По той бік: журналісти і редактори «Волинських Новин» – про шлях у професію

Журналіст – це не просто професія, це – стиль життя. Недаремно ж акули пера – у топі працівників, яким часто загрожує емоційне вигорання. Так, з нагоди професійного свята Інформаційне агентство Волинські Новини хоче познайомити читачів з тими, хто 24/7 у епіцентрі подій, хто в курсі, де і що горить та хто з ким свариться; кому пощастило народити трійню, а хто – царство йому небесне, помер; де будують, а де руйнують.

Тож, як кажуть, зустрічаємо вас із хлібом та сіллю. Знайомтеся, це – колектив Волинських Новин. Зізнаємося: не кожен з нас, із тих, хто пов’язав життя із журналістикою, з дитинства плекав мрію стати представником ЗМІ. Але нічого в житті не трапляється даремно, а випадковості – не випадкові. Тому, як то кажуть, маємо те, що маємо.

Наприклад, нинішній шеф-редактор Інформаційного агентства Волинські Новини Іван Савич каже, що ніколи не думав, що пов’яже власне життя із журналістикою.

Усміхаючись, каже, що «залетів» у сферу саме завдяки виданню, яке станом на сьогодні й очолює.

«Пам’ятаю, у 2013 році Волинські Новини проводили конкурс журналістських есе на тему «Як народжуються новини». Тоді кожен охочий міг провести повноцінний робочий день із журналістом, тобто на власні очі побачити, як це працює, а тоді написати есе. А призом за перше місце було стажування у виданні. І от я йду на урочисту подію, що відбувалась на Меморіалі, з репортеркою Волинських Новин Вікторією Семенюк. То була, ймовірно, не надто драйвова подія для журналістів, але, зізнаюся, вона справила на мене враження. Тому з першого дня стажування я зрозумів, що хочу залишитися в цій професії. Журналістика втягнула мене у свій вир з перших днів і не відпускає й досі», – ділиться спогадами свого старту в професії очільник видання.Натомість редакторка Ірина Качан розповіла, що стати журналісткою хотіла ще зі школи.

«Не мріяла, а саме хотіла, й було це якось спокійно і свідомо. У класі дев’ятому я вже точно знала, ким стану, коли виросту. З превеликим інтересом читала всі тодішні газети, навіть не здогадуючись, що і сама колись понад шість років житиму газетним життям. З математикою у школі не дружила, а от писати на відмінно твори – залюбки (хоча це аж ніяк не орієнтир). Тому й вагань із вибором професії у мене не було жодних. Я часто думаю про те, що інтерес до журналістики у мене великою мірою від улюбленого серіалу дитинства «Район Беверлі Хіллз», персонажі якого стали журналістами ще у школі, а потім і в дорослому житті. Ще тоді я зрозуміла, що журналістика – це дуже цікаво і відповідально. Почала працювати ще у студентські роки. А першою моєю серйозною роботою стали саме Волинські Новини. Прийшла, спробувала, навчилась – і я досі (знову) тут. І мені це дуже подобається! Зі святом, колеги! Будьте сильні!» – каже журналістка.Репортерка Волинських Новин Юлія Малєєва зізналася, що не вважає журналістику аж такою романтичною професією, бо ж іноді настає вигорання. Але каже, що все-таки саме завдяки цій професії час до часу потрапляє у цікаві місця, зустрічається з цікавими людьми і слухає цікаві історії.

«Пам’ятаю, ще коли вчилася в школі, був якийсь районний конкурс талановитих дітей, чи що, вже й не пригадаю. І одним із завдань було продемонструвати якусь професію. А я була не готова, бо не знала взагалі, що там буде. Мусила імпровізувати. От і сказала, що я хочу бути журналістом, та брала при всіх інтерв’ю у когось випадкового. По-моєму, це була районна методистка. Це було ще мабуть в класі восьмому, або й раніше. Вже пізніше, коли закінчувала 11 клас, коли батьки спитали, на кого я хочу вступати в університет, сказала: «На журналіста». Мені тоді журналісти уявлялися якимись суперлюдьми, в яких одна з найцікавіших професій у світі: вони скрізь їздять, бувають у цікавезних місцях, дізнаються надзвичайні історії. Про блогерів чи бізнесменів на той момент було відомо мало. Та й що хотіти від юнки, яка зачитувалася пригодницькими книжками? Отак я і вступила на філфак. Бо це було щось близьке до журналістики. Чому Львів чи Київ не розглядала (йшлося про університети з державним замовленням) – не скажу, бо не пам’ятаю. Потім за час навчання це все якось забулося. Бо філологія – це все-таки не журналістика. Але на п'ятому курсі так склалося, що я спробувала працювати пів року на телебаченні (було й таке). Потім два роки побула офіс-менеджером і готувала документи на підпис директорам. Один з них сів у тюрму за вбивство, інший, мабуть, став банкрутом, а третій – депутатом (але то зовсім інша історія, бо все це відбувалося після мене). У 2008 році вдарила економічна криза і на нашому підприємстві з зарплатнею було все складно, тож довелося потрохи шукати роботу. І от моя кума (тоді ще просто подруга, з якою ми дружили з часів короткого телевізійного досвіду) порадила звернутися до редактора інтернет-видання», – пригадує історію початку журналістської стежинки кореспондентка.Коли згадує себе колишню із блокнотом та ручкою – Юлія посміхається.

«На той момент знаєш яка була журналістика? Ми мало чим відрізнялися від газетярів: ходили на події з блокнотом, потім приходили на офіс і друкували на комп’ютері, просто не чекали друку паперової версії, а новини виходили того дня. Тоді публікували дві чи три новини на годину, не було тієї шаленої гонки, як зараз. Відтоді багато що змінилося: і темпи, і завдання, і обставини. Але я досі шукаю себе», – підморгує вона.

Репортерка Волинських Новин Ольга Шершень каже, що після школи дуже хотіла вчитися на міжнародних відносинах, однак, оскільки складала ЗНО з п’яти предметів, то подавала документи куди могла, зокрема і на журналістику, і на видавничу справу, і на психологію, і на історію, і на іноземну філологію.

«У результаті обрала той виш, який був територіально ближче до мого рідного міста. Так я й втрапила до Луцька, де вчилася на видавничій справі і редагуванні в університеті імені Лесі Українки. Диплом отримала зі спеціальності «Журналіст, редактор, коректор». Підпрацьовувати, як і більшість одногрупників, почала в студентські роки. Спершу вичитувала чужі тексти, а далі – пробувала щось писати, фотографувати. Вже після закінчення вищого навчального закладу влаштувалася на роботу в газету «Волинський монітор», а через рік перебралася на ІА Волинські Новини», – усміхається Ольга.

Натомість репортерка Вікторія Семенюк жартує, що і сама не знає, як із спеціальністю економічна кібернетика можна примудритися стати не математиком чи айтішніком, а журналістом.

«Їй-богу, це диво якесь. Колись займалась екстремальними видами спорту, та так і познайомилася з тоді ще випусковим редактором Волинських Новин Альоною Трохимчук. Подружилися у соціальних мережах. І ото вона каже: «Слухай, Вік, ну ти ж прикольно пишеш. Ходи до нас». Я, ще не відійшовши від логарифмів та формул, думаю собі, мовляв, ну який з мене журналіст? Але пішла. Спочатку стажувалася на випускового редактора. Аж тут – подія, і нема вільних репортерів. Тож мені дали в руки фотоапарат, благословили всією редакцією і послали на подію. Здається, десь у музей. Я, поки йшла з того музею на офіс, принесла ще три новини – на Ярощука затопило під’їзд і бабуся по коліна у воді вимочувала її з підвалу, потім, як уміла, розпитала в очевидців подробиці ДТП, що трапилося, знову ж таки, десь дорогою, і ще там щось відзняла, вже й не пам’ятаю. І ото приходжу я в редакцію з виглядом мисливця-годувальника, і тараторю про всі свої пригоди. А колеги очі округлили й кажуть: «Слухай, Семенюк, так ти ж природжений репортер!» Отак мене перекваліфікували. І досі не попускає. І, знаєте, то як залежність. Вже ніби за 9 років пора приземлитися, але не уявляю себе на одному місці. Рух – то моя стихія», – усміхається журналістка.Олександр Зелінський – один з небагатьох представників сильної статі в репортерському колективі видання. Сам часто жартує, що почувається садівником у квітнику.

«Я навчався у тоді ще СНУ за спеціальністю «Українська мова та література». Якщо відверто, вчителем бути не дуже хотілося. Про це я задумався на п'ятому курсі. Тоді наш декан Юрій Громик розмістив на власній сторінці у соціальних мережах оголошення про те, що одне із волинських видань шукає випускового редактора. Мій друг Андрій Петрушко вже працював на такій посаді, тому і я подумав, що немає нічого складного в тому, щоб ставити новини на сайт. Але коли прийшов, мені повідомили, що вакансія редактора вже зайнята, та мені запропонували пройти співбесіду на посаду журналіста.

Я готувався, консультувався у друзів-репортерів, хоча, звісно ж, під час самої співбесіди сильно тупив. Мене попросили написати дві тестові статті. Оскільки я дуже люблю спорт, то написав про трансферні плани ФК «Волинь» та засилля ромів на автостанції №1. Після цього мене таки взяли на роботу. Було дуже важко, бо ж фактично нічого не вмів. Але поступово навчився формувати новинки. А потім Іван Савич запропонував мені перейти в найбільш рейтингове видання області ІА Волинські Новини, де я працюю й дотепер», – ділиться своєю історією журналіст.Фотокореспондент ІА Волинські Новини Олександр Дурманенко скромно каже, що вважає себе «кимось проміжним між журналістом і фотографом», а свої статті називає «розширеними коментарями до фотографій». Звісно ж, жартує.

«Усе розпочалось із мого захоплення фотографією на другому курсі. Я почав читати відповідну літературу і фотографувати на батьковий «Зеніт», відремонтував його. Вчився знімкувати на майбутній дружині. Ну й подекуди відсилав світлини у різні видання, де їх публікували. Згодом у газеті «Віче» відвели цілу сторінку для моїх фото. Але по закінченню аспірантури захистився і почав викладати в університеті, тож на кілька років відійшов від фотографії. Потім, коли підріс син, у мене з’явилося трошки більше часу і я повернувся до цієї справи. Навіть виграв три міжнародні конкурси. Згодом я пішов з університету працювати у газету «Волинь», де й раніше неодноразово публікувався. Але, пропрацювавши там майже два роки, зрозумів, що хочу професійно зростати, що мені цього вже мало. А потім Іван Савич запросив мене як фотографа на Волинські Новини. Я погодився і не шкодую: чудові та цікаві люди, зустрічі, розвиток, творчість… Бо ж газета заганяла у певні рамки», – з натхненням розповідає фотограф.Олександр пригадує свої перші матеріали вже в складі колективу Волинських Новин – показові польоти на військовому аеродромі й першу виписку з Волинського обласного перинатального центру:

«Мене тоді вразила кількість переглядів. Після газети – це фантастичні відчуття! Тоді я зрозумів, що ми робимо корисну й потрібну роботу. Адже розуміти, що твій матеріал прочитає 20-30 тисяч людей, – велика відповідальність».

«У житті не буває випадкових людей і випадкових доріг. Це я тепер знаю», – переконана журналістка Волинських Новин Оксана Головій.

Її дорога в журналістику почалася ще в школі, хоча юна Оксана тоді про це навіть не підозрювала. Просто писала собі по шість творів з української літератури для шістьох однокласників, а сьомий – собі. Причому щоразу це треба було зробити так, аби вчителька не здогадалася, що у всіх «шедеврів» – один автор. Іноді це страшенно сердило. Але не могла відмовити, коли хтось із цих лобурів, зробивши очі, як у кота зі «Шрека», починав гундосити: «Нуууу напишииии! Тобі ж раз плюнути. А я тобі за те…».

«Далі йшов перелік благ, які мені гарантували однокласники за спасіння. І я писала. Завдяки цьому шість моїх «підопічних» благополучно дотягнули до випускного. Коли навчалася в університеті на вчительку української мови та літератури і народознавства, теж гадки не мала, що колись буду НЕвчителькою. Бо ж уявляла себе таким собі Сухомлинським у спідниці. Але, коли після відкритого уроку почула від завучки: «Ну, непогано, непогано. Маєш контакт з дітьми, бачу. Але… трохи пригальмуй. Занадто вже все креативно», збагнула, що завернула трохи не туди», – сміється журналістка.Пригадує, що мала у шухляді кілька історій, іноді строчила для душі. Одну з них якось наважилася показати тодішньому директору видавництва «Надстир’я» Миколі Богушу (на жаль, нині вже покійному).

«Він перечитав. Насупився. Помовчав. Тобі опустив окуляри на ніс, глянув на мене поверх них: «То що, сама написала?» Я злякано кивнула. «Бери й неси у «Волинь». З тебе може вийти добра писака». Сумнівалася, але понесла свою писанину у «Волинь». Пообіцяли, що надрукують. Я, звісно, в те не дуже вірила. І поки чекала публікації, далі шукала себе. Десь. У чомусь. Моя дорога завернула в газету «Сім’я і дім». Прийшла туди коректором. І лишилася. Нині покійного редактора СіДу Івана Корсака називала й називатиму своїм хрещеним батьком у професії. Якось кличе до себе в кабінет. Сердитий. Показує свіжий випуск «Волині». А там – моя писанина! Таки опублікували, хоча й добряче покроїли. Я, звісно, пояснила, що статтю носила туди ще в досідівську еру. Бачу, шеф то сердитого вдає, а в самого веселі бісики в очах так і танцюють! «То, пані Оксанко, не годиться, щоб ми свої таланти мали і ними розкидалися. Ото щоб відтепер мені на кожну планірку ходила. І мінімум по дві теми! – як відрізав. – Я тобі дам чужі редакції». Після того було багато редакцій. Нині мені по дорозі з найкращим колективом Волинських Новин. Не знаю, чи вийшла з мене добра писака. Але роботу свою люблю. Незважаючи на дедлайни. Незважаючи на правки і правки після правок. Незважаючи на шторми, які трапляються, і рифи, об які іноді доводиться вдарятися. Бо то – моя дорога. Мій досвід. І простір, що дає відчуття повноти життя», – розповідає кореспондентка.

Журналістика – штука непроста. Про це знає і випускова редакторка Волинських Новин Оксана Влащук, яка каже, що протягом перших місяців роботи всі новини, що ставила, снилися.

«А потім звикаєш, стаєш трохи цинічним, не так близько до серця береш усі ці новини, адже, на жаль, майже щодня доводиться інформувати людей про якісь трагедії, нещастя... На цьому фоні особливо радієш, коли публікуєш новину про щось добре і світле.

Щодо того, як потрапила в журналістику – зорі зійшлися. Я дуже люблю читати і дізнаватися щось нове. Також люблю вчити і передавати знання. Після університету та року викладання в коледжі зрозуміла, що це мені подобається, але купа паперової роботи мене не дуже тішила. Тож коли у 2016 році мій давній друг і одногрупник сказав, що Волинські Новини шукають редактора, – одразу погодилася.

В редакторській роботі поєдналося все, що я найбільше люблю: щодня море нової інформації, спілкування з людьми і можливість виправляти чужі помилки», – зізналася Оксана.Ще одна випускова редакторка видання Інна Олійник за фахом – філологиня. У журналістиці – з 2018 року.

«Подруга сказала, що на ВН шукають модератора. Коли йшла на співбесіду, то навіть і не думала, що щось із того вийде. Втома від пошуків давалася взнаки. Так ось, після співбесіди з головним редактором, познайомилася із випусковими. Робота одразу зацікавила і якось так вийшло, що я модератором, по суті, й не була довго, якихось хіба кілька днів.

Як виявилося, у той час була вакантна посада вечірнього випускового, тож дівчата почали навчати мене тонкощів цієї роботи. Так, увечері спершу, почала я працювати випусковим редактором. Попервах, коли доводилося ставити якусь смертельну ДТП чи будь-який надзвичайний випадок, коли гинули люди, то якось не по собі було. Зараз такі новини сприймаються зовсім по-іншому: чи достатньо фактажу, чи є комент, фото тощо. Тобто у потоці новин вже немає часу задумуватися над тим, а як почуваються постраждалі, або ті, хто втратив рідних. Але є новини, які, як то кажуть, чіпляють за живе постійно. Це репортажі про понівечені долі, зокрема про дітей, яких психологічно або й фізично калічать. Може, тому, що й сама виховую доньку, як матері болить, коли страждають діти.

Загалом, для мене журналістика – це завжди цікаво, завжди бути у вирі подій. Та й працювати в такому колективі, як наш, – саме задоволення», – усміхається Інна.Натомість редакторка Інна Грач каже, що в професії журналіста їй подобається саме постійне перебування у вирі подій:

«Постійно крутишся серед новин і дізнаєшся багато корисного. Загалом позитиву більше, ніж негативу. Вигорання, звичайно, було… Хотілось вимкнути всі телефони і ноути, і не читати жодних новин. Але настільки, щоб змінити професію, – ніколи. Коли доводиться ставити на сайт негативні новини, то намагаюсь абстрагуватися від цього і сприймати це суто як роботу, без емоцій», – ділиться секретами професії.Інформаційне агентство Волинські Новини вітає зі святом усіх представників нелегкої, проте такої цікавої професії.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---