Одна любов, три весілля й відданість професії волинського одесита Христофора

Наступного року цей харизматичний чоловік з інтелігентною борідкою, яку посріблила сивина, святкуватиме 50-ліття педагогічної діяльності. Досвідчений поважний учитель, якому нещодавно виповнилося 74. А молодечого запалу в нього стільки, що позаздрять двадцятирічні! Він уміє зробити так, щоб на уроці фізкультури в учнів навіть бажання не виникало сісти десь на лавці й погратися в телефоні чи прикинутися хворим. Школярі його просто обожнюють, колеги шанують, жінки захоплюються. Знайомтеся: вчитель фізичної культури Луцької загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів №11 – колегіуму Христофор Парпуланський. І вислів «Старість удома не застане» – якраз про нього.

Народився Христофор Іванович у Бессарабії. А навчався в Одесі. Каже, що хотів вступати до льотного училища, а потім – до консерваторії, бо ж має дуже гарний голос. Але не склалося. «Я в армії служив у тодішньому Волгограді, навчав курсантів. А тоді в запас не звільняли, доки не призвуть поповнення тобі на заміну. От і прийшов з армії у грудні. Тож подумав, що треба опановувати одну професію. І не шкодую про такий свій вибір. Навчався на факультеті фізичного виховання з олімпійським чемпіоном із кульової стрільби Яковом Желєзняком», – каже він.Коли майбутній педагог закінчив інститут, до них приїхав учитель фізкультури з луцької школи №15 (тепер сказали б – рекрутер) по молоді кадри. Відібрав тоді дванадцятьох найкращих, серед них – і нашого героя.

«Колись по завершенню навчання треба було п’ять років відпрацювати за спеціальністю, – пригадує вчитель. – Отож, 18 серпня 1970 року я мав бути на Волині. Треба сказати, що діставався я сюди довго. Тоді якраз в Одесі лютувала холера, виїхати з міста було важко. То я через міст уздовж моря через Кароліно-Бугаз доїхав до Кишинева, звідти – до Києва, і аж зі столиці дістався до Луцька».

В облвно скерували Христофора Парпуланського у Володимир-Волинський, але там 25-річного випускника інституту ніхто не чекав. Тож повернувся він до Луцька. «Знову я пішов у облвно, тоді мене скерували вже у Рожище директором дитячої спортивної школи, – провадить Христофор Іванович. – А я як прийшов, як подивився на те приміщення… Як там дітей тренувати? Одне слово, не взявся я за ту роботу. Тоді вже мене відіслали в обкомівську школу №4».

Цілий місяць молодий вчитель фізкультури жив у готелі, потім влаштувався на квартиру неподалік від роботи – на вулиці Коперника. «І от якось приходжу я додому, а там в гостях – дівчина Алла. Я як глянув на неї… Одне слово, закохався. І закрутилося-завертілося, – мрійливо усміхається чоловік. – Тричі з нею одружувався: вперше у неї вдома, потім в нас було комсомольське весілля у спортивному залі під баскетбольним кільцем, а потім ми поїхали до мене на батьківщину в Бессарабію і відгуляли ще одне весілля».

Алла працювала в тій самій школі №4 вчителем російської мови та літератури. Тож подружжя було скрізь нерозлучне. Незабаром у них народилася донечка Олена (вона, до слова, теж педагог – нині працює у школі №4 вчителем молодших класів).

«От і взявся я вчителювати. Ходив на уроки до старших колег, щоби повчитися. Бо ж інститут дає одне, а практика – це зовсім інше! – провадить Христофор Іванович. – Мені було важливо, щоб дітям на уроках подобалося, щоб їм було цікаво, щоб вони оздоровлювалися. Пропрацював я в цій школі п’ять років. Уже й навичок набув, і результати були хороші, ми призові місця на змаганнях виборювали».

А коли в Луцьку добудували школу №11, Христофора Парпуланського запросили працювати туди. «Це було 18 серпня 1975 року, в мене ця дата особлива виходить, – усміхається вчитель. – Наступного року святкуватиму 50-річчя педагогічної діяльності».

ЧИТАЙТЕ ЩЕ: ШКОЛА, ЩО ВИХОВУЄ ПАТРІОТІВ ТА ДОСЯГАЄ ВЕРШИН: 45-ТУ РІЧНИЦЮ ВІДЗНАЧИЛА ЗОШ №11

Уже через років п’ять вихованці Христофора Івановича почали виборювати першість на різноманітних змаганнях.

«Ця школа увійшла в мою душу, – зізнається чоловік. – Хоча перший час, коли, наприклад, прогулювалися увечері з дружиною в центрі й проходили повз ту четверту школу, а там у спортзалі хтось тренувався, мене жаль брав. Та потім звик до цієї школи, до колективу, донька тут навчалася. Працювали ми в дві зміни, бо учнів було понад дві тисячі, закінчували роботу аж по восьмій вечора. В ті часи у класі було й по 42 учні! А траплялося, що на фізкультурі у спортзалі – три класи, 126 дітей. І всіх треба було організувати, зробити так, щоб вони отримали насолоду від уроку. Було дуже приємно, коли учні виходили з залу й плескали в долоні. Я завжди горів цією роботою. Бувало, вночі не сплю, а малюю в голові картинку, як то так спланувати урок, щоб дітям було цікаво. А іноді молоді колеги просили, аби у них на уроці посидів, що діти не порушували дисципліну».

Нині, каже педагог, діти інші. Вони дуже самостійні, з ними, особливо зі старшими школярами, треба говорити на рівних, у жодному разі не ображати. «Треба тричі подумати, перш ніж щось сказати, – вважає вчитель. – Мудрий той педагог, який усе чує, та не на все реагує, надто на школярські провокації».

На запитання, чи не хотілося йому повернутися на батьківщину, Христофор Іванович щиро усміхається. «Звісно, попервах ностальгія була, манила мене моя Одеса, моя Бессарабія. Але ж у мене тут друзі з’явилися, сім’я, я полюбив свою роботу, учнів. Ми часто збиралися великими шумними компаніями, любили поспівати. Дуже я Аллу свою любив, така чудова людина була. Розумна, добра й дуже красива. Але нема її в мене… Вже минуло більш як вісім місяців, – враз смутніє мій співрозмовник. – Нас зараз четверо лишилося: я, донька, зять і внучка».

…У маленькому затишному кабінетику Христофора Івановича всі стіни завішані грамотами й подяками, а полиці заставлені кубками, полічити які годі. А на столі під склом – багато світлин, серед яких і фото вихованців, що здобули значні успіхи у спорті: талановитого художника та найкращого стрибуна з місця Максима Рябчуна й десятикратного чемпіона України з волейболу Олександра Стаценка. « А ще мої вихованці – Анатолій Бондарєв, заслужений тренер України з дзюдо і сумо, Жанна Буділовська, чемпіонка Європи із зимового семиборства, а ще з цієї школи вийшло багато теперішніх майстрів спорту», – не без гордості каже педагог.

Отакий він – Христофор Парпуланський. Чоловік, який уміє смакувати кожен день та радіти життю по-справжньому, без фільтрів, і має шикарний оперний голос. Який любить те, що робить. Який знається на доброму вині, тонкому гуморі й людях. Той, до кого просто хочеться зайти в гості. І хай так буде ще довго.

Оксана ГОЛОВІЙ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---