Очі вилізли на лоб. Луцькі ексцеси початку ХХ століття

Життя в Луцьку кипіло. І то так, що часами відгукувалося воно в чутках і в судах інших країв.

Мандрівники, які відвідували Луцьк на початку ХХ століття, зауважували бурхливе міське життя, яке постійно вирувало то якимись скандалами, то різними історіями, що потрапляли в пресу і шокували ранкову публіку в місцевих чайних та бубличних.

...Вулиця Шосейна, готель «Париж». Надворі квітень 1900 року, все починає цвісти. Життя видається гарним, милим і спокійним. З вікон третього поверху відкривається вигляд на старий замок. Мешканці готелю щойно повернулися з вечері і спокійно відпочивають на ліжках, що їх виготовив знаний луцький мебляр Вайншток. Раптом коридори «паризьких номерів» пронизують звуки пострілів і дикий крик.

«Души його! Він мене вбив!»

На галас одразу прибіг якийсь пан із сусіднього номера. Він побачив бійку двох чоловіків і хотів їх розборонити.

Поручник Чикарєв, який отримав уже кілька куль, боровся зі своїм кривдником підпоручником Алишевим. Останній вирвався і побіг в готельну кухню, а відтак – на вулицю. Його намагався затримати денщик Чикарєва, але стрілець вирвався з криками «Не смій!», найняв візника і втік з місця події.

Читати ще: Луцькі цегельні la Belle Époque

Підпоручник Алишев не розчинився, а помчав одразу до начальника Луцького гарнізону й попросив його арештувати через те, що він стріляв у поручника Чикарєва. Через шість днів той від отриманих травм помер.

Уже за кілька днів чутка облетіла весь Луцьк. А коли вона стала предметом судового розгляду, а відтак вийшла на сторінки преси, усі дізналися деталі. Ця трагедія сталася через дружину Чикарєва Катерину Іванівну. Вона, перебуваючи в Києві у своєї матері, познайомилася з її квартирантом підпоручником Алишевим. Той виявляв до молодої жінки інтерес, а вона вирішила відповідати йому взаємністю... У цей час її чоловік Чикарєв перебував на лікуванні. Все закрутилося так, що Алишев намовив Чикарєву покинути чоловіка і вийти заміж уже за нього.

Довга історія листувань завершилася тим, що Алишев приїхав до Луцька забрати дружину Чикарєва. Але навіть у наш час в Луцьку на вулицях можна випадково зустріти того, кого не бажаєш. А тоді, коли місто було значно меншим, – і поготів. Випадкова зустріч трьох людей на Шосейній неподалік готелю «Париж» привела учасників трагедії в номер, де зупинився Алишев. Там і відбувся конфлікт зі стріляниною, який неминуче мусив статися за таких сумних обставин.Іншого разу стався ексцес на ґрунті виборів. Учитель луцької прогімназії пан Спиліоті суміщав дві посади – вчителя та рахувальника лічильної комісії.

На початку ХХ століття в Російській імперії тема виборів, партій і симпатій стояла дуже гостро. Луцька єврейська публіка розділилася на два табори. Одна частина підтримувала більш помірковане крило («які бажають з’їсти тільки християн», за висловом преси), інша – більш радикальне («які не проти з’їсти і євреїв, багатих» – та сама преса). Ішлося про вибори в Луцьку думу 1907 року. Це розпорядчий орган місцевого самоврядування поряд із міською управою, яка була виконавчим органом.

Читати ще: Луцьк на фотографіях австрійських підданих

Вчитель Спиліоті через це отримав прізвисько «жидівський підрахуй» (в оригіналі – «жидовский счетчик»). Його недолюблювали. Лучани обурювалися, чому він опікується єврейськими виборами і при цьому викладає історію в прогімназії.

Під час екзамену, який приймав Спиліоті, в навчальному закладі сталася бійка між учнями через різні політичні уподобання. Це вже було занадто, і керівництво проігмназії звільнило Спиліоті зі служби. Він був змушений покинути Луцьк. Казали, його прийняло на роботу якесь приватне київське училище.Скандали щодо захоплення міської землі в Луцьку ставалися нерідко. У 1869 році було затверджено план міста з промалюванням кварталів і меж дозволеної забудови. Цим планом встановлювали так звані червоні лінії, які обрамлювали дороги, проїзди, тротуари, переходити через які забудовою заборонялося. Але хто ж їх дотримувався, якщо вийти за них бодай на півметра дуже хотілося? Так і сталося з цими пів метра у випадку будівництва сьогодні відомого будинку Абрама Глікліха на перетині вулиць Лесі Українки та Кривий Вал.

Саме він приніс в управу проєкт двоповерхового будинку, який планував тут побудувати. Управа внесла невеликі корективи і 5 квітня 1901 року дала дозвіл на будівництво. Воно почалося майже одразу.

Читати ще: У Луцьку 100 років тому замість центрального парку хотіли місто-сад

На думку деяких лучан, будинок захопив частину тротуару на Шосейній і на Больничній вулицях. Малявчик (пізніше став міським головою), Розенфельд та інші стали скаржитися.

Поліцейський наглядач другої частини міста (грубо кажучи, друга частина міста простягалася від Братського мосту до теперішнього Театрального майдану) разом з запрошеним техніком вийшли на ділянку для обмірів, але захоплення не виявили. Про це повідомили міській думі 20 вересня 1901 року. Тоді дума дала доручення гласним запросити землеміра, аби ще й він виконав обміри.

Результати цих вимірів порівняли із планом вулиць Луцька, де зазначена ширина. І здивувалися. Виявилося, що в місці, де стоїть будинок, і Шосейна і Больнична стали вужчими. Підрахували, що будинок Глікліха на вулиці Шосейній виступає на 0,42 сажня (1 сажень = 2,13 метра) від загальної лінії забудови вулиці, а на Больничній (Кривий Вал) – на цілих 1,3 сажня.

Щоб ухвалити якесь остаточне рішення, переміряли ширину вулиці Шосейної (Лесі Українки) від собору до будинку Варковицького (тепер це Лесі Українки, 32). Виявилося, що ширина не відповідає затвердженому плану вулиці. Тому питання про те, що Глікліх захопив частину вулиці, стало двозначним. Якщо і захопив, то не він один, бо ширина вулиці після 1869 року стала меншою. А коли і хто перший почав вилазити за смуги – невідомо.

Читати ще: Для культурного відпочинку лучан: парки і сквери міжвоєнного Луцька

Тобто якщо підходити формально, то будинок і справді виліз на тротуари порівняно з тим, якими ці тротуари фігурують у плані вулиці 1869 року, але тоді треба врахувати, що так з усіма будинками. Підрахували, що знесення стін, які порушили кордони, і зведення нових може обійтися власнику в 6000 рублів.Сам Глікліх запевняв, що ніякого захоплення не було і будинок відповідає затвердженому плану. 22 вересня 1903 року в Луцькій міській думі знову слухали питання про те, що Абрам Глікліх захопив частину землі вздовж двох вулиць.

Міщанство луцьке гуділо від обурення – то багатим, значить, можна порушувати кордони? Кінцівка історії губиться в архівних аркушах. Але точно знаємо одне – будинок стоїть і є окрасою нинішньої пішохідної вулиці.

А скандали на цьому не завершувалися...

Олександр КОТИС

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---