Переселенка з Харкова на Волині пише вірші українською та захоплюється добротою місцевих людей
У 2014 році Валерія Крошко покинула рідний Луганськ і переїхала до Харкова. А торік, коли почалася велика війна, її шлях проліг на Волинь – у село на Рожищенщині, де, як жінка висловилася у своїх віршованих рядках, «зустріла людяність та дружелюбність», де відчула, «що добро ще живе».
Про це пише Волинь-нова.
«Війна йшла за нами»
– Уже на початку літа 2014-го, – пригадує пані Валерія, – в Луганську стало небезпечно. Місто бомбили, гинули люди. У червні свою старшу дочку Сашу, якій на той час було п’ятнадцять літ, я відправила до сестри у Харків. А з маленькою Кірою ще декілька місяців ми залишалися вдома. Виїхали з Луганська буквально останнім поїздом. Знаю, що з часом і колії були зруйновані, й залізничні мости підірвані (коли чоловік виїжджав, то вже на перекладних). Спочатку жила в сестри, а потім винайняла квартиру...
Життя почалося з чистого аркуша. Старша донька пані Валерії Олександра, закінчивши у Харкові школу, ще верталася у Луганськ, аби вступити в медичний університет. І вступила. Стала студенткою. Але дізналася, що диплом у неї буде так званої лнр, і покинула виш. Як зараз каже мати дівчини, на таке міг погодитися тільки той, хто планував залишатися в самопроголошеній лнр. Тож Олександра трохи працювала у Києві, а згодом вступила в Харківський медичний коледж («від мрії про університет не те що відмовилася – просто перегоріла, роки було втрачено»).
Про старшу доньку пані Валерія розповідала невипадково: виявляється, уже другий рік дівчина, яка здобула професію фельдшера, працює в Харкові на «швидкій».
– Без перебільшення, – каже жінка, – дочка має досвід бойового медика. Не раз вивозила з-під обстрілів поранених і вбитих. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення росії, Саша якраз наполягала на тому, щоб ми рятувалися в безпечнішому місці. 1 березня був ракетний удар по майдану Свободи. Окупанти обстрілювали вже Індустріальний район, у якому ми жили, а також Салтівку, Олексіївку… От так війна йшла за нами.
«Те, як нас зустріли тут, до сліз розчулювало»
– По правді, я не збиралася покидати Харків, бо вже мала досвід, як то зриватися з обжитого місця, – каже пані Валерія. – І ракет я не боюся (що судилося – від того не втекти). Тобто страшно було не за себе – за молодшу дочку: від стресових ситуацій страждає психіка дорослих, то що вже говорити про восьмирічну дитину? Кіра почала погано спати, тож ближче до середини березня ми таки вирішили виїжджати. Пригадую, як за десять хвилин зібралися в дорогу. Подзвонила якраз моя добра знайома й сказала, щоб я вирушала з нею в Переспу. В цьому селі живе рідна сестра її чоловіка, котра переїхала на Волинь ще в 2014-му: вона, мовляв, погодилася прийняти й тебе з донькою, а потім, як захочеш, то напитаєш собі щось більш підходяще.
Так і було. Поживши день-два в будинку тієї переселенки, де зібралася не одна родина з дітьми, Валерія Крошко прийшла в Переспівський старостинський округ у пошуках місця для проживання. Все відразу й вирішилося. Їй сказали, що як тільки почалася велика війна, місцева мешканка Юлія Жук зголосилася надати одну кімнату у своїй трикімнатній квартирі переселенцям, якщо їх влаштовуватимуть такі умови.
– Того ж дня ми з донькою перебралася до Юлії Андріївни, – пригадує жінка. – Те, як нас зустріли тут, до сліз розчулювало. Я хотіла хоча б якусь частку комунальних послуг оплачувати, але Юля і її донька Оксана, яка приїжджала до матері з Луцька, ні копійки з нас не взяли, прийнявши як рідню. Пригадую, ближні сусіди приносили мені яйця, інші продукти (хто що міг) і теж без будь-якої платні. І дівчата зі старостинського округу Наталія Демидюк, Таня Грицюк нам дуже допомагали, зокрема з одержанням гуманітарної допомоги. Бо ж то був березень – весна брала своє, а ми приїхали в теплому одязі. Староста Віктор Лук’янчук сам привозив продуктові набори...Знімок на згадку про добрих людей: (справа наліво) пані Валерія з донькою Кірою та староста села Переспа Віктор Лук’янчук і директор місцевого Будинку культури Наталія Іщук.
Тепер вірші пані Валерії зазвучали українською мовою, а раніше, як зізналася жінка, у Харкові, а тим більш ще у своєму Луганську, і розмовляла, й писала російською. Велика війна змусила задуматися, що це ж мова агресора.
Коли сім’я Крошків приїхала в Переспу, то донька нашої героїні пішла в секцію тхеквондо, яка працює в місцевому Будинку культури. У Харкові дівчинка займалася танцями, тож вирішили, що цей вид спорту допоможе принаймні залишатися у формі, не втратити розтяжку. А тим часом з допомогою тренера Володимира Іщука досягла успіху: беручи участь у змаганнях, захистила жовтий та біло-жовтий пояси.
Так склалися обставини, що мати з донькою жили в Переспі всього чотири місяці, й поїхали до Києва. А ще через пів року вернулися до Харкова. Але, як говорить сьогодні пані Валерія, село, про яке колись і не чула, його добрі й щедрі люди стали для неї дорогими. Й про це свідчить уже те, що нинішнього літа сім’я переселенців на запрошення Юлії Жук майже місяць гостювала в селі, де у важкий час знайшла прихисток. За словами Валерії Крошко, її доньку, яка через війну не мала спілкування зі своїми рідними бабусями, теплота Юлії Андріївни підкорила. Дівчинка цілий рік допитувалась, коли вони поїдуть у Переспу, як пообіцяла їй мама. Й поїхали… Кіра, скориставшись нагодою, знову займалася в секції тхеквондо, працювала зі своїм тренером, який допоміг їй відкрити привабливість цього виду спорту.
Якраз під час перебування Крошків у Переспі ми й поспілкувалися. Жінка пригадала моменти із того «переспівського» періоду, завдяки яким вернулася, до речі, до написання віршів («коли почалася війна, в мені ніби щось зламалося»). І перші були присвячені селу на Волині, де «зустріла людяність та дружелюбність», де відчула, «що добро ще живе». Вони вже зазвучали українською мовою, а раніше, як зізналася пані Валерія, у Харкові, а тим більш ще у своєму Луганську, і розмовляла, й писала російською. Велика війна змусила задуматися, що це ж мова агресора. А стосовно того, чи захочеться ще сюди приїхати, то відповідь однозначна:
– Звичайно… До останнього свого дня пам’ятатиму Переспу, де знайшла прихисток і підтримку у важкий час. Ще у наших планах – Шацькі озера, про які наслухані. А ось у Луцькому замку ми вже були. І затишними вуличками Старого міста пройшлися з відчуттям, ніби потрапили в якесь зарубіжжя. І красу «Волинської Голландії» торік відкрили для себе. Хоч із цією поїздкою у нас із донькою пов’язаний і неприємний спогад – Кіра, катаючись на гойдалці, через необережність зламала руку, зате ми мали нагоду ще раз пересвідчитися в небайдужості волинян. Зовсім незнайомий молодий чоловік-лучанин, який став свідком нашої прикрої пригоди, відвіз нас своїм автомобілем у селище Голоби, де доньці надали першу медичну допомогу, звідти – у Ковельську лікарню, де вже зробили рентген і наклали гіпс. А потім – і в Переспу доставив, навідріз відмовившись взяти гроші хача б за бензин, який спалив заради нас.Донька Кіра.
«Найстрашніше – це не бомби, а те, коли одна людина «здає» іншу»
Війна показує, хто є хто і на що здатний. І про це говорила пані Валерія, коли ми спілкувалися. Відчувалося, що то дуже наболіле для жінки:
– Я досить компанійська за натурою. В мене було багато друзів. А війна вже в 2014-му не те, що переполовинила їх, а звела із великого числа до одного десятка. Й провела через усі інші випробування. Я знаю, що таке, коли в тебе мала дитина й тому ти не можеш працевлаштуватись, оскільки роботодавці бояться, що «це ж почнуться лікарняні». І як то шукати квартиру, а її тобі не хочуть здавати, бо ти з Луганська приїхала. А таке було дев’ять років тому. Ситуація змінилася торік, коли війна торкнулася і Харкова. Мої колеги з першої роботи в цьому місті телефонували і просили вибачення. «Лєра, – казали, – тільки тепер ми розуміємо, що таке війна, бо відчули її на собі».
І розлучення з чоловіком, як розповіла жінка, значною мірою пов’язане з війною. У 2014-му приїхала у Харків повна сім’я, а невдовзі жінка залишилася сама з донькою. Як тепер каже, мабуть, і фінансова проблема зіграла свою роль:
– Це ж треба було чоловікові підняти п’яту точку і щось вирішувати, заробіток знайти. Певно, йому здалося, що простіше самому жити. І він пішов від нас.
А ще я почула від пані Валерії ось такі слова:
– Найстрашніше – це не бомби, а те, коли одна людина «здає» іншу. Ось коли дізнаєшся, хто твої сусіди. Дивись, хтось уже доповів, що «у них є машина й вони – проукраїнські». І за цим доносом приїжджають за тими «проукраїнцями» й ведуть у підвали. Таке було дев’ять років тому у Луганську і вже тепер після повномасштабного вторгнення росії в Україну в окупованих селах. І мої знайомі, й знайомі моєї подруги пройшли через це, пізнавши те, що ми пережили в 2014 році.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про це пише Волинь-нова.
«Війна йшла за нами»
– Уже на початку літа 2014-го, – пригадує пані Валерія, – в Луганську стало небезпечно. Місто бомбили, гинули люди. У червні свою старшу дочку Сашу, якій на той час було п’ятнадцять літ, я відправила до сестри у Харків. А з маленькою Кірою ще декілька місяців ми залишалися вдома. Виїхали з Луганська буквально останнім поїздом. Знаю, що з часом і колії були зруйновані, й залізничні мости підірвані (коли чоловік виїжджав, то вже на перекладних). Спочатку жила в сестри, а потім винайняла квартиру...
Життя почалося з чистого аркуша. Старша донька пані Валерії Олександра, закінчивши у Харкові школу, ще верталася у Луганськ, аби вступити в медичний університет. І вступила. Стала студенткою. Але дізналася, що диплом у неї буде так званої лнр, і покинула виш. Як зараз каже мати дівчини, на таке міг погодитися тільки той, хто планував залишатися в самопроголошеній лнр. Тож Олександра трохи працювала у Києві, а згодом вступила в Харківський медичний коледж («від мрії про університет не те що відмовилася – просто перегоріла, роки було втрачено»).
Про старшу доньку пані Валерія розповідала невипадково: виявляється, уже другий рік дівчина, яка здобула професію фельдшера, працює в Харкові на «швидкій».
– Без перебільшення, – каже жінка, – дочка має досвід бойового медика. Не раз вивозила з-під обстрілів поранених і вбитих. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення росії, Саша якраз наполягала на тому, щоб ми рятувалися в безпечнішому місці. 1 березня був ракетний удар по майдану Свободи. Окупанти обстрілювали вже Індустріальний район, у якому ми жили, а також Салтівку, Олексіївку… От так війна йшла за нами.
«Те, як нас зустріли тут, до сліз розчулювало»
– По правді, я не збиралася покидати Харків, бо вже мала досвід, як то зриватися з обжитого місця, – каже пані Валерія. – І ракет я не боюся (що судилося – від того не втекти). Тобто страшно було не за себе – за молодшу дочку: від стресових ситуацій страждає психіка дорослих, то що вже говорити про восьмирічну дитину? Кіра почала погано спати, тож ближче до середини березня ми таки вирішили виїжджати. Пригадую, як за десять хвилин зібралися в дорогу. Подзвонила якраз моя добра знайома й сказала, щоб я вирушала з нею в Переспу. В цьому селі живе рідна сестра її чоловіка, котра переїхала на Волинь ще в 2014-му: вона, мовляв, погодилася прийняти й тебе з донькою, а потім, як захочеш, то напитаєш собі щось більш підходяще.
Так і було. Поживши день-два в будинку тієї переселенки, де зібралася не одна родина з дітьми, Валерія Крошко прийшла в Переспівський старостинський округ у пошуках місця для проживання. Все відразу й вирішилося. Їй сказали, що як тільки почалася велика війна, місцева мешканка Юлія Жук зголосилася надати одну кімнату у своїй трикімнатній квартирі переселенцям, якщо їх влаштовуватимуть такі умови.
– Того ж дня ми з донькою перебралася до Юлії Андріївни, – пригадує жінка. – Те, як нас зустріли тут, до сліз розчулювало. Я хотіла хоча б якусь частку комунальних послуг оплачувати, але Юля і її донька Оксана, яка приїжджала до матері з Луцька, ні копійки з нас не взяли, прийнявши як рідню. Пригадую, ближні сусіди приносили мені яйця, інші продукти (хто що міг) і теж без будь-якої платні. І дівчата зі старостинського округу Наталія Демидюк, Таня Грицюк нам дуже допомагали, зокрема з одержанням гуманітарної допомоги. Бо ж то був березень – весна брала своє, а ми приїхали в теплому одязі. Староста Віктор Лук’янчук сам привозив продуктові набори...Знімок на згадку про добрих людей: (справа наліво) пані Валерія з донькою Кірою та староста села Переспа Віктор Лук’янчук і директор місцевого Будинку культури Наталія Іщук.
Тепер вірші пані Валерії зазвучали українською мовою, а раніше, як зізналася жінка, у Харкові, а тим більш ще у своєму Луганську, і розмовляла, й писала російською. Велика війна змусила задуматися, що це ж мова агресора.
Коли сім’я Крошків приїхала в Переспу, то донька нашої героїні пішла в секцію тхеквондо, яка працює в місцевому Будинку культури. У Харкові дівчинка займалася танцями, тож вирішили, що цей вид спорту допоможе принаймні залишатися у формі, не втратити розтяжку. А тим часом з допомогою тренера Володимира Іщука досягла успіху: беручи участь у змаганнях, захистила жовтий та біло-жовтий пояси.
Так склалися обставини, що мати з донькою жили в Переспі всього чотири місяці, й поїхали до Києва. А ще через пів року вернулися до Харкова. Але, як говорить сьогодні пані Валерія, село, про яке колись і не чула, його добрі й щедрі люди стали для неї дорогими. Й про це свідчить уже те, що нинішнього літа сім’я переселенців на запрошення Юлії Жук майже місяць гостювала в селі, де у важкий час знайшла прихисток. За словами Валерії Крошко, її доньку, яка через війну не мала спілкування зі своїми рідними бабусями, теплота Юлії Андріївни підкорила. Дівчинка цілий рік допитувалась, коли вони поїдуть у Переспу, як пообіцяла їй мама. Й поїхали… Кіра, скориставшись нагодою, знову займалася в секції тхеквондо, працювала зі своїм тренером, який допоміг їй відкрити привабливість цього виду спорту.
Якраз під час перебування Крошків у Переспі ми й поспілкувалися. Жінка пригадала моменти із того «переспівського» періоду, завдяки яким вернулася, до речі, до написання віршів («коли почалася війна, в мені ніби щось зламалося»). І перші були присвячені селу на Волині, де «зустріла людяність та дружелюбність», де відчула, «що добро ще живе». Вони вже зазвучали українською мовою, а раніше, як зізналася пані Валерія, у Харкові, а тим більш ще у своєму Луганську, і розмовляла, й писала російською. Велика війна змусила задуматися, що це ж мова агресора. А стосовно того, чи захочеться ще сюди приїхати, то відповідь однозначна:
– Звичайно… До останнього свого дня пам’ятатиму Переспу, де знайшла прихисток і підтримку у важкий час. Ще у наших планах – Шацькі озера, про які наслухані. А ось у Луцькому замку ми вже були. І затишними вуличками Старого міста пройшлися з відчуттям, ніби потрапили в якесь зарубіжжя. І красу «Волинської Голландії» торік відкрили для себе. Хоч із цією поїздкою у нас із донькою пов’язаний і неприємний спогад – Кіра, катаючись на гойдалці, через необережність зламала руку, зате ми мали нагоду ще раз пересвідчитися в небайдужості волинян. Зовсім незнайомий молодий чоловік-лучанин, який став свідком нашої прикрої пригоди, відвіз нас своїм автомобілем у селище Голоби, де доньці надали першу медичну допомогу, звідти – у Ковельську лікарню, де вже зробили рентген і наклали гіпс. А потім – і в Переспу доставив, навідріз відмовившись взяти гроші хача б за бензин, який спалив заради нас.Донька Кіра.
«Найстрашніше – це не бомби, а те, коли одна людина «здає» іншу»
Війна показує, хто є хто і на що здатний. І про це говорила пані Валерія, коли ми спілкувалися. Відчувалося, що то дуже наболіле для жінки:
– Я досить компанійська за натурою. В мене було багато друзів. А війна вже в 2014-му не те, що переполовинила їх, а звела із великого числа до одного десятка. Й провела через усі інші випробування. Я знаю, що таке, коли в тебе мала дитина й тому ти не можеш працевлаштуватись, оскільки роботодавці бояться, що «це ж почнуться лікарняні». І як то шукати квартиру, а її тобі не хочуть здавати, бо ти з Луганська приїхала. А таке було дев’ять років тому. Ситуація змінилася торік, коли війна торкнулася і Харкова. Мої колеги з першої роботи в цьому місті телефонували і просили вибачення. «Лєра, – казали, – тільки тепер ми розуміємо, що таке війна, бо відчули її на собі».
І розлучення з чоловіком, як розповіла жінка, значною мірою пов’язане з війною. У 2014-му приїхала у Харків повна сім’я, а невдовзі жінка залишилася сама з донькою. Як тепер каже, мабуть, і фінансова проблема зіграла свою роль:
– Це ж треба було чоловікові підняти п’яту точку і щось вирішувати, заробіток знайти. Певно, йому здалося, що простіше самому жити. І він пішов від нас.
А ще я почула від пані Валерії ось такі слова:
– Найстрашніше – це не бомби, а те, коли одна людина «здає» іншу. Ось коли дізнаєшся, хто твої сусіди. Дивись, хтось уже доповів, що «у них є машина й вони – проукраїнські». І за цим доносом приїжджають за тими «проукраїнцями» й ведуть у підвали. Таке було дев’ять років тому у Луганську і вже тепер після повномасштабного вторгнення росії в Україну в окупованих селах. І мої знайомі, й знайомі моєї подруги пройшли через це, пізнавши те, що ми пережили в 2014 році.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 2
ОДІН.
Показати IP
25 Липня 2023 09:20
ДОБРОТА НАС ПОГУБИТЬ.....
турист до ОДІН.
Показати IP
26 Липня 2023 07:41
Базікання тебе загубить. Довго тебе тут не було. З якої тріщини ти виліз?
Лучанка на власній кухні варить 10 сортів сиру
Сьогодні 08:11
Сьогодні 08:11
За десять місяців на Волині сплатили 2,8 млрд гривень ПДВ
Сьогодні 06:15
Сьогодні 06:15
Учені припускають, що алфавіт винайшли не в Єгипті: знайшли свідчення, яким близько 4400 років
Сьогодні 00:35
Сьогодні 00:35
23 листопада: свята, події, факти. День пам'яті жертв голодоморів в Україні та Міжнародний день боротьби з безкарністю
Сьогодні 00:00
Сьогодні 00:00
У Лондоні вперше зустрілися найнижча та найвища жінки у світі
22 Листопада 2024 23:52
22 Листопада 2024 23:52
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.