«Перше, що зроблю у день Перемоги, – прийду з квітами на могилу однокласника»: спогади про Героя з Волині Валентина Ігнатюка

Якби не війна, 4 травня нинішнього року лучанину Валентину Ігнатюку виповнилося б п’ятдесят. На жаль, рідні, друзі та побратими прийдуть його вітати з днем народження на міський цвинтар. Серце військовослужбовця 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого зупинилося 15 березня 2023 року. Йому тепер навіки 48. І єдине, що залишилось батькам від сина – лише спогади.

Пішов у військкомат на третій день війни

«Подивіться, яким наш Валентин був гарним, – втираючи сльози, Софія Михайлівна, мати бійця, показує нам світлини з сімейного архіву. – На цих фото він ще маленький, на шкільних – разом з друзями-однокласниками. Ось він вже молодий батько з донечкою на руках. І останні фото – з побратимами з 14-ї ОМБр».

Валентин Ігнатюк народився у Луцьку. Зі срібною медаллю закінчив школу №14, потім навчався у Луцькому індустріальному інституті (нині ЛНТУ, – ВН). Після здобуття диплома вступив в аспірантуру, викладав у рідному виші та ВПУ №9. Одружився, у родині народилось дві доньки. Згодом за сімейними обставинами довелося змінити роботу.

На початку повномасштабного вторгнення Валентин Ігнатюк без вагань став на захист рідної землі.

«Син пішов добровольцем одразу на третій день війни, 27 лютого, – згадує батько бійця Михайло Павлович Ігнатюк. – Потрапив у 14-ту ОМБР імені князя Романа Великого. Спочатку його підрозділ направили на полігон у Володимир, потім був Житомир та Яворів під Львовом. На Львівщині у Валентина почалися проблеми з тиском і його відправили додому лікуватися. Син кілька днів попив пігулки і поїхав у частину, сказав, що поспішає до побратимів. Вони якраз вирушали у зону бойових дій».

Спочатку Валентин Ігнатюк у складі 2-ї мінометної батареї 2-го механізованого батальйону 14-ї ОМБр служив у Запорізькій області. Потім їхній підрозділ перевели на Харківщину, під Куп’янськ. Звідти часто дзвонив батькам, щоправда, про труднощі військового життя не розповідав.Для побратимів був як мама

«У мене все добре, я живий-здоровий, – згадує слова сина Софія Ігнатюк. – А ще завжди казав, що дуже нас любить. Гроші, які він отримував, перекидав мені на картку. А потім нерідко просив їх назад: хлопцям доводилось за свої кошти і продукти купляти, і військову техніку».

Побратими, з якими служив Валентин Ігнатюк, згадують його лише добрими словами. Кажуть, що був він дуже турботливим, щирим. Ділився останнім, і не лише з бійцями, з якими разом служив, а й з місцевими.

«Валіко, а саме так ми його називали, був чудовою людиною, – переконує Ігор, його побратим з Хмельницького. – Я це стверджую не тому, що про мертвих погано не говорять. Якби був негідником, сказав би. Він вставав удосвіта і готував нам їсти. Валіко взагалі любив куховарити, і у нього виходило смачно. Як мама стежив, аби ми не ходили голодні. Ділився їжею з місцевими. Часом ми на нього аж сварилися, бо міг останнє людям віддати. А ще обіцяв бути тамадою у мене на весіллі. Не судилося».

«Валік був неговірким, але надійним, – приєднується до розмови Андрій з Луцька. – Він з усіх ситуацій умів знайти вихід. Недарма його позивний був Розвідник. Наприклад, на Київщині в лютий холод знайшов нам теплий нічліг. На запорізькому напрямку зустрічав тих, хто повертався з передової, смачним обідом. Якось нас поселили в одному селі на пилорамі, де навіть світла не було. Відповідно, і зв’язку. Валік відшукав якийсь дріт, виліз на стовп і провів світло».

Батьків з бідою наодинці не залишили

Земна дорога волинянина Валентина Ігнатюка завершилась у військовому шпиталі Харкова. Причиною смерті став нещасний випадок. Принаймні так написано в офіційному документі, який батькам прислали з частини. Поховали солдата 14-ї ОМБр з усіма почестями на міському цвинтарі, що на вулиці Потебні. Так вирішили батьки. Звідти й до дому близько, бо живуть вони в районі ЛПЗ, і до Свято-Пантелеймонівської церкви села Рованці рукою подати.

Смерть сина дуже підкосила обох батьків. Однак їх не залишили наодинці з бідою. З ними постійно на зв’язку побратими Валентина. Телефонує до подружжя Ігнатюків і мешканець Харківщини, якому військослужбовець не раз допомагав, коли 14-та ОМБр дислокувалась під Куп’янськом. Також не забувають Софію Михайлівну та Михайла Павловича шкільні друзі та вчителі Валентина. Вони охоче поділилися спогадами про нього.

«Ми дружили з першого класу, разом вчили математику, потім алгебру і геометрію, – згадує Микола Шевчук. – Після школи життя розвело нас і ми бачились вже не так часто. Дуже шкода, що Валіка не стало. Ти був справжнім патріотом, друже, не втік і не заховався за чужі спини. Спи, побратиме, моя тобі шана. А ми продовжуємо битись».

«Недавно думала над тим, що я зроблю у перший день Перемоги, – ділиться сокровенним однокласниця бійця Наталія Клекоць. – Вирішила, що куплю квіти і піду вклонитися нашому захиснику Валентину Ігнатюку. Клята війна забрала однокласника, якого любили всі – і діти, і вчителі. Світла тобі пам’ять!»

«Щира і світла душа, мудрий і відкритий погляд – таким пам’ятаю Валентина з дитинства, – приєднується до нашої розмови його класна керівниця Надія Костянтинівна Гресь. – Він був доброю і відкритою дитиною. Не пригадую, щоб робила йому якісь зауваження. Серце болить від думки, що Валентина вже немає серед нас. Низький уклін тобі, Герою! Вічна пам’ять і вічний спокій!»

Людмила ПРИЙМАЧУК

Інформаційне агентство Волинські новини також висловлює щирі співчуття родині Захисника. Вічна шана, честь і слава Герою!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---