«Перші два тижні навіть не їздила додому». Ірина Горавська – про те, чим живе під час війни Волинське медоб’єднання захисту материнства і дитинства

Якби не війна, Волинське медоб’єднання захисту материнства і дитинства нині працювало б над реалізацією грандіозного проекту реконструкції й медзаклад невдовзі мав би сучасний реанімаційний корпус з операційними та відділенням екстреної медичної допомоги. Якби не війна, не довелося б народжувати в укриттях. Якби не війна, не довелося б оперувати дітей у сховищах й готуватися до хімічної чи радіаційної загрози.

Проте такого великого обсягу ремонтних робіт, як нині під час війни, дитяча лікарня, напевно, ще ніколи не бачила, розповідає генеральна директорка медоб’єднання Ірина Горавська. Не стоїть на місці й розвиток перинатального центру, пацієнток у якого не бракує.

Про те, як Волинське обласне територіальне медичне об’єднання захисту материнства і дитинства прийняло воєнний виклик і як працює у нинішніх реаліях, як розвивається і яким труднощам дає раду – в інтерв’ю Інформаційного агентства Волинські Новини.

Дата 24 лютого назавжди закарбується у пам’яті кожного з нас – шоком, страхом, болем. Яким цей ранок став для вас і вашого колективу?

Той тривожний ранок 24 лютого не забуде ніхто, адже він поділив нашу роботу й усвідомлення місії лікаря на «до» і «після».

Якщо раніше ми працювали насамперед над якістю надання медичної допомоги, то з 24 лютого до якості приєдналася ще й безпека. Одразу прийшло усвідомлення, що тепер надважливо, аби надання допомоги пацієнтам відбувалося у максимально безпечних умовах. Це вимагало миттєвої мобілізації зусиль усього колективу. І це чітко розумів кожен наш працівник.

Щойно у Луцьку пролунали перші вибухи, я одразу поїхала на роботу. Коли прибула, то практично весь колектив уже був на місці. І я всім дуже вдячна. Бо саме в цю мить зрозуміла, що за моїми плечима – згуртована надійна команда.

Ми оперативно зібрали раду безпеки закладу і розробили алгоритми дій, покроково розпланували, що треба зробити, аби повноцінно працювати й створити безпечні умови для пацієнтів.

До реальної війни медиків насправді ніхто не готував?

Ніхто не сподівався, що буде справжня війна. Так, у нас була військова кафедра, більшість із нас мають якісь звання, навіть офіцерські. Однак, на жаль, нас справді не вчили, як конкретно діяти у разі війни.Та ми не мали права на розгубленість і зволікання, тому вмить мобілізувалися й взялися насамперед облаштовувати сховище. Буквально наступного дня у нас вже була велика толока. До слова, це зусилля багатьох людей, не тільки нашого колективу. Вдячні усім, хто допомагав.

Ми закрили всі вікна перших поверхів мішками з піском. І нині, розуміючи, що все це може бути надовго, робимо такі дерев’яні конструкції, куди ставимо ці мішки. Туди, де не можна бути без пацієнтів: приймальне відділення, реанімація для старших дітей до 18 років. Бо під час тривоги не всіх пацієнтів можна спустити в укриття. Іноді цей шлях до сховища настільки погіршує стан хворого, що краще його не рухати, аби не зашкодити.

Ми провели всю систему лікувальних газів у сховищах. Зрозуміли, що це просто-таки обов’язково. Бо якщо доведеться працювати і жити там не годинами, а днями й тижнями, то мусить бути все-все для надання допомоги.Облаштували у сховищі дві операційні: і в перинатальному центрі, і в дитячій лікарні. Розгорнули в укритті пологові зали. Там тепер є все для повноцінної роботи лікарів та комфорту пацієнтів.

Занесли у сховище запас медикаментів для невідкладної допомоги. Подбали про захист від зброї масового ураження: і хімічної, і радіоактивної. У нас є антидоти. Нехай все це нам ніколи не знадобиться, але воно мусить бути.

У нас є запас харчування. Є все для того, щоб ми могли у цих сховищах реально жити і працювати протягом дуже довгого часу.

Подбали і про автономне джерело водопостачання – маємо свердловину на випадок, якщо не працюватиме централізоване подавання води.

Зробили запас дизельного палива. Мали два дуже потужні генератори, які забезпечують роботу перинатального центру і дитячої лікарні. А з початком повномасштабної війни ще два нам передала благодійниця з Німеччини Ріта Лімрот. Один встановили для забезпечення роботи кисневої станції, інший – у санаторії «Дачний», де проводиться реабілітація дітей-інвалідів.Завершуємо роботу з облаштування твердопаливної котельні. Аби мати альтернативне джерело опалення, щоб узимку наше медоб’єднання було з теплом. Крім того, нині придбали п’ять якісних заводських буржуйок. Встановлюємо їх у сховищах, щоби за будь-яких обставин та негараздів ми могли надавати медичну допомогу в теплі.

Скільки часу довелося отак організаційно й емоційно призвичаюватися до роботи в умовах війни?

Перший місяць морально дався найважче. Ми не розуміли, що буде далі. Дуже багато працювали. Цілодобово. Трудився весь колектив.

Перші два тижні я взагалі не їздила додому. Так само дуже багато працівників, якщо і їздили на кілька годин додому, то поверталися ночувати на роботу. І не лише тому, що почувалися тут безпечніше поряд з укриттям. А найперше тому, що усвідомлювали: тут вони можуть бути потрібнішими, як удома.

У цей перший період ми дуже часто спускали дітей в сховища. Потрібно було подбати про кожного. Ночували з ними.

Відтак прийшло усвідомлення, що це реалії нашого життя, які мусимо прийняти, що необхідно пристосуватися. А головне – з мінімальними втратами для персоналу: і фізичними, і психоемоційними. Адже війна може тривати довго, а ми не маємо права бути виснаженими. Усі розуміли, що слід забезпечити чітку планову роботу, яка має бути настільки бездоганною, наскільки це можливо в таких умовах.

Пацієнтів менше не стало?

Пацієнтів не зменшилося взагалі. Звісно, у перший тиждень вимушено скасували всі планові операції й маніпуляції, проте одразу ж зрозуміли, що так ми зайдемо в глухий кут, якщо не будемо планово лікувати. Ургентно надавати допомогу, певна річ, складніше. І тому, адаптувавшись до цього виклику, почали всю планову роботу в такому ж режимі, який був до 24 лютого.Станом на кінець жовтня у перинатальний центр звернулося 23 556 жінок, у дитячу лікарню – 28 098 осіб. За цей період народилося 1 970 дітей, з них 45 двієнь.

Буквально з перших днів у нас з’явилися внутрішні переселенці, за ці понад вісім місяців до нас по допомогу звернулося 2 108 ВПО: з них – 1 285 дітей, решта – жінки.

У перші місяці війни медичне об’єднання захисту материнства й дитинства стало одним із найбільших в області хабів з прийому й розподілу гуманітарної допомоги. Коли цей потік пішов на спад?

Саме так, на нас лягла така важлива функція, як отримання й розподіл гуманітарної допомоги. Благо, вона була, і у перші місяці її було надзвичайно багато. Мусили приділяти цьому дуже багато уваги. Причому ми приймали цю гуманітарну допомогу не тільки для себе.

Приймали, сортували, ставили на облік, робили аптечки, розподіляли медикаменти, одяг, відправляли військовим, в інші лікувальні заклади, ділилися з іншими регіонами. Це нереально великий обсяг роботи, до якої був залучений цілий батальйон наших працівників. Причому добровільно, днями й ночами.Такий ажіотаж тривав перші три місяці, фури їхали буквально через день. Відтак обсяг гуманітарної допомоги зменшився різко. Він більше пішов на схід, на ЗСУ. Водночас він став більш організований, конструктивний, не такий хаотичний, більше за потребами, за замовленнями.

Тепер все це здебільшого йде через Міністерство охорони здоров’я, де знають про наші потреби, через централізовані закупівлі. Ми отримуємо нове потужне обладнання завдяки тому, що благодійники перераховують кошти більш централізовано.

Таким чином ми отримали два потужні й дуже якісні пересувні рентген-апарати. Зараз сподіваємося отримати наркозну станцію, операційний стіл, монітори, дитячий інкубатор японського виробництва, який нам дуже потрібен.

Тобто це вже на порядок якісніша допомога, і ми за неї неабияк вдячні.

Влітку ми отримали мобільний гінекологічний шпиталь від латвійських благодійників. А нещодавно до нас прибув ще один амбулаторний гінекологічний автомобіль – цілий шпиталь на колесах для акушерсько-гінекологічної бригади, придбаний з ініціативи першої леді Олени Зеленської та уряду Іспанії. Завдяки цьому можемо надавати якісну допомогу жінкам у районах. Ми вже їздимо і бачимо, що наші пацієнти дуже потребують цієї послуги.

Мабуть, чи не найскладніше у цей період – оперувати дітей та приймати пологи в укритті?

Перші пологи, які нам довелося приймати в укритті, були у нашої ж медсестрички. Безумовно, це було напрочуд відповідально. Тим паче, вона знає усі тонкощі, знає, як це має бути, як це відбувається у пологовому залі. Втім їй «пощастило» народити в укритті. Все минуло добре.

Ми направду створили такі умови у сховищі, що вони практично не відрізняються від повноцінних пологових залів. Там є все для того, аби надати повний обсяг допомоги. Поряд облаштовано операційну на випадок необхідності оперативного розродження.Брак місця у сховищі – це єдине, що бентежить. Але інакше й не може бути, бо площа укриттів значно менша, ніж територія цілого стаціонарного корпусу, який має п’ять поверхів. В укритті всіх пацієнтів доводиться розміщувати на одному поверсі. Відповідно, там нема палат на одну чи дві людини. Коли лунає сигнал тривоги, розташовуємо всіх щільно – всюди, де є вільні місця. Проте кожна пацієнтка має ліжко.

Після кожної тривоги перестеляємо постіль. Там завжди все абсолютно чисте й готове до використання.

Скільки таких пологів в укритті вам довелося прийняти і як часто нині народжують саме у сховищі?

Зараз значно рідше, але з початку війни зо два десятки діток народилися саме в укритті. І вже, напевно, до десятка операцій там проведено.

Останні такі пологи були у жовтні, коли в Луцьку пролунали чергові вибухи. І це було оперативне розродження.

У нас під час кожної тривоги всі спускаються в укриття. Не буває несерйозних тривог. Коли я проїздила повз розбомблений пологовий «Адоніс» у Києві, то мені стало так страшно і боляче: бо якщо вони б’ють по пологових будинках, то ті люди можуть все. Тому ми ходимо у сховища завжди.

До слова, завдяки благодійникам ми купили спеціальні сумки-переноски для немовлят, в яких можна зручно й безпечно переносити дітей в укриття.А якщо триває операція чи пологи й лунає тривога?

Якщо це перший період пологів, ми спускаємо пацієнтку у сховище. Якщо тривога застає нас у другий період пологів, тоді жінка народжує й дитинку спускаємо в укриття, а потім і маму після надання їй допомоги. Так само й з операціями.

Саме волинські лікарі мали за честь приймати пологи у Мар'яни Мамонової – військового медика, яка всю вагітність провела в умовах війни та в полоні. Як вона до вас потрапила?

Почалося все з того, що до нас звернулися з пропозицією долучитися до акції підтримки Мар’яни Мамонової. Це було за тиждень до її звільнення. Ми охоче взяли участь у цьому заході й буквально за п’ять днів мені дзвонять і кажуть, що Мар’яна хотіла б народжувати у нашому перинатальному центрі.

Звісно, ми одразу ж відгукнулися, сформували бригаду лікарів і через 22 години після цього дзвінка привезли її у Луцьк.

Попри той надзвичайно важкий шлях вагітності, який випав на її долю, Мар’яна не втратила оптимізму, внутрішньої сили, довіри до людей.

Весь наш колектив дуже її чекав. Усім хотілося тепло зустріти цю сильну жінку – як вдячність за її подвиг.Мар’яна приїхала і зізналась, що почувається вдома. І тоді я зрозуміла: якщо вона розслабилася, значить, скоро будемо народжувати. І справді, наступної ночі почалися перейми. Але оскільки вагітність протікала важко, то Мар’яна була не в найкращому стані. Ми розуміли, що буде непросто. Та вона мобілізувалася і завдяки своїм старанням здолала всі складнощі. Це було оперативне розродження, але ми маємо гарний результат – здорову дівчинку Аню й здорову маму.

Нині ми з нею спілкуємося, я була нещодавно на хрестинах. У них все гаразд. І дуже приємно, що Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» подарував цій сім’ї квартиру, вони будуть мешкати в Луцьку. Тому спостерігатимемо за розвитком цієї дитинки і будемо всім допомагати.

Читати ще: Дарують не лише життя, а й здорове майбутнє: як у Луцьку виходжують недоношених малюків. Репортаж

У нас є ще одна особлива мама, яка зважилася народити у 58 років, адже 30 років лікувалася й мріяла про дитину. Двійня стала сюрпризом і для самої жінки, і для лікарів. Хлопчики народилися дочасно у серпні й важили 1310 та 1280 грамів. Пройшли через реанімацію, зараз вони на реабілітації й обоє нині набрали понад три кілограми. Головне – діти здорові.Цей рік ви почали із грандіозними планами на осучаснення і розвиток закладу. Війна ці плани перекроїла?

Оці процеси розвитку закладу зупинилися хіба на місяць. Ми клопоталися сховищами, адаптовувалися до реалій війни й упродовж першого місяця практичного розвитку, ясна річ, не було. Потім зрозуміли, що життя триває, розвиватися неодмінно потрібно, інакше той втрачений час не наздоженеш ніколи.

Зрозуміло, зараз держава не може вкладати кошти в осучаснення лікарень, хоча до війни були дуже великі сподівання на «Велике будівництво». Тому зараз ми все робимо своїми силами. І в дитячій лікарні – найбільше.

Запустили оновлені відділення офтальмології та нейрохірургії. Завершили ремонт у відділенні діагностики з інфекційними ліжками, тепер діти будуть у комфортних умовах, а не на першому поверсі в оглядових, як раніше.

Поточні ремонти проводимо постійно. Замінюємо у дитячій лікарні всі сантехнічні стояки, вони зношені й просто непридатні для використання.

Такого великого обсягу ремонтних робіт дитяча лікарня, напевно, ще ніколи не бачила, як зараз під час війни.

Також нині ми оновлюємо хол дитячої лікарні, робимо ремонт, все осучаснюємо. Тут тепер буде рецепція, де дітей і батьків зустрічатиме адміністратор, як це у нас в перинатальному. Крім того, в холі все буде яскраво й кольорово, з героями мультфільмів та іграшками, аби зустріч з лікарнею не була для них стресом.Зараз будемо продовжувати облаштування сховища поліклініки дитячої лікарні, скорше за власний кошт.

Водночас наш біль – відділення травматології. Плануємо його реконструкцію в наступному році, оскільки виграли грант транскордонного співробітництва.Завершили ремонт неонатального корпусу, закінчуємо там ремонт сховища. Наші найменші пацієнти вже будуть спускатися у відремонтоване оновлене укриття. На ці потреби виділили кошти з обласного бюджету.

Не кожен заклад може похвалитися неонатальною операційною – це спеціальна операційна для новонароджених дітей. Тут є апарат штучної вентиляції легень на низьких потоках, яких є кілька в Україні. Тут можна оперувати діток від 500 грамів. Під час війни у це відділення купили два інкубатори, зокрема і з поміччю благодійників, один апарат ШВЛ, є неінвазивна вентиляція, два нові монітори.

Зробили резерв палат у відділенні сумісного перебування матері та дитини на випадок більшої кількості пологів.

Багато уваги приділили санаторію «Дачний». Центр реабілітації зараз працює на повну потужність. Дітей там навіть більше, ніж було до війни. Ми навіть не можемо зараз задовольнити всю потребу, там нині проводять багато роботи. Цілком забезпечили всю інклюзію, облаштували сховище, облагородили територію. Повністю оновили кабінети фізіотерапії, купили нове обладнання. І нині проводимо тендер на реконструкцію будівлі, яка є на території і яку не використовували. Це проект на вісім мільйонів гривень: шість мільйонів – кошти благодійників, ще два мільйони – наші власні.

До війни мали грандіозний проект реконструкції у межах «Великого будівництва» з добудовою реанімаційного копусу з операційними. Там мало бути також відділення екстреної медичної допомоги на дві машини. Мала бути стоянка для машин з вертолітним майданчиком. І якби не війна, цей корпус уже мав би бути збудований. Та ми все-таки сподіваємося, що після війни до цих планів повернемося. Актуалізуємо проектно-кошторисну документацію – і за роботу.

У плані розвитку перинатального центру пріоритет – репродукція, і ми над цим працюємо. Сподіваюся, навіть попри війну, за 2023 рік ми її запустимо, бо вже є всі напрацювання, зокрема й кадрові.

У нас на Волині така послуга є лише в одній приватній клініці, у державних її немає. Ми співпрацюємо з МОЗ, особисто з паном міністром, який обіцяє нам допомогти із запуском цієї послуги.

Запит на це був і є надзвичайно високий. А під час війни він став ще більшим.

Як оцей воєнний стрес вплинув на майбутніх мам?

Безумовно, стрес від переживань впливає на перебіг вагітності. Кількість дочасних пологів у нас збільшилась удвічі. Інакше, як війною, пояснити я це не можу. Причому народжують дочасно не на більших термінах, а саме оцих малесеньких діток: від 500 грамів до кілограма. Виходжування таких діток – дуже тривалий і складний процес. Але вони в нас виживають, все робимо для цього.

Якщо йдемо на дочасні пологи або в операційну і знаємо, що буде недоношена дитинка, то завжди працює команда реаніматологів. Маємо дві неонатальні реанімації і понад 20 неонатологів-реаніматологів, і вони розпочинають надання цієї допомоги іноді з іще нерозсіченої пуповини. Такі діти виживають і мають гарні шанси на здорове майбутнє.У значно гіршому стані до нас потрапляють дочасно народжені дітки, яких ми транспортуємо неонатальною бригадою з районів. Відповідно, прогноз у таких малюків гірший. Тому я завжди закликаю лікарів: якщо ви підозрюєте, що в жінки можуть статися дочасні пологи, то ми готові приїхати по таку пацієнтку, завжди її приймемо. Ми ніколи нікому не відмовляємо. Головне – вчасно викликати неонатальну бригаду.

Зараз навіть запровадили короткий номер виклику нашого реанімобіля або реанімобіля неонатальної допомоги: 0800109109. Будь-яка вагітна може зателефонувати у разі підозри на дочасні пологи. Бувають і такі ситуації, коли допомогу треба надавати поза медзакладом.

Нині це стається все рідше, але трапляються поодинокі випадки, коли віддалені райони можуть дозволити собі прийняти дочасні пологи й потім через добу викликати на поміч наших фахівців. Час втрачено і часто зробити щось дуже важко. Та ми маємо звести такі випадки до нуля.В останні роки в Україні спостерігався суттєвий відтік медичних працівників, надто висококваліфікованих спеціалістів, які все частіше шукали кращих умов роботи за кордоном. Ясна річ, цьогоріч з початком війни з України виїхало й чимало медиків. У яких сферах нині найбільший кадровий голод і як вплине дистанційне навчання останніх років на підготовку майбутніх лікарів і медперсоналу?

На щастя, з наших лікарів із початком повномасштабного вторгнення ніхто не виїхав. Команда працює.

Проте з кадровим забезпеченням і молодими фахівцями загалом дійсно є проблема. І це проблема цілої країни. З року в рік вона буде нас все більше наздоганяти.

Цьогоріч у нас вже практично немає інтернів. І це разючі зміни порівняно з минулими роками, коли їх у нас було по 20, по 50. А цьогоріч прийшло лише кілька. Це свідчить про те, що вже через два роки буде недобір фахівців. Державі треба над цим активно працювати.Тепер ми тримаємося за рахунок того, що ще десять років тому в медичних вишах навчалося дуже багато студентів. Тобто середнього віку лікарів зараз достатньо. А от молоді вже мало. І молодь частіше обирає популярніші напрямки.

Нині дуже важко знайти фахівця на низку вузьких спеціальностей. Приміром, ми зараз у пошуку дитячого психіатра, практично нереально знайти і неможливо когось вмовити пройти спеціалізацію. Шукаємо епідеміолога, лікаря функціональної діагностики, реабілітологів.

Причому ми готові вчити за свої кошти, відправляти на спеціалізацію, але немає кого вчити. І ця кадрова проблема з кожним роком буде поглиблюватися.

А от з приводу тих інтернів, які є нині і які провчились майже три роки онлайн, я не маю такого страшного скепсису. Хто має бажання вчитися, той вчиться. За два роки інтернатури можна багато вивчити й осягнути. Теорію вони мають, практики ми їх навчимо. Іншого шляху немає.

Після того як від нас поїхав завідувач відділення нейрохірургії Михайло Ловга, який обрав для подальшої кар’єри Львів, маємо проблему із цією послугою. А вона має бути обов’язково. І ми зараз вчимо молодих фахівців. Cподіваємось, що вони виправдають наші надії. Поки надаємо тільки ургентну допомогу, планову – ні, скеровуємо в інші заклади. У цьому питанні нам назустріч йде обласна клінічна лікарня, фахівці якої дуже допомагають. Тому тепер одне з моїх завдань – створити сильну команду нейрохірургів. Адже у світлі того, що в нас народжуються дітки з такими проблемами, яким відразу після пологів треба робити якісь втручання, це дуже актуально.

Яким бачите розвиток закладу у воєнних реаліях?

Благо, всі заспокоїлись. Спершу здавалося, що з того гострого стресового стану першого місяця війни ми перейдемо у хронічний. Але цього, на щастя, вдалося уникнути.Усі працюють у звичному режимі, ми вже пристосовані. Розуміємо, що в будь-який момент будемо захищені, бо зробили для цього максимум.

Всі розуміють, що зима може бути непростою, але налаштовані на те, що мусимо пережити, хай що буде. Тому готові до всіх викликів.

І попри всі загрози, все одно налаштовані на розвиток: плануємо, ремонтуємо, оновлюємо, осучаснюємо. Ми сильніші за війну.

Ірина КАЧАН

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---