегти громади в евакуації, стають їхніми родинами.

Ми відвідали один з найпопулярніших – центр ЯМаріуполь. Він з’явився завдяки співпраці Маріупольської міської ради з партнерами. Зараз це не лише гуманітарні набори, але і побутові сервіси, і центри відпочинку, і прихисток. Там створено всі умови, щоб безплатно підтримувати здоровʼя наших людей, можна отримати консультацію терапевта, пройти огляд у гінеколога чи показатися стоматологу. Не забули і про красу, культуру, спорт, виховання дітей.Окрім цього, на базі центру працюють заради перемоги. Плетуть маскувальні сітки, збирають донати на армію, допомагають родинам полонених, зниклих безвісти, загиблих оборонців України.

Відзначимо, що в центрі опікуються і поселенням ВПО. У червні 2024 року завершили ремонт у десятиповерховій будівлі. Місто Дніпро віддало переселенцям гуртожиток університету, який трансформували під соціальне житло. У ньому проживатимуть 202 маріупольські родини. Тут не тільки комфортні кімнати, а й спільні простори для дозвілля, розвитку та роботи.Дніпро – це місто, де першими в країні відкрили соціальний гуртожиток: у травні 2023 року 36 родин отримали ключі від квартир. Серед тих, хто оселився, – родина Агудових. Наталія вже рік живе тут з двома дітьми та чоловіком. Каже, що це стало великою підтримкою для родини, винаймати квартиру дорого.

«У Маріуполі ми усе втратили – квартиру та дачу. Тож дуже вдячні за таку підтримку. Все подобається. Дуже комфортно зроблено. Завдяки соцжитлу можемо збирати кошти, щоб у майбутньому придбати якщо не житло, то хоча б меблі», – зазначила Наталія.

Допомагає переселенцям не тільки обласний центр. Розміщують їх в населених пунктах регіону, хоч і не завжди на такому рівні, як в соцгуртожитках, але люди вдячні. Вони уже адаптувалися та обжилися на нових місцях.

Ми відвідали облаштоване приміщення для ВПО в будівлі старенької лікарні у Магдалинівці. Меблі привезли доброчинці та місцеві жителі, щось переселенці купили самі. Є кухня з необхідною технікою та душ.Там проживають майже 80 людей з Донецької та Луганської областей. Облаштував нове «гніздечко» і Руслан з Сєверодонецька. До повномасштабного вторгнення працював на заводі, отримував по 50 тис. грн на місяць. Там у нього було все для повноцінного життя. Але побачивши жах війни, друзів, які загинули від ворожих обстрілів, вирішив, що треба евакуюватися в найближчу область.

Тут він влаштував і особисте життя. Руслан з коханою дівчиною – земляки, 10 років просто товаришували, але почали стосунки після евакуації.Розгледів її в такий важкий та переломний період. І тримаються разом. Зазначають, що підтримки ззовні стало дещо менше, ніж на початку. Про них трохи стали забувати. Раніше місцеві жителі та волонтери давали допомоги більше. Приносили продукти, побутову хімію та одяг. Зараз в основному допомагає церква. Але переселенці працюють, здебільшого на полях, за що отримують по 600 грн на день.

Їм подобаються місцеві жителі, кажуть, що вони прості, тому вже майже місцеві, але ще чужі. З сусідньої області, де такі, як вони, є майже скрізь. Страх війни та сум за домівкою – це те, що буде в серцях до самої перемоги.

«Покинути дім. З нуля почати життя в нинішніх умовах. Усе важко. Але я почуваюся гідним, бо не зрадив України. Не знаю, що буде завтра, живу сьогоднішнім днем», – висловився Руслан.

Так, багатьом буває важко. Вони вимушено покинули рідні місця. Більшість їхніх домівок уже зруйновано, або ж туди заселилися окупанти. Вони потрапили в нове середовище, яке переважно гірше, ніж їхнє рідне. Деякі зламалися – зляться, вдаються до підлості чи їдуть на ТОТ. До когось не дуже добре ставлення нових місцевих сусідів, роботодавців, поліції. Але вони можуть його відстоювати, просити захисту, доводити, що гідні кращого.

«Ми на першому місці за кількістю внутрішньо переміщених осіб. І очільник області Сергій Лисак не раз наголошував: це не гості, а наші мешканці. Маємо забезпечити їх комфортними умовами проживання. Для цього створюємо комплексну обласну програму з підтримки ВПО. Вона має стати базою, відштовхуючись від якої виконаємо запити переселенців. Абсолютно у всіх сферах», – сказала заступниця начальника ОВА Ірина Грицай.

Дніпропетровщина приймає нових її жителів. Та що там казати, після першої фази війни, яка сталася 2014 року, свідома частина дніпровців перестала розмежовувати приїжджих та своїх. І більшість переселенців прижилися та злилися з корінними жителями.

Як приймають переселенців на Волині

Усього з початку повномасштабного російського вторгнення Волинь прийняла 79 тисяч внутрішніх переселенців. Упоратися з такою кількістю людей і їхніх проблем органи влади та соцзахисту повною мірою не могли, тому на допомогу прийшли прості волиняни, громадські та благодійні організації. Один з них – благодійний фонд «Рокада», який працює в 14 областях України, зокрема і на Волині.«Наш основний партнер і донор – Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, завдяки якому можемо допомагати переселенцям», – пояснює фахівчиня із взаємодії з органами влади БФ «Рокада» Волинь Олена Кузьмич.

Окрім безпосередньо матеріальної допомоги, увага фонду зосереджена на психологічно-соціальній підтримці, соціальних супроводах і юридичній допомозі. У 2023 році з’явився напрямок, який передбачав покращення місць проживання для ВПО на Волині (йдеться про гуртожитки різної власності).

Як змінювалися запити на допомогу

З часом запити на допомогу змінилися. Якщо у 2022-му йшлося про психологічну підтримку і речі першої необхідності, то далі потрібно було працювати над соціалізацією ВПО у нових місцях. Фактично ці люди стали новими членами волинських громад, адже хтось пішов на роботу, віддав дитину в заклад освіти тощо.

«Зараз третій рік війни, який можна назвати періодом інтеграції, тобто глибшого занурення в нашу культуру і звичаї вже під час проживання на Волині», – каже Олена Кузьмич та додає, що коли на Волинь прибувають евакуаційні потяги, то активність запитів першої необхідності знову зростає. Також залишається актуальною юридична та психосоціальна підтримка, адже чимало людей втратили житло чи отримали мінно-вибухові травми.

Також у фонду є соцсупровід: завдяки спецтранспорту доправляють людей з інвалідністю чи поважного віку до медзакладу для отримання послуг.

Пошук житла та роботи

Олена Кузьмич зазначає, що два роки – достатній термін для інтеграції ВПО, тому у них постають питання, що актуальні й для волинян, – пошук житла і роботи.

«У нас було дві програми на підтримку таких ініціатив. Це програма RMI, яка мала допомогти хоч трохи залагодити житлові питання. Також йшлося про ремонт житла для ВПО у сільській місцевості.Якщо говорити про працевлаштування, то це не зовсім наше завдання. Але воно дотичне до нашої роботи, тому ми почали працювати з центрами зайнятості – провели з ними велику нараду, щоб зрозуміти, як вони працюють. Обговорили виклики і перспективи, які стоять перед працевлаштуванням ВПО», – зазначають у фонді.

Окрім того, організація співпрацює з БФ «СпівДія»: в них є кар’єрна радниця, яка допомагає зі складанням резюме та пошуком вакансій. Допомагають шукати вакансії і через соцмережі організацій.

У громадах проводять економічні екскурсії, адже є багато бізнесів, які через мобілізацію потребують нових працівників, особливо на сезонні роботи (зокрема в аграрному секторі). Одна була в Нововолинську, одна – в Луцьку.

«Ми провели перемовини з роботодавцями. Вони пропонують вакансії, які ми поширюємо. Ці економічні екскурсії чим хороші: люди одразу могли побачити, як відбувається робота на підприємстві, чи зможуть працювати в таких умовах, познайомилися з керівниками. Є багато релокованих бізнесів, де власники самі переїхали, то вони зацікавлені в своїх людях для роботи і ВПО там легше інтегруватися», – каже пані Олена.

Культурна інтеграція

Фонд допомагає внутрішньо переміщеним особам асимілюватися в новому для них регіоні, зокрема завдяки культурній інтеграції. В активі «Рокади» вже кілька цікавих проєктів у цьому напрямку, один з них – екскурсія з істориком.

«Ми зрозуміли, що ВПО живуть у гуртожитках в історичних місцях: Луцьк, Берестечко, Володимир, Любомль, Луків тощо. Ми привозили туди історика, який розповідав їм більше про ці місця. На екскурсії приходили й місцеві, які теж іноді не знали історію місця, яке було забуте через радянське минуле.

У фонді зазначають, що, на жаль, бувають випадки булінгу дітей-переселенців. Тому завдяки співпраці з театром «Гармидер» вирішили влаштувати кілька вистав для дітей ВПО, які могли до них долучитися.

Хороший спосіб культурної інтеграції – традиційна українська кухня. Тому фонд організував акцію «Щирий борщ», надихнувшись фільмом відомого шеф-кухаря Євгена Клопотенка про цю страву.«Коли показали фільм переселенкам, то вони попросили показати різні рецепти борщу. Ми вирішили, що круто було б зробити спільний борщ. Акція була в трьох населених пунктах, і нею навіть місцеві були втішені, бо через війну перестали проводити так звані дні села. А це нагадувало сільське весілля, коли всі разом готували, співали. Це була гарна об’єднавча акція», – зазначає Олена Кузьмич.Чимало людей, які шукали вимушеного прихистку на Волині, тікаючи від війни, не мали змоги забрати з собою старі фотографії, тому фонд домовився з фотографом, а нині військовослужбовцем Романом Домбровським про соціальну акцію – тематичну фотосесію, метою якої було привернути увагу суспільства до проблем внутрішньо переміщених осіб.Нині психолог і соціальний педагог «Рокади» пройшли навчання з програм зі співпраці з дітьми. У санаторії поселилися патронатні сім’ї, які прибули на Волинь з Харківської області. А вони робили з ними десятиденну програму з допомоги дітям, які постраждали від військових конфліктів.

Зазначимо, що це лише частина активностей, які проводять на Волині для ВПО: в громадах активно влаштовують арттерапію, майстерки, розмовні клуби української мови тощо.Релокований бізнес: від переробки вторсировини до вівчарства

Нову домівку на Волині знайшли не лише люди, але й чимало бізнесів. За даними Волинської ОВА, нині в області працює 30 релокованих підприємств, які платять податки до місцевих громад. Це фірми та приватні підприємці найрізноманітніших напрямків та обсягів.

Приміром, у Нововолинську «оселилося» підприємство з переробки ПЕТ-пляшок. Власники «Грін Компані» релокували свій бізнес двічі: у 2014-му – з Маріуполя до Запоріжжя, після 24 лютого – до Нововолинська. Як розповідає співвласник «Грін Компані» Андрій Михайлов, за зміну підприємство переробляє 4-5 тонн пляшок, за місяць – 200 тонн. Йдеться не лише про пластик з Нововолинської громади, адже сюди доставляють ПЕТ-матеріал з Києва, Івано-Франківська, Вінниці та Рівного.

«Є компанії, які збирають цю пляшку, сортують за кольорами, а потім пресують і відправляють на наше виробництво, де ми їх і переробляємо», – пояснює він.У те ж місто переїхав завод із виробництва олії з Харківщини. Як розповів власник заводу, бізнес збудував і запустив улітку 2021 року. Волинь для релокації обрав, бо в області збільшують площі соняшнику. Андрій Тараненко пригадує: обладнання із Харківщини довелося перевозити під постійними обстрілами, бо лінія фронту проходила за кілька кілометрів.

«Весь вересень 2022 року тривав демонтаж обладнання та перевезення його залізницею на Волинь. Якщо оцінювати, що було складніше – перевезти обладнання чи його змонтувати – то все було складно, але з цим всім вдалося впоратись», – каже власник підприємства. Наразі завод працює у дві зміни по 12 годин: у кожній зміні по шестеро працівників.

За добу на підприємстві переробляють до 60 тонн соняшнику.Очищену олію відправляють на аналіз в лабораторію. Реалізовують у Волинській і Львівській областях. Зі слів заступника директора, на заводі – безвідходне виробництво: з лушпиння виготовляють брикети для твердопаливних котлів, а в планах – збільшення потужностей переробки й будівництво складу для зберігання соняшнику.Проте чи не найоригінальніша історія переїзду бізнесу – у Володимира Альохіна з села Павлівка Донецької області. Разом з ним 1000 кілометрів з Донеччини на Волинь подолали і його 500 овець.За вівчарство він взявся, можна сказати, випадково, хоча за освітою зоотехнік. Якось товариш запропонував купити зо два десятки овець. Мовляв, матимеш м’ясо, а крім того, ще й територію навколо фруктосховища не треба буде косити, бо тварини вискубуть усе. Володимир погодився і непомітно захопився новою для себе справою.

Почав цікавитися вівцями, вивчати породи. Врешті дійшов думки, що треба завести гіссарську породу – курдючно-м’ясного напрямку. Перших тварин завіз із Криму, потім купив племінних овець з Казахстану. Потроху втягнувся у тваринництво. Отара Альохіна налічувала до 800 голів.

Коли почалася війна, Володимир вивіз сім’ю у безпечне місце, а сам повернувся в господарство. Допомагав виїжджати з окупованої території знайомим.

Якось під час обстрілу з міномета загинуло понад 100 овець. Частину туш запропонував сусідам, а решту мусив просто покинути. Тоді ж вирішив вивозити поголів’я. Півтори доби вони з двома помічниками гнали близько 500 овець на віддаль 50 кілометрів. Прихистив їх в одного господаря, а сам почав шукати, куди ж перевезти тварин. Було кілька пропозицій, але Володимир пристав на запрошення давнього товариша з Волині.

Василя Мельника він знав ще з довоєнних часів. Обидва займалися вівчарством, спілкувалися, обмінювалися племінними тваринами. З часом професійні стосунки стали більш дружніми. Тому коли Василь запропонував приїжджати до нього, Володимир Альохін довго не думав.

Овець повантажили на спеціальний транспорт. Це забрало чимало часу та коштувало грошей, попри те, що перевізники зробили знижку. Так отара опинилася на Волині.Володимир зізнається, що місцеві добре прийняли його. Особливо потішив фермера старший чоловік, який сказав, що радий приїзду в його село такої освіченої людини.

На початках тварини важко переносили волинський клімат, нову місцину, почалися хвороби. Довелося докласти чимало зусиль, аби вилікувати овець, та з часом ситуація покращилася.

«Мене хочуть підтримати в громаді, і я мушу бути їй корисним. Я шукав місце не там, де з мене здмухуватимуть пилинки. Я шукав однодумця, який працюватиме разом зі мною», – розповідає Володимир. І, схоже, він його тут знайшов.

«Поділ на західняків і східняків – навʼязані стереотипи минулого», – історик

Як бачимо, чи на заході, чи в центрі України – переселенців приймають скрізь. Хоч і ситуації бувають різні, але одна країна – одна родина. А тези про нелюбов західняків до східняків – здебільшого продукт російських ІПСО, коли одиничні конфлікти намагаються роздути, понівечити та подати за звичну картину. В. о. декана історичного факультету Дніпровського Національного університету ім. Олеся Горчара, доктор історичних наук Дмитро Архерійський наголошує: треба розуміти, що є об’єктивними реаліями, а що – фейками.

«Якщо хтось всередині країни розділяє нас на західняків і східняків чи ще когось, то треба розуміти, що ці люди живуть стереотипами минулого, яким не місце в сучасності, вони не є актуальними. Зараз ми бачимо, як наш ворог свідомо намагається продовжити життя цих стереотипів, актуалізуючи їх. Проте сенсу звертати на них увагу більше нема», – пояснює він.Щодо переживань, що українська нація не зовсім єдина, що є величезні регіональні відмінності й навіть субетнічні спільноти з претензіями на формування власних націй в межах України. Цю інформацію також розганяє рф.

«Ну подумаймо, чи більше відмінностей між жителями східних та західних областей України, або чеченцями та чукчами з російської федерації, жителями астрахані та санкт-петербурга? Зрозуміло, що на теренах рф таких відмінностей у сотні разів більше, ніж в Україні.

Будь-яку країну візьміть демократичну: США, Британію, Федеративну Республіку Німеччину, де землі мають відверту автономію, порівняно з Україною. І там немає сепаративного руху. Демократії задовольняють базові потреби своїх громадян. Там гнучкі системи, які не потребують радикальних змін», – акцентує науковець.

Із його слів, політологи, соціологи, історики цивілізованого світу вже давно погодилися з тим, що українська нація сформована. Вона вже не переживає етап формування.

«Зрозуміло, що акцент роблять на тому, що колись існувала західна частина нашої країни в форматі Галицько-Волинського князівства чи Західно-Української народної республіки. Але навіть на початку ХХ століття ЗУРН добровільно побажала злитися в одному державному тілі зі східною УНР.

І вже на початку ХХІ століття ми є більш свідомими, дорослими в сенсі свого громадянства та усвідомленні своєї нації. Тому те, що нам загрожувало на початку ХХ століття, на моє глибоке переконання, наразі не загрожує жодним чином.

На жаль, ми бачимо, що невелика частина громадян добровільно чи примусово підтримала ворога, воюючи на днр чи лнр, наші громадяни, які проживають в Криму, іноді також доєднуються до формувань рф. Ми знаємо про наявність зрадників на вільних просторах України. Ми можемо довго довго розмовляти про те, етнічні вони українці чи ні. А це ознака того, що не всі громадяни України усвідомлюють свою українську ідентичність, не всі вірять в перспективи нашої країни. З іншого боку, ми знаємо, що це невеликий відсоток порівняно з тими, хто усвідомлює єдність нації, соборність України, хто готовий захищати ці непорушні принципи. Тому з такої точки зору ми можемо сказати, що більшість громадян України – абсолютно єдині», – заявляє Архерійський.

Він додає, що майже 35 років – це достатній термін, особливо для сучасного динамічного часу, щоб держава відбулася.

«Україна вже 10 років захищає себе, тобто третину часу незалежності. Захищає достатньо відважно та ефективно. Ми бачимо, як покращилися позиції України на міжнародній арені. Ми бачимо, як нас підтримують і дипломатично, і економічно, і мілітарно.

Україна відбулася, тому що українська нація вже сформована. Етап формування завершився. Нація є, вона б’ється, вона виживає, вона переможе, головне – триматися й підтримувати одне одного», – підсумовує історик.

Маргарита Бубнова, Іван Савич

Матеріал створено в рамках проєкту «Медіа єднають українців» від ГО «Центр практичної освіти Накипіло». Проєкт реалізовано за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---