«Перше, що взяли з собою, – вишиванки», – сестрички, які приїхали до Луцька з Сєвєродонецька

Сестри-близнючки Софія та Марія Руднєви приїхали до Луцька з міста Сєвєродонецьк Луганської області. Нині вони волонтерять і мріють про перемогу.

«З 24 лютого в плані діяльності не змінилося майже нічого, бо ми і в своєму місті займалися активною діяльністю і ми зараз маємо таку можливість. Але змінилося ставлення до навколишнього середовища», – розповідає Марія.

Її сестра Софія додає: тепер дівчата повністю перейшли на українську мову.

«До 15 років ми були російськомовними, але наразі спілкуємося українською. Тепер підключаються наші батьки, вони намагаються і ми цим пишаємось», – розповідає дівчина.

Дівчата зізнаються: усвідомлення про те, що війна от-от почнеться вже було тоді, коли ще до вторгнення почали збирати речі. Проте все одно хвилювалися. Кілька днів вони переховувалися від обстрілів удома, алее коли бої почали підступати все ближче, родина зрозуміла, що пора їхати.

«Голові не страшно, вона була холодна. Ти готовий думати, збирати речі, складати списки, але тіло дає про себе знати: коліна дрижать, руки ходять ходором, очі бігають, темніє в очах. Мозок готовий діяти, але тіло нагадує про себе. Коли бої перейшли з околиць всередину міста, тоді вирішили, що немає сенсу травмувати себе і краще поїхати. У нас речі були зібрані з першого дня. Ми знали, що нам треба буде поїхати, але хотілося вірити, що все швидко мине, тиждень і все. Просто треба було ухвалити рішення, що треба піти. Ми застали, як збили винищувач, ми дуже раділи, хотілося стрибати від щастя, що наші збивають, що ППО діє і почуваєш себе захищеним», – розповідає Марія.Ще два тижні тому їхня квартира була ціла, хоча в будинок 5 березня потрапив снаряд.

«Хочеться вірити, що квартира й досі ціла. Сподіваюся, буде змога поїхати і взяти хоча б щось, якусь маленьку частинку. Хоча б шпалер вивезти», – каже вона.

Тепер дівчатам вдалося познайомилися з новими людьми, здобути нових друзів, щоправда, прикро, що це відбулося за таких обставин.

«Найперше, що я взяла з собою, – вишиванку, прапор України і флейту. Потім вже інші речі. Вишиванка для мене – символ єдності. Я помітила, що взяла дуже багато речей, неймовірну кількість одягу. Це насправді було беззмістовно, я б краще взяла підручники з української мови, літератури, історії України. Я б краще взяла зошити, в яких неймовірна кількість знань, і прикро, що їх немає в моїй голові. Я шкодую, що з собою немає творів, які писала на аркушиках. Речі, які ти цінував раніше, – це все беззмістовно», – каже Софія.

«Я розмовляю з подругою з Біловодська, вони зараз на окупованій території. Вона розповідає, що в них зараз ситуація з книжки «451 градус за фаренгейтом». Забирають підручники з української мови та літератури, історії України. Вона каже, що сидить і вчить підручник з історії України напам’ять, бо є ймовірність, що його заберуть. І я сиджу і не уявляю, за якої б ще ситуації хтось сидів і вчив би підручник з історії напам’ять», – каже Марія.

Дівчата дуже хочуть не тільки повернутися у своє рідне місто, а й побувати в українському Криму, побачитися з родичами, які опинилися на окупованій території.

«Хочеться повернути Донецьку, Луганську області, Крим. Я дуже хочу в Крим, бо я там була в несвідомому віці і не пам’ятаю нічого. Хочеться побачити це знову. Моя бабуся з Донецької області, в нас майже обірвався зв’язок. Хочеться побачити її знову і не перетинати кордон по дві години, щоб побачити рідну людину», – каже Софія.

«Хочеться перемоги. Миру не хочеться, бо мир може бути різним, не на наших умовах. Хочеться перемоги зі своєю областю в повних кордонах в складі України. Це була одна територія. Хто мав право її забрати? Чому її забрали? Тому хочеться перемоги і для всіх просвітлення в плані переоцінки цінностей, як це сталося з нами», – резюмує Марія.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---