Німці могли розстріляти на місці: спогади 90-річної партизанської зв’язкової з Волині

Учасників партизанського руху в Україні залишилося одиниці. Анастасії Романюк із Дубечного Старовижівського району понад 90 років, та жінка добре пам’ятає події Другої світової війни, адже, будучи зв’язковою, не раз ризикувала власним життям.

ПІД ДУЛОМ АВТОМАТА

– Збирайся, Настьочко, підеш до тітки в Яревище, допоможеш їй, бо чоловік з хати виганяє, – казала мати п’ятнадцятилітній доньці.

Дівчина не могла не послухати, бо з двох доньок залишилася в сім’ї єдиною, оскільки старшу Марію погнали в Німеччину на каторжні роботи. Пішки долала тридцять кілометрів, адже хутір, де жили родичі, знаходився майже під самісіньким Шацьком.

– Приходила до тітки, а в них ніяких сварок, – пригадує Анастасія Романюк. – Тільки потім здогадалася, що то спеціально відправляють мене туди, бо приношу записки для партизанів, які стояли в лісі поблизу хутора. Мати зашивала ті «шпаргалки» в рубець спідниці або заплітала в мої довгі товсті коси. Тітка замість одних «шпаргалок» нові вплітала і дівчина поверталася в Дубечне. Так батько передавав інформацію Сибіряці, як називали одного із дубечненських партизанів.

А якось таку записку несла в свіжоспеченій хлібині. Німці зупинили, наставили автомати. «Партізан?!» – кричать. «Та ні, – відповідала Настя, – не патрізан». Один з них провів рукою по її одежі – не знайшов нічого. А якби хлібину розламали, то розстріляли б дівчину на місці. Разів з десять за увесь час обшукували зв’язкову, адже того року вона все літо ходила в Яревище.

Згодом назустріч дівчині почали виїздити двоє партизанів-вершників.

– Чекали біля річки Прип’яті, бо за нею нацистів не було, а тягнулися хутори, ліси та болота, – згадує Анастасія Миколаївна. – Один з них був чи то з Горохівського району, чи то з Локачинського, та садовив мене попереду на сідло. Їдемо і співаємо пісню «Ой у лузі калина стояла».ЗУСТРІЧ ПІСЛЯ ВІЙНИ

У 1944 році Старовижівщину визволили від нацистських загарбників, і для Настуні почалося мирне життя.

– А коли вже була заміжня, мене розшукав отой вершник, який віз на коні. Зайшов до хати: «Тут Настя Литвинець живе?». А я вже Романюк по чоловікові. «Тут», – стукаю себе в груди. «Хочу тебе обняти і поцілувати». «З якого б то дива?» – думаю собі. «А давай пісню «Ой у лузі калина стояла» заспіваємо», – пропонує. А в мене сльози з очей так і полилися – здогадалася, що то за гість. Він розповів, що їхній загін пішов із Яревища до Малорити в Білорусь, що його товариш підірвався на міні. А потім признався: в загоні ніколи не думали, що я залишуся живою.

Після війни Анастасія Романюк працювала в місцевому колгоспі, в лікарні у Бресті. Виховала двох доньок. Але й горя зазнала чимало.

– Мого батька у 1948 році повісили за те, що охороняв колгоспні коні. А може, поплатився за зв’язок із партизанами – і відомстили.

– А Ваша старша сестра Марія повернулася з Німеччини?

– Після війни вона потрапила спочатку у Францію, а потім у США, але дала про себе звісточку. Тож в Америці я була в неї двічі: одного разу поїхала на місяць, а другого – жила аж чотири роки.

– Не виникало спокуси залишитися там, адже в США виїхала з часом і Ваша молодша донька?

– Ліпше, як удома, немає ніде, – відповідає партизанська зв’язкова. – Маю невеличку хатину, пенсію. Та й скільки мені самій треба...

Наталія ДМИТРУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---