Пам’ять про митця: маестро «Валєнтіні» з рідної Волині

24 роки тому, 6 грудня 1997-го, у Луцьку трагічно загинув самобутній український майстер пензля Олександр Валента. Йому було лише 53…

Лебединою піснею в живописі стала його шоста персональна виставка в Галереї мистецтв Волинської організації Національної спілки художників України у 1995-му. Того ж року він став лауреатом обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича.

Перша ж його художня виставка відбулася в місті над Стиром 50 літ тому, 1971-го. Олександр тоді представив 60 робіт, створених протягом 1965-1971-го років.

Спершу він був самоуком у малярстві, і тільки в 17 почав навчатися в студії при Луцькій дитячій художній школі. Його вчителем там був Петро Сензюк. Наставник у живописі певною мірою замінив Сашкові батька Родіона Августовича, який загинув у 1945 році, через рік після народження сина. Мама Уляна Олексіївна згодом теж померла.

У 1952 році Сашка з сестрою Лідою направили з рідної Турійщини в обласний центр Волині, у дитячий будинок. Саме тут, у сьомому класі, він і став захоплюватися малюванням.

Закінчивши 10 класів, разом з атестатом отримав і свідоцтво про закінчення курсів слюсарів-ремонтників. Навчаючись у студії Петра Сензюка, він водночас працював за згаданою спеціальністю на місцевому авіазаводі. Потім – маляром у автобусному парку, декоратором у промторзі…

Читати ще: «Мистецтво, як радість життя або Олександр Валента – людина і митець»

А перший мистецький успіх, як виявилося, уже чекав на нього, і не тільки в рідному краї. Адже 1966-го три його роботи («Натюрморт», «Зима», «Риби») були представлені в Києві на республіканській виставці молодих художників України. Репродукцію останньої надрукували на окремій поштовій листівці.

Із 1974 року його основним місцем роботи стали Волинські художньо-виробничі майстерні, хоч він і не мав профільної вищої освіти. Олександр, зі спогадів його сестри Лідії, створив понад тисячу картин і взяв участь майже у 50-ти виставках в Україні та Польщі.Більш ніж 25 його робіт було придбано Художнім музеєм нашого міста, яким опікується Зоя Навроцька. Як мистецтвознавець вона присвятила творчості Валенти не одне дослідження:

«У своїй творчості він схилявся до пуантилізму – стилістичного напряму, в основі якого лежить манера письма мазками правильної точкової форми. Йому вдалось наповнити французький (саме таке «походження» мав цей стиль, – ВН) пуантилізм рідними волинськими мотивами».

Вона стала й авторкою передмови «Творчість понад орієнтаціями» до збірника спогадів, відгуків у пресі та роздумів про митця («Олександр Валента», видавництво «Терен», Луцьк, 2007 рік). На сторінках цього видання розміщені й фоторепродукції полотен автора (близько 30-ти), які зробив Володимир Лук’янчук.Свого часу його колега, волинський фотожурналіст Валерій Бєлов, якого вже десять літ немає з нами, був добрим товаришем і поціновувачем таланту Сашка (як його називали колеги та друзі, – ВН), слідкував за його творчим поступом. У вищезгаданій книзі він залишив спогад про те, як на початку сімдесятих років минулого століття побачив у кабінеті методиста Волинського обласного будинку народної творчості Павла Пастушенка картину з червоними маками.

– Чия робота? – запитую у Пастушенка.

– Сподобалась? – посміхнувся Павло. – Це презент від Сашка Валенти. Працював у нас методистом, а зараз – на творчих хлібах.

Він узяв картину в руки, аби я краще роздивився, і здалося, що в його руках… щойно зірваний букет палаючих, вогняних маків, від яких віяло свіжістю поля, шелестом поліських трав і натхненням художника…

З того часу, відвідуючи Художній салон, вишукував на виставках твори саме цього автора. І вже через деякий час почав відчувати саме його почерк, саме його манеру і навіть особливе бачення ним світу…. Його пензель працював то в стилі імпресіоністів, зображуючи нічні луцькі пейзажі, то витанцьовував у натюрмортах якийсь дивокубістський танок, то кидався в ополонку примітивізму.

Полотно «Маки» (1970 рік)

Одного разу він представив цикл робіт, присвячений порам року. Елементи народного писанкарства, особливий добір гами кольорів, незвична техніка виконання – ось що вирізняло їх з-поміж творів інших авторів.

– Ти знаєш, то поки що експеримент, розумієш, пошук нового жанру, чи що, – наче ніяковіючи поділився тоді Олександр із товаришем Валерієм.

Олександр Валента (зліва) та Юрій Герман

Художник і досі живий у спогадах колег, які приймали його таким, яким він був: із невлаштованим побутом, непростим особистим життям і… палким бажанням малювати. Зокрема, з Юрієм Германом, уродженцем села Лаврів Луцького району, Олександр Родіонович колись працював у одному приміщенні в старому місті.

– Коли я прийшов у 1976 році на роботу у Художній фонд, то познайомився із Сашею, який вже там працював. Якось переговорили, що ні в мене, ні в нього немає власної майстерні. Зговорилися, що на тодішній вулиці Маяковського є приміщення підвальне. Наш колега, Кость Борисюк, від нього відмовився. Там смітник був. Повивозили увесь непотріб і… стали працювати. Він – в одній кімнаті, я – в другій. Це був рік 1977-78-й… У нас ніколи не було особливих суперечок, бо не надокучали одне одному під час творчого процесу.

Сашко (крайній справа, без капелюха) у колі друзів: зокрема, з Віталієм Гнатюком, Іваном Чернецьким і Костем Шишком

Він також не приховав, що якось побратим запросив його на п’ять грамів і розповів, як компонує зображення. А взагалі ж, Валента мало кого пускав до себе, коли малював.

– Коли разом працювали у Фонді, разом із Віктором Шингуром, зокрема, як художники-оформлювачі, то в нас добре виходило...

Я був на його останній персональній виставці у 1995 році. Досі вражений кількістю прекрасних картин Сашка, які є різні за тематикою та манерою виконання. Думаю, що у творчості він висловив своє, тільки йому притаманне бачення навколишнього світу. Він був дуже добрий – багато робіт роздарував або продав за безцінь. У мене є одна його картина – натюрморт із редискою.

Художник Юрій Герман пригадує, як він дізнався, що його колеги не стало:

– Звістка про його смерть була страшною… Останнім часом любив компанії, поговорити… Люди ним користувалися. Казав: «Як хтось буде питати, то скажи, що мене немає». Коли гості забагато випивали й нахабніли, то він міг їх поставити на місце. Може, це й зіграло для нього фатальну роль?..

Твір «Зима» (цикл «Писанки», 1995 рік)

Ще один творчий і життєвий побратим Олександра – художник і письменник Віталій Мельник – у своїй книзі «Штрихи. 925 моєму місту» опублікував декілька спогадів про нього. І не тільки про спільні творчі відрядження Волинню, про походи по гриби та на риболовлю, а й про роль Валенти-митця для його сучасників. Зокрема, в оповіданні «Слава??!».

«За чарчиною неквапом обговорюємо з Юрчиком свої фахові справи: про ціну, композицію, колорит, інші фахові речі.

За нашим столиком присутній ще один чоловік середнього віку, нам абсолютно незнайомий, п’є чарку, прислухається до розмови.

– Пробачте, що встряю, – каже. – Ви, як чую, художники. Я також цікавлюся мистецтвом, у мене вдома навіть є сім картин італійського художника Валєнтіні. Він у Луцьку мешкав.

Ми розгубились…

– Валєнта? Саша? – знайшовся я.

– Який Валєнта? Валєнтіні! – набурмосився крутелик, – став би я на когось іншого гроші витрачати!

Місце останнього спочинку митця в Гаразджі, пам’ятник відкрито 2005 року

Сьогодні ж ім’я митця, який міг вималювати зі звичайної рибини художній шедевр, а зі смітника зробити майстерню, призабуте навіть у вузьких художніх колах Луцька. Але як чудово було б нагадати про нього не тільки цим матеріалом, але й виставкою його самобутніх робіт, які не поглине стрімкий вир так званого сучасного мистецтва.

Світлана ЗОЗУЛЯ

Фото з volart.com.ua та з архіву авторки

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---