Невидимий фронт: робочі будні швидкої допомоги на Волині

Людей, які працюють на швидкій, направду можна назвати бійцями невидимого фронту. Адже щодня їм доводиться рятувати чиїсь життя. Мало того, вирушаючи на виклик, вони не можуть бути стовідсотково спокійними за власну безпеку й здоров’я. Та попри ризик, часом екстремальні умови праці, геть невисокі зарплати, вони день у день виходять на роботу. І день у день воюють за людські життя.

Інформаційне агентство Волинські Новини вдалося до експерименту: ми попрацювали з бригадою екстреної медичної допомоги, аби довести, якою важкою насправді є їхня робота.

РОБОТА – ВАЖКА, ОПЛАТА – МІЗЕРНА

«На сьогодні в області працює 72 бригади. У структурі нашого підприємства є 18 лікарських бригад та 54 фельдшерські. А загалом – 19 відділень і 27 пунктів базування. Наразі маємо потребу у відкритті ще кількох пунктів: у селі Крать Старовижівського району, у Ветлах Любешівського району, у Соколі Роищенського району, у Шкліні Горохівського району, аби забезпечити той двадцятихвилинний доїзд, який вимагає міністерство, – пояснює в.о. директора Волинського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Володимир Шмаль. – Ми могли б вкладатися в цей час, якби були нормальні дороги та всі хороші автомобілі. У нашому господарстві наразі є 108 автомобілів, але тільки половина з них відповідає ДСТУ 2009 року. Загалом маємо персоналу 1141 особу: 110 лікарів, 495 фельдшерів, 352 водії. От водіїв нам не вистачає. Усе впирається в те, що дуже мала зарплата. Торік посадовий оклад водія складав 2440 гривень, цьогоріч підняли на 500 гривень. Мало хто погоджується працювати за ці гроші. Ми, звісно, за рахунок фонду економії щомісяця доплачуємо їм якісь премії, матеріальну допомогу даємо, одне слово, викручуємося. Та без достойної оплати люди втрачають мотивацію».Бригадам швидкої часто доводиться працювати в екстремальних умовах, рятувати людей там, де їх застала біда, а часто й ризикувати власним життям, і дуже прикро, що таку важку роботу так мізерно оплачують, каже Володимир Шмаль. «Я на всіх нарадах з профільними комітетами казав і кажу: відміняйте ті тарифні розряди, – наголошує він. – Мінімальна зарплата – 3723 гривні, а вони починають нарахування від 1900 гривень – від першого тарифного розряду. Я наполягав, щоб відлік починали від мінімальної зарплати. Не чують! Кажуть, нема коштів. Я говорив про це з Ігорем Палицею, він обіцяв, що буде піднімати це питання перед Кабінетом Міністрів».

Зауважимо, що Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» неодноразово надавав допомогу Волинському обласному центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Зокрема, влітку було придбано автоматичний зовнішній дефібрилятор та манекен-тренажер для відпрацювання практичних навичок з відновлення прохідності дихальних шляхів (інтубації). Нове обладнання тепер використовують у навчально-тренувальному відділі для відпрацювання практичних навичок медиків.

Ще одне важливе питання, яке потребує розв’язання, – неекстрені виклики. «Диспетчер приймає виклики, і вже на його рівні йде диференціація – екстрена ситуація чи ні, – провадить Володимир Зіновійович. – Якщо виклик екстрений, уже приймаючи його, диспетчер відправляє бригаду. Якщо неекстрений – передає його в поліклініку чи сімейному лікарю або в центр ПМСД. Коли упродовж години вони не виїхали, цей виклик все одно переходить до нас. На жаль, нині диспетчерів часто дурять. Бригада приїжджає на виклик, бо хтось там ніби помирає, а в людини температура 37,5. А в той час же десь може трапитися ситуація, коли справді є загроза життю. Просто люди звикли, раптом що, телефонувати в швидку, а не звертатися до сімейного лікаря, і звичок своїх змінювати не хочуть. А ми ж не можемо розірватися. От, наприклад, у Польщі швидку може викликати кожен, та не кожен може за неї заплатити. Наш Кабмін ухвалив рішення збільшити штрафи за невмотивовані виклики, і я тільки за. Раніше це була 51 гривня. Сума смішна, але наші бригади в разі невмотивованого виклику викликали поліцію, складали протокол і люди мусили сплачувати штраф. Навіть з інших областей до нас зверталися, щоб поділилися досвідом. А коли штраф буде 3400 або 10200 гривень, то кожен добре подумає перед тим, як невмотивовано телефонувати на 103».До 1 квітня Волинський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф має укласти договір з Національною службою здоров’я. Вона даватиме кошти напряму відповідно до кількості населення. «Якщо це буде по 150 гривень за людину, а в області в нас 1 мільйон 37 тисяч населення, тобто матимемо десь 160 мільйонів, – підраховує Володимир Шмаль. – Цього нам буде достатньо, щоб, скажімо, щороку купувати по два автомобілі. Та в першу чергу я підняв би зарплати, а ще – укомплектував би бригади по двоє людей як мінімум. По місту в нас виїжджають лікар і фельдшер та водій або два фельдшери та водій, а от по районах їде один фельдшер з водієм. І коли в машині є достатньо обладнання, одному проводити реанімаційні заходи вкрай важко».Володимир Шмаль дуже сподівається, що працювати стане легше й комфортніше, адже коштами від Національної служби здоров’я вони зможуть розпоряджатися самі. «Треба буде пошити форму – пошиємо, закупити медикаменти – закупимо, купити машину – купимо», – каже він.

У Волинському обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф чи не в єдиному в Україні є посада лікаря-консультанта, основний обов’язок якого – розшифровувати кардіограми. «Така посада в нас є уже три роки. Як тільки запрацювала програма «Волинькард», ми ввели посади консультантів, – розповідає Володимир Зіновійович. – Усі 72 бригади забезпечені кардіографами та системою передання. Тобто лікар чи фельдшер зробив кардіограму – і передав, як смс. Ми зробили це тому, що більшість бригад – фельдшерські, і от саме лікар-консультант допомагає фельдшеру з’ясувати, чи є в людини, скажімо, інфаркт. І ми справді тут перші в Україні. У Києві на той час лише 20% бригад могли передавати в такий спосіб кардіограми, а в нас – 100%. І якщо в людини стався інфаркт, ми її веземо в реперфузійний центр, а їх у нас наразі є три – у Луцькій міській лікарні, у ВОКЛ, а з минулого року долучився Ковель. І от там їм роблять коронарографію, ставлять шунти тощо. У такому ж напрямку зараз працюємо з інсультами. Маємо в планах зробити так, щоб ту кардіограму можна було перекидати й на приймальне відділення лікарні, куди везуть хворого. Тобто поки людину доправлять, там уже будуть готові вживати заходів для порятунку її життя. Буде підключена медична система області, і, наприклад, у приймальному відділенні вже будуть знати всю медичну інформацію про пацієнта».НЕРВИ ПОТРІБНІ ТАКІ, ЯК КАНАТИ

Отож, власне, вирушаємо у саме серце Волинського обласного центру екстреної медичної допомоги і медицини катастроф, що в Луцьку на вулиці Словацького. Дев’ята ранку. Якраз закінчилася п’ятихвилинка. Заглядаємо в диспетчерську: тут усі зайняті роботою, тож на зайд із фотоапаратом та диктофоном уваги звертають мало. Просто нІколи.

«Робочий день у нас починається з перезмінки, – розповідає в.о. медичного директора Андрій Абрамов. – На зміні працює п’ять або шість диспетчерів, які приймають виклики зі всієї області. У середньому кожен приймає за зміну близько ста викликів. Аби тут працювати, треба мати неабияку витримку, тому що спілкуватися з тими, хто телефонує, буває іноді вкрай важко. На жаль, напруга в суспільстві відбивається саме на таких службах, як наша».Окрім того, диспетчери виклики не просто фіксують, а спершу визначають, якої допомоги – екстреної чи неекстреної – потребує пацієнт. У разі потреби консультують телефоном або радять звернутися до сімейного лікаря. І, ніде правди діти, доволі часто наражаються на лайку, вислуховують претензії та скарги. Тож нерви на цій роботі справді потрібні сталеві.«Щоранку всі, хто був на зміні, збираються на селекторну нараду, включаються всі райони, – розповідає старший лікар Аркадій Шостак. – Старший лікар звітує за зміну – скільки викликів по області, скільки виїздів, екстрені чи неекстрені випадки, скільки перевезень, куди саме, скільки гострих коронарних синдромів, скільки порушень мозкового кровообігу тощо. Є у нас два диспетчери напрямків, які отримують повідомлення з районів та організовують виїзди бригад. По Луцьку в нас працює 12 бригад, є дві бригади медицини катастроф, які виїжджають в основному на екстрені виклики».Коли диспетчер фіксує екстрений виклик, то ще розмовляючи телефоном й уточнюючи деталі, уже шукає бригаду для виїзду, яку й відправляє диспетчер напрямку. Тому коли трапилося так, що ви викликали швидку й диспетчер детально усе розпитує, не думайте, що він дарма гайнує час. Бригада вже поспішає до вас!

«Прибувши на місце виклику, медики фіксують час приїзду, оглядають хворого, опитують, надають медичну допомогу, за потреби транспортують до лікувального закладу, – пояснює алгоритм роботи Аркадій Іванович. – Якщо це хронічний хворий, наприклад, коли йому збивали тиск, то диспетчери по приїзду бригади передають ці дані на поліклініки для сімейних лікарів. Але за нашою статистикою, зі ста переданих на ПМСД пацієнтів тільки до двох приходив сімейний лікар».Коли стаються якісь НП, наприклад, ДТП, масове отруєння, опіки тощо, старший лікар телефонує у лікувальні заклади, аби з’ясувати, скількох людей там можуть прийняти, передає екстрене повідомлення на Київ, в облдержадміністрацію. «Робимо це для того, аби постраждалим якомога швидше могли надати кваліфіковану допомогу, бо ми надаємо тільки первинну допомогу – догоспітальну», – пояснює Аркадій Шостак.Усі автомобілі швидкої обладнані навігаторами, тож диспетчери на карті можуть бачити, де наразі перебуває та чи та бригада.

БАЖАТИ СПОКІЙНОГО ЧЕРГУВАННЯ НЕ МОЖНА!

Нашу розмову перериває диспетчер – отримано виклик! Готовність – одна хвилина, і вже ми разом з бригадою мчимо на виклик. Усередині автомобіля, яким їдемо, – як у якомусь космічному шатлі: тут є вся апаратура, потрібна для порятунку людського життя, навіть дорогою до лікарні є можливість проводити реанімаційні заходи.«Маємо дефібрилятор, відсмоктувач, пристрій для підігрівання розчинів, вакуумний матрац, який застосовуємо у випадку політравм, шийні комірці різних розмірів, шини, одне слово, все для порятунку життя, – розповідає фельдшер невідкладних станів Олександр Литвицький. – Нині, на жаль, трапляється багато ДТП. Наприклад, за останній місяць двічі доводилося проводити реанімацію просто в машині».Для того щоб працювати на швидкій, треба дуже любити свою роботу, зізнається Олександр, який має уже вісім років стажу. «Багато хто не витримує моральних та фізичних навантажень, тож працюють тут справжні фанати, – провадить фельдшер. – Не кожен же може після ДТП збирати на асфальті відірвані кінцівки чи мізки».Тим часом (минуло хвилин десять з моменту виклику) ми вже на місці.

«Що у вас трапилося?» – співчутливо запитує лікарка Ангеліна Воробей у хворої.«Ой, так болить, так болить, сили нема терпіти! – плаче бабця, в якої защемилася грижа. – Дітки, поможіть».

Медики акуратно вкладають стареньку на диван та починають огляд. Лікар детально розпитує про симптоми й про те, які препарати приймала пацієнтка, вимірює тиск. Пропонує знеболення та госпіталізацію.«Їдемо», – зітхає жінка. «Трошки потерпіть, зараз подіє знеболення, яке ми вам зробили, і стане легше», – обіцяє лікарка й старенька ледь помітно вдячно усміхається.

Обережненько виводимо жінку до автівки, медики вкладають її на каталку – і швидка мчить до міської лікарні.«Викликів приймаємо багато, – дорогою розповідає пані Ангеліна. – Наша бригада працює у відділі медицини катастроф, зміни в нас по 24 години. За 12 годин, наприклад, буває 10-12 викликів. Часом трапляються такі чергування, що й поїсти нема коли. Особливості роботи саме нашої бригади в тому, що ми часто виїжджаємо на перевезення важкохворих, доправляємо пацієнтів до Києва, до Львова, за кордон. Також виїжджаємо назустріч бригадам з районів, щоб транспортувати важкохворих».Коли треба їхати на виклик, лікарі не знають, до кого потраплять. «Звісно, буває страшно, – зізнається лікарка. – Адже ми не на своїй території й не знаємо, кого там застанемо. Доводиться працювати там, де жахливі асоціальні умови, трапляються неадекватні пацієнти, бувають і непрофільні виклики. Але ми їдемо туди, куди нас кличуть, бо медичну допомогу маємо надати всім, хто її потребує».

Медики зізнаються, що дуже важко навчитися не пропускати через себе увесь людський біль, який щодня доводиться бачити. «Дуже важко морально, коли бачиш тяжкі травми після ДТП, а коли це ще й дітки – то взагалі, – каже Ангеліна Воробей. – Страшно, коли приїжджаєш на виклик, де є ножові поранення з ушкодженням внутрішніх органів, судин. Якось довелося після такого поранення транспортувати чоловіка одразу в операційну. Дякувати Богу, він вижив».

«У нас є спеціальне маркування кольором у протоколі, аби прискорити роботу бригад, які приїжджають, скажімо, на ДТП за нами, – додає Олександр Литвицький. – Зелений – легкі ушкодження, жовтий – складніші, наприклад, струс мозку, червоний – коли кровотеча, низький тиск, переломи тощо, тобто критичний хворий. А чорний – коли людина померла. І от коли ми надали першу допомогу, бригада, що приїхала, в першу чергу забирає «червоних», тоді – «жовтих», «зелених» – якщо є така потреба».«Після таких важких чергувань вам треба якось себе реабілітувати!» – не втримуюся від зауваження. «Та їм після кожного такого виклику треба фронтових сто грамів давати», – жартує водій з двадцятилітнім стажем Володимир Тимчук. «Насправді повноцінний сон після доби чергування – то найкраще, що може бути, – усміхається пані Ангеліна. – Працюю тут на півтори ставки. У мене й чоловік медик, то самі розумієте, за ті гроші, які нам платять, виживати складно. Сподіваємося, що після реформи щось зміниться».

Лікареві швидкої доводиться бувати і терапевтом, і гінекологом, і наркологом, і реаніматологом, і педіатром, і навіть психологом, адже до кожного пацієнта треба знайти підхід. «Раніше було складно перемикатися з одного пацієнта на іншого, – зізнається лікарка. – Усе приходить з досвідом, і вже бачиш, що ось тут треба помовчати, тут – заспокоїти, а тут – і голосніше, впевненіше щось сказати».Тим часом ми вже – біля приймального відділення. Медики на каталці відвозять хвору колегам, оформляють документи й ми збираємося повертатися на базу. Але десь на половині дороги бригаді дають новий виклик.

Дорогою Олександр розповідає про різноманітні випадки, яких удосталь набачився за вісім років роботи. Доводилося й до наркодиспансеру доправляти чоловіка, який у кишені мав п’ять тисяч гривень і потім дивувався, що вони не зникли, і пологи просто в машині швидкої приймати, й навіть удома в породіллі. «Адреналін ще той тоді був! Ця жінка жила навпроти пологового. Кажу їй: «Чого ж ви так довго чекали?». А вона мені: «Та чекала чоловіка, бо в нас мали бути партнерські пологи». А вийшли домашні, – каже фельдшер. – Додається й роботи, коли місяць уповні. Справді! Тоді часто телефонують і психічно хворі, і спроби суїциду трапляються. Рятували дівчат, які різали вени через нещасливе кохання. У таку пору частіше трапляються інсульти. Був у нас пацієнт, який, коли посадили його в нашу машину, думав, що його забрали інопланетяни для дослідів. А одного з наших колег нарекли Летючим Голландцем. Він просто відвозив пацієнта до Києва й коли повертався, по дорозі була ДТП. Там швидку викликали, але поки вона їхала, він надав допомогу. Вийшло, що з’явився нізвідки, за одну хвилину після виклику, тому так і прозвали».

Медики – люди забобонні, зізнається Олександр. «Є в нас така штука, як закон парного випадку. Тобто якщо десь щось трапилося, чекай ще однієї біди, – розповідає. – А ще ми ніколи не бажаємо одне одному спокійного чергування. Бо якщо побажати, все буде з точністю до навпаки».

«Але все одно – класна в нас робота! – запевняє Олександр. – Знаєте, коли врятуєш людині життя, ці відчуття годі передати».

Ми на місці. Пацієнтка скаржиться на болі в серці. З надією в голосі просить порятувати, каже, так переймається, бо ж на утриманні в неї – донька з інвалідністю. «Як щось зі мною станеться – хто мою дитину догляне?» – ледь не плаче.Медики заспокоюють жінку, роблять кардіограму, за тим – потрібні ін’єкції. Ангеліна Степанівна вивчає кардіограму. Дає рекомендації щодо препаратів. Чекають, поки хворій стане легше. «Ангела-охоронця вам в дорогу», – на прощання бажає пацієнтка.Повертаємося на базу. Лікар-консультант Олег Миронюк працює над отриманими від бригад кардіограмами. «Усі кардіограми з Волинської області наші лікарі передають сюди на комп’ютер, – пояснює лікар. – Ми їх моніторимо, щоб не пропустити інфаркт міокарда чи гострий коронарний синдром. З нами зідзвонюється бригада, описують, що турбує пацієнта. Ми можемо внести цю кардіограму в базу й порівняти з минулими кардіограмами цього ж пацієнта. Відповідно до цього даємо рекомендації, чи є потреба госпіталізувати людину в районну лікарню, чи це гострий стан і потрібно проводити негайне стентування й везти в один з реперфузійних центрів. За зміну доводиться опрацьовувати 130-140 кардіограм».«Поки нема виклику, ходімо ще до нас на екскурсію», – запрошує пані Ангеліна. Повз залізні двері, що під охороною (за ними, пояснюють нам, зберігаються наркотичні препарати, тож доступ туди обмежений) йдемо в кабінет, де видають медикаменти. Там же водіям перед початком зміни вимірюють тиск, а також вони проходять тест на алкоголь.Далі заглядаємо в кімнати для відпочинку, в кожної бригади – своя. Там є канапи, хоча, кажуть, на чергуванні рідко доводиться на них відпочивати, а ще – чайник, посуд, мікрохвильовка. Затишно.

Раптом з динаміків лунає голос диспетчера: бригаду – на виїзд. Бійцям невидимого фронту відпочивати нема як, адже знову поспішають рятувати чиєсь життя…

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото: Олександр ДУРМАНЕНКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---