«Перша ніч в тюрмі – найважча». Петро Верзун про мільйонні борги, втрачену репутацію й життя за ґратами

Звістка про те, що Петро Верзун опинився на лаві підсудних, у 2018 році здивувала багатьох. Не щодня за привласнення мільйонних сум на Волині судять громадського діяча, чиновника, бізнесмена і політика в одній особі. Як не щодня такі люди потрапляють за ґрати на... 1048 днів. Саме стільки часу Петро Верзун провів під вартою.

Нагадаємо, голові громадської організації «Фонд місцевого розвитку» Петру Верзуну інкримінують привласнення близько 10 мільйонів гривень чужих коштів. Розгляд кримінальної справи стосовно відомого на Волині громадського активіста, бізнесмена, колишнього чиновника і кандидата в депутати від «Самопомочі» та БПП із 2018 року триває у Ковелі. За даними прокуратури, чоловік шахрайським шляхом збагатився більш ніж на 10 мільйонів гривень. Йому загрожує до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

В обвинувальному акті стверджується, що Петро Верзун, будучи засновником «Фонду місцевого розвитку», з початку 2011 р. до середини 2016 р. видурив у 13 громадян коштів у різній валюті на суму понад 10 мільйонів гривень. Він «позичав» гроші нібито на розвиток власного бізнесу, пов’язаного з наданням інформаційних послуг з оформлення віз для виїзду за кордон, а також для торгівлі валютою на міжбанківській біржі.

Як повідомляла прокуратура, зловмисник не збирався повертати позичальникам гроші: частину коштів він використав для власних потреб, а понад 500 тисяч гривень вніс на рахунки ВОГО «Фонд місцевого розвитку» та перемістив на рахунки інших суб’єктів господарювання. Крім того, чинив опір правоохоронцям під час санкціонованого обшуку в його помешканні 2 березня 2018 року. З цього дня і до 13 січня 2021 року Петро Верзун перебував під вартою, оскільки півмільйонну заставу за нього ніхто не вніс.

Справа досі в суді. Сам підсудний уже пів року на волі, до квітня був під нічним домашнім арештом, а нині – без будь-якого запобіжного заходу. Переконує, що не хотів нікого обманути і що не винен людям стільки грошей.

Про гучну справу, втрачену репутацію й життя в неволі Петро Верзун розповів в ексклюзивному інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини.Коли ваше життя так карколомно змінилося?

Життя моє кардинально змінилося у 2018 році, коли всі дізналися про цю справу і коли мене зрештою ув’язнили.

За свідка у цій справі я перебував із 13 вересня 2016 року. Півтора року спокійно ходив на допити, був переконаний, що справа не вартує і ламаного гроша. За час слідства 17 разів бував за кордоном, нікуди не втікав.

14 лютого 2018 року мені вручили обвинувачення. Відтоді розпочався мій цілодобовий домашній арешт, який я жодного разу не порушив.

2 березня відбувся суд: прокуратура подала апеляцію щодо запобіжного заходу. Зрежисований, з розставленими істеріями. Треба визнати: адвокат, представник потерпілих, спрацював гарно.

Але мене не затримали в залі судового засідання, тому що повне рішення мало бути проголошене за кілька днів. Я спокійно вийшов із суду, нікуди не втікав, зустрівся з колегами, пояснив, що через кілька днів мене закриють, тому треба попрацювати на вихідних, умовно попрощався.Над чим ви на той час працювали?

Я – голова громадської організації «Фонд місцевого розвитку». На той час у нас було кілька цікавих і перспективних проектів, дуже важливих для області: ягідництво, садівництво тощо.

І ось спокійно повертаюся додому. Я тоді знімав квартиру на Бандери. Там перебувала моя тепер вже колишня дружина. Зателефонував їй, аби попросити допомогти мені зібратися, а виявилося, що вдома мене чекали якісь люди з відеокамерами. Я був переконаний, що це журналісти. Але це були слідчі.

На той час у Луцьку була епідемія кору. У мене вдома нещеплена дитина. І я бачу в хаті взутих людей, які проводять обшук. Я й кажу: вийдіть, витріть ноги і зайдіть. Дивне ставлення з їхнього боку до безпеки моєї дитини. Ну але обшук – то обшук.

Напевно, найгірше, що мені довелося пережити за ці останні роки, то це той обшук. Я розумію, що слідчі дії необхідно проводити, але для чого ображати і принижувати?Сам факт обшуку для вас був принизливим чи ви про ставлення слідчих?

Це було свідоме приниження, оскільки неодноразово лунали всілякі зверхні фрази. Відкривали холодильник зі словами, мовляв, зараз подивимось, як мільйонери живуть. На полицях у мене була релігійна література. Реакція на ці книги була приблизно такою: ах, він ще й у Бога вірить. Потім знайшли квитанції від домової служби й коментували, мовляв, ще й удома не годен нічого зробити.

А найбільше мене обурила поведінка слідчого. Ним виявився мій потерпілий Бабула, підполковник. І я ніколи цього не прощу. Офіцер не має права так себе поводити. На прасувальній дошці лежав дитячий одяг. І він перебирав ці речі, хоча було видно, що це просто дитяче. А ми тоді реально боялися епідемії кору. І на моє зауваження він заявляє: «Мої руки чистіші від вашої білизни». Як я мав вчинити? Я його вдарив.

І це кваліфікували як опір працівникам поліції?

Саме так. Але я не опирався обшуку, я опирався хамству. Вважаю, що вчинив правильно. Адже ніхто не відміняв офіцерської честі. У мене дід і дядько – військові, і для мене це принципові речі. Тому я цій людині такого ніколи не прощу.Та найцікавіше те, що ця людина, ніби побита, невдовзі неофіційно приходила до мене в ІТТ з якимось своїм начальником і пропонувала вирішити питання мого перебування під вартою.

Але завдяки саме цій людині мій суд відбувається не в Луцьку, а в Ковелі. Оскільки його дружина працює в луцькому суді, моя справа слухається в іншому місці, аби не було конфлікту інтересів.

Ви кажете, що півтора року не надавали серйозного значення цій справі й, схоже, не намагалися використати свої зв’язки, аби убезпечити себе від ув’язнення. Коли усвідомили, що доведеться відповідати за скоєне? Коли зрозуміли, що ви по ту сторону закону?

Перша ніч у тюрмі – найважча. Ранкова перевірка, і там вже зовсім інша мова, тон, ставлення. Тільки тоді ти по-справжньому розумієш, що перебуваєш уже в зовсім іншому соціальному статусі.

Кілька днів я був сам, а першим, з ким познайомився, був ром старшого віку. Він поділився зі мною цибулиною і ще якимись продуктами, крім тієї баланди, яку там дають. Хоча загалом в луцькому ізоляторі тимчасового тримання їжа нормальна.

За кілька днів мене етапували в луцький слідчий ізолятор, і почався мій довгий 1048-денний шлях перебування за ґратами. Раз на півтора-два місяці мене забирали на суд, і в середньому десь по тижню я перебував у ковельському ІТТ.
Дякуючи тому, що часто їздив у Ковель і вертався не завжди у свою камеру, хоча я навчився використовувати термін «хата», познайомився за той час з 50-60 людьми. І нині багатьох із них зустрічаю на вулицях. Тепер я навіть по очах бачу, що людина сиділа, це дуже помітно. Можливо, у це важко повірити, але ми один одного відразу бачимо.

Хай як парадоксально це звучить, цих майже три роки – не найгірший період мого життя. Найгірший період – це 2016-й і друга половина 2017-го, коли у мене вже почалися ці фінансові проблеми і коли я зіткнувся з дуже сильним психологічним тиском, частково навіть фізичним. Це було складно, бо використовувалися всі можливі спрособи тиску. Дуже непросто було проводити всі ці переговори. Але я ніде не ховався, з усіма говорив. А вже коли всі можливі неофіційні способи були вичерпані, то мої компаньйони, кредитори, партнери вирішили використати правоохоронні органи як колекторську службу.Вас звинувачують у привласненні понад десяти мільйонів гривень. Кажуть, насправді ця сума більша.

Йдеться про 10 мільйонів і 140 з лишком тисяч. Але навіть якщо додати всі суми, які є в обвинувальному акті, то виходить 9 мільйонів. А справу по суті ще навіть не розглядали. До слова, за цей час допитано лише два свідка і не всіх потерпілих.

Скільки осіб фігурує у цій справі? Скільки потерпілих?

13, але це члени сімей. Однак там не все так просто. Одні вже в суді визнали, що 30 тисяч доларів дописали. Є різні люди. Є люди, які приносять розписки, які давно погашені й забуті.

Але я розумію, що коли тобі вчасно не повертають гроші з великими процентами, це неприємно. Неприємно, коли з тобою домовляються про зменшення відсотків.

Розумію, що, можливо, хтось вважає, що я когось обманув. Але обманути того, кого обманули – я не знаю, чи це правильно.Як вважаєте, в чому ваша помилка і вина?

Багато причин. Головна – криза 2008 року. Залучаючи під ті чи ті проекти кошти, я завжди знав, що у мене є офіс, який в разі чого можна продати. Але якщо у 2008 році він коштував, скажімо, понад 300 тисяч, то в 2011-му – 100-200 тисяч, а у 2017-му – 60 тисяч. До всього я вклав у нього дуже багато живих грошей. Зараз міг би завод купити...

Важлива довіра. Будь-які фінансові справи не можуть триматися на «слові офіцера», як казав мені один чоловік. Все треба документувати, фіксувати.

Фактично я заслужив, бо не зовсім ретельно вів свою внутрішню бухгалтерію. Я це розумію.

Проте я не винен людям стільки грошей. Я винен вп’ятеро-вшестеро менше. А від того, що винен, ніколи не відмовлявся.

При тих рівнях заробітків, які я мав у 2017 році, для того, аби вийти на нуль і далі нормально працювати, треба було два-чотири роки. Навіть враховуючи усі ці ризики, кризи тощо.Розумієте, в кожної людини є слабинка. Моя слабинка полягала в тому, що я дозволяв собі випуск на зовні цієї інформації. І я цього боявся. Деякі люди мене перед тим шантажували, коментарі були якісь і так далі. Я навіть домовлявся про зняття коментарів. Зрозуміло, що якщо натиснути, то...

До того ж, багато людей вміють по-різному рахувати. На мене в СІЗО теж дивилися, як на своєрідну екзотику, думаючи, що в мене мільйони закопані десь там на городі. По-перше, городу нема. Та й нема що копати (усміхається, – ВН).

Розумієте... Я думаю, що за будь-яких обставин люди повинні вміти домовлятися. Станом на сьогодні по кожному потерпілому у мене є переписка, електронні листи, SMS, звірки тощо.

Наразі справа перебуває в такому дивному стані. Мене ж без вироку випустили на нічний домашній арешт.

А чому вас раптом вирішили відпустити, якщо справа фактично стоїть на місці?

Набрид уже всім (усміхається, – ВН). Так вже сталося, що на мене поширюється так званий закон Савченко. По цьому закону я відсидів 5,9.Вам світить від 5 до 12 років неволі. Якого вироку очікуєте?

Скільки дадуть – стільки буде. Термін залежить від низки обставин. Більшість епізодів уже розсипаються. Є відверто смішні речі. Так, у всій цій історії люди обмануті. На жаль, обмануті не мною. Обмануті своїм нерозумінням правової системи.

Ви натякаєте на адвоката?

Люди звернулися до юриста. Навмисно не буду називати його імені. Якщо чесно, то єдина людина, яка в цій ситуації викликає у мене якусь ненависть, то це, напевно, він. А усіх потерпілих я поважаю до сьогоднішнього дня. Я розумію їх, когось більше, когось менше. І ось вони, ясна річ, хотіли вирішити це питання.

Я як колишній юрист, хоч давно не практикую, мислю так: якби до мене прийшов клієнт, то я пропонував би йому лише реальні варіанти залагодження ситуації. Натомість юрист моїх позивачів нічого для них не вирішив, він довів ситуацію до абсурду.

І заробив на них, хочете сказати?

І заробляє далі! Тим часом я декласований, десоціалізований. Я втратив усе, що можна було втратити. Я втратив репутацію.

Це для вас найцінніше?

У моєму житті це було найцінніше, бо репутація – це все. Я в це повсякчас вкладав.

І коли прокурор запитує, мовляв, куди ж стільки грошей пішло, я кажу: а ви порахуйте, чи були такі гроші. Ще й дивуються, на що ж я витрачав, бо досить скромно жив, не мав автомобіля. Відповідь проста: у мене достатньо серйозні соціальні зв’язки. Я знаю дуже багато людей. Багато людей знають мене. Ми робили дуже цікаві речі, мільйонні речі. І через це потрактовано, що я витратив гроші на такий-от спосіб життя. Але це смішно.Повернусь до теми юриста. Люди звернулися до нього, а він дав їм надію, мовляв, давайте засудимо його, закриємо, він злякається і гроші віддасть. Я, може, і злякався б, але це ж не допомогло б людям.

Я уже пів року не можу знайти роботу. І прекрасно розумію чому. Я в будь-якому разі покараний репутаційними втратами. Якщо мене виправдають – скажуть, що відкупився. Не виправдають – скажуть, що заслужив. Проте в будь-якому разі я боротимуся до кінця. Дуже довго й нудно.

Репутація – це, безумовно, цінність. Але я так розумію, ви втратили ще й сім’ю...

Насправді сім’я розпалася ще до того. Останнім часом зі мною було важко. Як жити з чоловіком, який у постійному стресі, спить по дві години на ніч, постійно в роз’їздах? Це було достатньо складно, вона не витримала.

Слава Богу, моя колишня дружина максимально займається дитиною. Вона унікальна людина, у мене прекрасна донька. І я вдячний за це. Звісно, маючи сім’ю, пережити цей період в житті було б легше. Це для мене дуже дражлива і важка тема.Я дійсно багато втратив. Але я багато й отримав. Набагато краще в 44 роки зрозуміти, що в тебе майже нема друзів, аніж якби мені було 64. Сподіваюся, що маю ще трохи часу попереду, аби використати цей життєвий досвід.

Хто вас підтримав? Хто лишився поруч?

Підтримували батьки, сестра, деякі колеги. Але упродовж останніх років я звів до мінімуму своє коло спілкування. Виходив на контакт з дуже невеликою кількістю людей. Я не хотів, я боявся. Боявся за них. У тому числі, що не до кінця розумів, чим все це може обернутися. Не скажу, що зараз боюся. Хоча страх завжди є.

Нині, вийшовши на волю, я багато з ким зустрівся, поспілкувався. І поки не бачу якогось підозрілого до мене ставлення.

Що відчуваєте, коли помічаєте, як на вас дивляться із розчаруванням?

Я зараз відчув трошки інше. І це мене лякає. Дуже багато людей з такою, скажімо так, дражливою репутацією, яким свого часу вдалося не потрапити у те місце, де був я, ставляться до мене з якоюсь такою повагою, я у них в авторитеті, так би мовити. Підходять, тиснуть руку, обіймають.У дуже багатьох людей виникло враження, що мільйони все-таки є. І я навіть іноді починаю собі думати: а може, дійсно є (сміється, – ВН)?

Тобто оптимізм таки вдалося зберегти?

Якби не було оптимізму, то не було б і бажання довести собі, а відтак і всім навколо, що я не хотів нікого обманути.

Поділіться враженнями від перебування за ґратами. Які умови і ставлення в СІЗО й ІТТ? З ким спілкувалися, хто вас відвідував?

Відвідувати мене не можна було. За весь цей час у мене було одне побачення. До речі, це теж такий цинізм і, я б навіть сказав, моральне катування. Бо затягнули допит свідків настільки, що станом на сьогодні допитано лише два свідки щодо епізоду побиття, термін давності за яким уже закінчився. У справі по суті жодного свідка до сьогодні не допитано. Натомість із колишньою дружиною, яка є свідком, я не міг спілкуватися. І де-юре вони не могли приходити на суд. Сестра спершу приходила, але я попросив цього не робити. Не хотів, щоб до мене хтось приходив. На судових засіданнях був тільки адвокат, вся інформація – тільки через нього.На початку ти не уявляєш, скільки часу це може тривати. А коли ти вже відсидів два-три роки, то звикаєш. І я вже звик. Та й вийшов ненароком. Я ж не знав, що вийду.

Тобто ви до цього не готувалися і не очікували?

Я взагалі не був готовий. Мені не було куди виходити. І якщо відверто, я дуже важко адаптовуюсь на волі.

А щодо умов, то все відносно. Нічого поганого там немає...

Цікаве спостереження: тепер я став інакше реагувати на хамство і крик. Десь на ринку, в чергах, у лікарні. Мені просто нестерпно це чути й бачити, тому намагаюся уникати таких місць. Я звик, що кричати можуть наглядачі, міліціянти. В тюрмі ув’язнені один до одного не кричать. Кричати не можна, треба один одного поважати. Рівень вихованості серед цієї категорії людей значно вищий, ніж у багатьох на волі.І я просто реально в шоці від того, як люди зараз між собою спілкуються – надто багато хамства навколо. Кілька разів пішов на базар і більше не можу. Я просто боюся вступати в конфлікт, бо інакше доведеться відповідати на хамство щодо себе.

З приводу побутових умов, то в ІТТ значно гірше, ніж в СІЗО. Та я для себе зробив висновок, що сприйняття умов залежить від того, які у тебе вимоги до побуту, які у тебе потреби і від чого ти залежиш. Якщо ти куриш чи маєш наркотичну залежність, то це важко. Я не курю і не маю такої залежності. Якщо ти хочеш випити, це тяжко, але люди і в таких умовах щось вигадують.

Мене всі питають, як можна три роки жити без жіночого товариства. Ви знаєте, не треба думати про це (сміється, – ВН). Добряче допомагають фізичні навантаження. Хоча в цьому є серйозний плюс. Коли я вийшов, то всі жінки, тим паче в масках, надзвичайно гарні (сміється, – ВН).З ким довелося ділити камеру?

Різні люди були. Мені довелося сидіти з надзвичайно різними і дуже цікавими персонами. Пощастило сидіти і спілкуватися з людьми різних національностей. Я сидів з голландцем, з поляками, з білорусом, з росіянином, з ромами, з представниками кавказьких народів, і, звісно ж, з українцями.

І знаєте що найстрашніше? Те, що хороші, розумні, толкові люди – це зазвичай ті, хто сидять за серйозними статтями, навіть за вбивство. А люди, які сидять за такими статтями, де світить два-чотири, завтра виходять на волю і знову стають частиною нашого суспільства, і це переважно непотріб рідкісний у плані моральних якостей.

А ще там люди дуже один одному допомагають, там напрочуд сильна солідарність. Різні ж люди потрапляють, безхатьки зокрема. Але там і одягнуть, і нагодують, і цигарку дадуть такій людині.

Як сказав в суді один з моїх потерпілих, оскільки я громадський діяч, то точно пов’язаний з криміналом. Насправді я пов’язаний з криміналом тільки тим, що Луцьк – маленьке місто, і ми всі один одного знаємо. Колись в молодості, у 90-х, був барменом у ресторані, і бачив там все і всіх. З деякими, які знали мене ще барменом, мені довелося тут зустрітися. Ми обійнялися, згадали молодість. Але це все.

Найстрашніше, що я бачив у тюрмі, це те, що у мене на руках помер молодий чоловік. 27 років. У нього була важка недуга. Це страшно.Ви не відповіли про ставлення до ув’язнених.

Дуже серйозне вигорання у працівників ізоляторів. Це дуже тяжка робота. Мало того, рядові працівники, офіцери – ні, дозволяють собі і через мат спілкуватися, і надто зверхньо, нервово. Та я домігся того, щоб ніхто мені не тикав і не звертався через мат. І не раз їм наголошував, що це ми, ув’язнені, можемо дозволити собі так низько спілкуватися, але не ви – люди, які представляють державу.

А стояти на продолі, це коридор між камерами, плювати насіння на підлогу і лаятися через слово, або, вибачте за деталі, відрижку пускати так, що на пів тюрми чути – з таким бидляцтвом я стикався часто. І зараз я кажу винятково про персонал. Було й таке, що якось вранці працівники між собою матюкалися і билися, то я навіть зауваження робив, аби вони не соромили державну систему виконання покарань.

Помітив таку річ: якщо ти з ними виховано, чемно, то вони сприймають це за слабкість. НКВД є НКВД, і це страшно.

Ще така цікава була зі мною історія. Був у СІЗО один чоловік, який після кожного повернення з ІТТ проводив обшук – шманав. І він то пакети мені порве, то супінатор з туфлів дістає, то мою Біблію так брутально гортають, що несила дивитися. І так сталося, що буквально через тиждень, як я вийшов, ненароком потрапив до нього додому. Треба було бачити його очі! Тому не треба забувати, що завжди слід лишатися людиною.

А є й двоє інших людей з СІЗО, яких я час від часу зустрічаю. І я навіть готовий поздороватися з ними за руку.А ще недавно я зустрів свого слідчого й запитав, чи не снюся йому. Старший вже чоловік, доволі адекватний, бо за цей час було кілька слідчих. Але я все-таки вважаю, що професійний слідчий повинен був розглядати кілька версій. Не можна брати лише одну версію і на неї опиратися.

У мене є всі підстави оскаржити вирок в європейському суді. Я не знаю, за що сидів три роки без вироку. Так, якби був вирок, то я мав би сидіти. Я ніколи не був соціально небезпечним, був членом низки громадських організацій, в тому числі громадської ради при МВС.

До речі, найбільший жарт, який зі мною зіграла тюрма: в одній із перших камер, а точніше між камерами, я натрапив на плакат про ресоціалізацію засуджених. І цей плакат робив я в рамках одного з численних проектів, до яких мав стосунок. Це прикольно.

Чим ви займалися, як гаяли час? Роботи ж жодної.

Читав. Писав. Передавав деякі свої напрацювання на волю. І деякі з них втілювали. А загалом просто чекав.

Я завжди любив читати, тому, ясна річ, що проводив час за книжками. Такий поетичний момент: першою книгою, яку взяв із собою і прочитав у неволі, була «Калина красная» Шукшина. І вона прочитана десятками людей вже потім. Так вже сталося, що трохи займався просвітництвом.

Особливо багато читав, коли приїздив на тиждень в ІТТ, по дві-три книги на день. А загалом по кілька книг на тиждень. Книги мені передавали колеги і сестра. До слова, і в ковельському ІТТ, в луцькому СІЗО досить непогана бібліотека. І ось за пів року, як я на волі, прочитав лише кілька книг, це дуже мало для мене.

Які були відчуття, коли вам відчинили двері й дозволити покинути СІЗО?

Ви знаєте, як правило, ми тут, на волі, не розуміємо базових цінностей. Навіть можливість пройтися вперед чи назад сто метрів, щоб тебе ніхто не зупиняв, – це благо. Можливість подивитися вгору і побачити небо – це диво. Можливість зайти в магазин і вибрати те, що ти хочеш, – це радість.

Чи хотіли б повернутися в громадсько-політичне життя?

Мене зараз найперше цікавить просте чоловіче щастя, бо я три роки сидів у тюрмі і думав, що я жив, жив, жив, кілька разів був одружений, один раз був на морі, нічого на цьому світі насправді не бачив, нормального батьківства не було, нормальної любові не було і так далі.

І тому тепер настрій такий – не варто витрачати життя на дурне.

Я навчився відмовлятися від роботи, коли мені пропонують якісь зовсім дивні проекти. Навчився відмовлятися від якоїсь непотрібної компанії. Я тепер майже не п’ю, а зовсім не п’ю з тими, з ким не хочу.

Чи стежили ви за тим, що відбувалося ці роки у Луцьку, на Волині?

Стежив за можливості, але це вже не викликало такого інтересу, як раніше. Мало того, певний час я був дещо обмежений в доступі до інформації. Потім стало краще.

Звичайно, мене цікавить життя Луцька, але мене цікавлять насамперед конкретні сфери: громадський сектор, розвиток культури, децентралізація і розвиток громад. Вважаю, що найцікавіше, що зараз відбувається в Україні, це активізація громад.

Приємно, що у Луцьку відбувається культурний поступ. Перше місце, яке я відвідав, вийшовши на волю, це CITY PARK, бо туди було вкладено і дещицю моєї праці, і це місце сили для мене. А по тому я пішов у Центральний парк і направду був приємно вражений. Відвідавши парк, я зрозумів, як багато в Луцьку свого часу не було зроблено. Бо все-таки за часів і Романюка, і Шиби, насамперед Шиби, фінансових можливостей зробити красу-культуру в парку було значно більше. Я працював тоді і добре пам’ятаю, як дорого продавали землю, які гроші були. Теперішній парк – це реально круто.

Що ще так явно і кардинально змінилося в Луцьку, не готовий сказати, бо спеціально тим не цікавився. Чи бачу я поверненя в політику? Напевно, ні. Чи бачу я повернення в громадське життя? В нього я вже повернувся.

Мене багато хто відмовляв від появи у публічному просторі. Але я не хочу ховатися. Я не вважаю себе винним. Жодної з тих людей я образити і обманути не хотів. Завжди був готовий до діалогу і порозуміння. Більше того, не приховую, що залишилися певні кредитори, які не подали на мене в суд. Повага їм за це розуміння.Я добре розумію, що мій репутаційний капітал підмочений. І я вирішив його якось використовувати. Тепер я можу казати людям правду, не цензурувати себе.

Не найгірший період мого життя, доволі цікавий. Благо, я відновив нормальні контакти з батьками, бо у нас були дещо напружені стосунки. Зрозумів, хто є хто. Багато чого в собі зрозумів. Усвідомив, що у мене насправді мало якихось фізіологічних залежностей. А я мав нагоду побачити, як людям важко без улюбленої їжі чи випивки.

Найбільше я потребував інформації та книжок, хоча іноді доводилося читати відверте сміття, але я читав усе, що потрапляло в руки.

Потроху вертаюся в життя. Але вироку ще немає. Можливо, назад посадять. Боротися все одно буду. Боротися з державою буду. Можливо, якась правозахисна діяльність, я колись цим займався, а тепер мав нагоду побачити багато речей із середини, у зовсім іншому ракурсі.

Треба віддати належне: луцький СІЗО досить грамотно працює. Пов’язую це з тим, що це Західна Україна, обласний центр. Водночас дуже недопрацьовують в цьому напрямку громадські й релігійні організації. Ув’язненим критично бракує психологічної і духовної підтримки.

Ви людина релігійна. Як змінилися ваші стосунки з Богом?

Я все більше і більше цікавлюсь іудаїзмом, він мені дуже близький концептуально, хоча я римо-католик і українець.

Час, проведений у неволі, був моїм Єгиптом. І з цього Єгипту, з цього рабства, я виходжу, я ще не вийшов, я ще в пустелі. І Бог у мене все більше з’являється як оцей старозавітний Бог. Хто знає, той зрозуміє. До мене насамперед приходить старозавітний Єдиний Бог.

Чому все-таки погодились на інтерв’ю?

Якби хтось інший з ваших колег запропонував, я відмовився б. Вас я знав раніше, ви – людина з мого минулого. Мені з такими людьми простіше спілкуватися. Нині я відчуваю певний дискомфорт у спілкуванні з людьми, яких не знав раніше. Спілкуючись із людьми зі свого минулого, я наче в нього повертаюся.

Усім, з ким знайомлюся тепер, я одразу кажу, що сидів. Тому й роботу не можу знайти. Хоча трохи підпрацьовую, сам трохи пишу, але це не ті гроші, за які можна зараз в Луцьку жити. Приходжу на співбесіду і відразу розповідаю все. Як люди мають на це реагувати? І всі кажуть: все класно, ви нам підходите, але ж...

Вам нині виповнилося 44. З якими мріями починаєте новий рік життя?

Мрій багато. Я романтична натура. Моя мрія майже нереальна: я хотів би помиритися з тими людьми, з якими я тепер посварений. У моєму житті є важливі для мене люди, які не можуть простити того, що зі мною сталося. А якби вони все-таки простили і повірили в мене, то багато ран можна було б загоїти і вирішити ті проблеми, які здаються непідйомними.

Я став інший. Парадоксально: я став більш стресостійкий, але водночас став конфліктніший. І на деякі речі я інакше реагую, не всі розуміють чому.Я дуже хочу знайти роботу. Отакий я мільйонер у мінусах. Так бідно, як зараз живу, я жив, напевно, хіба в 96-му, будучи студентом першого курсу. Я не жаліюся, нічого страшного в цьому немає. Але хотілося б все-таки працювати. Знаєте, я так довго і багато вчився, я так багато насправді вмію і можу, що бути незатребуваним мені морально складно.

Хоч я не корінний лучанин, бо родом з Володимира-Волинського, але відчуваю себе таки лучанином. Дуже люблю Луцьк. Тому дуже хочеться долучатися до розвитку цього міста, працювати на благо. Але гадаю, час розставить все по місцях.

Ірина КАЧАН

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---