«Невелика ініціативна група, до якої належав і я, постійно порушувала питання створення Волинського університету», – Петро Кралюк

Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист і професор. Сьогодні видатний волинянин навчає молоде покоління в Острозькій академії. Проте, свого часу він був студентом Луцького педінституту, згодом ініціював створення Волинського університету, працював на його благо на посаді декана факультету україністики.

Цьогоріч виповнюється 30 років із моменту утворення Волинського державного університету. Без сумніву, в цьому контексті спогади та роздуми Петра Кралюка про цю знакову подію напрочуд цінні. З цієї нагоди у славетного волинянина розпитали про становлення ЗВО, розвиток факультету філології та журналістики, літературу та ще чимало чого, повідомляє ВНУ.

– Петре Михайловичу, Ваш шлях в Університеті розпочався ще зі студентства. Які спогади про alma mater, студентські роки у Вас залишилися?

– Вступив я 1975 р., закінчив 1979-го. Тоді навчання тривало чотири роки. Це було притаманно для педагогічних інститутів, яким на той час був Волинський національний університет імені Лесі Українки. Я вчився на історичному факультеті. Заняття у нас відбувалися в колишньому монастирі бернардинів. Це були гарні старовинні приміщення. Тоді основний корпус педінституту, зокрема ректорат, розташовувався на вулиці, яка зараз зветься Лесі Українки. Зрозуміло, що Луцьк мав не такий вигляд, як сьогодні.

Що стосується спогадів, то студентські роки – час, коли людина сповнена сил і надій. Це і перші побачення, і перше кохання, і навчання. Були в нас цікаві викладачі, які неординарно підходили до навчального процесу, мали нестандартні погляди. Це, зокрема, О. Петров. Думаю, що зараз мало хто його пам’ятає. Він потім відмовився від викладацької кар’єри, пішов у бізнес і став непоганим бізнесменом.

Було старше покоління викладачів. Більшість із них уже покійні. У нас викладав тодішній ректор Дмитро Микитович Цимбалюк. Зрозуміло, що предмети, які були тоді, різнилися від нинішніх, які викладають в університетах, зокрема на історичних факультетах. Що стосується ректора Дмитра Микитовича Цимбалюка, то він читав «Історію КПРС». Це була звичайна дисципліна, яку викладали на всіх факультетах. Перший курс починався з цього предмета. Треба відзначити, що Дмитро Микитович гарно й інтелігентно викладав цю дисципліну.

Пам’ятаю, що коли я навчався на старших курсах, почався період відвертої русифікації. Тобто викладачам давали зрозуміти, що треба переходити на російську мову. І наш викладач Роман Назарович Оксенюк каже: «Ви знаєте, мушу переходити на російську. Спробую читати свою дисципліну нею». Він викладав історію середніх віків. Йому було важко переходити, адже він звик спілкуватися українською. Інколи це мало дуже кумедний вигляд. Наприклад, він казав, що Лопе де Вега написав п’єсу «Овєчяя крініца». І так далі (усміхається, – авт.).

Я думаю, що багато студентів пам’ятають Петра Кіндратовича Сміяна, якого репресували в часи сталінізму. В нього була непроста доля. Його репресували за те, що він тримав удома твори Михайла Грушевського. Він про це не любив говорити. І я його розумію. Тоді, аби вижити, потрібно було вміти тримати язик за зубами. Зрозуміло, що його життя було поламаним. Його любили студенти. Він нас із любов’ю називав «босяками». Це слово було популярним у нашому спілкування.– Чи могли тоді подумати, що після завершення студентських років Ваша історія в Університеті продовжиться?

– Звичайно, у мене були плани робити наукову кар’єру. Я навчався майже на одні п’ятірки, претендував на червоний диплом, тож мав перспективу навчатися в аспірантурі. Але у нас її тоді не було. Зрештою, після закінчення інституту я певний час працював учителем, хотів займатися археологією, але так не склалося. У другій половині 80-х рр. мені вдалося стати викладачем Луцького педінституту.

Навчався в аспірантурі у Львові. Там функціонував Інститут суспільних наук. Зараз це Інститут українознавства імені І. Крип’якевича. Мені з аспірантурою пощастило. Мав змогу спілкуватися і співпрацювати з близькими по духу людьми, які навіть тоді займали проукраїнську позицію. Це Марія Кашуба, Іван Паславський, Ігор Захара. Я багато чого в них навчився.

1988 р. захистив кандидатську дисертацію в Інституті філософії. Вона стосувалася так званого «соцініанства». Це історія філософії. Я захистив кандидатську дисертацію в 30 років. Вважалося, що це рано, адже дехто захищав у 40, 50 і навіть 60 років. Про докторську я взагалі мовчу. Це зараз можна захистити докторську дисертацію в 30-річному віці. Раніше такого не було. Були інші вимоги, критерії. Люди йшли до наукових ступенів досить довго.– У 90-ті рр. відбулися визначальні події в історії України, зокрема в контексті освіти. Відновлено діяльність Острозької та Києво-Могилянської академій, утворено Волинський національний університет імені Лесі Українки... Пригадайте, будь ласка, як відбувалися ці події.

– Я вважаю, що ті зміни, які відбувалися в Радянському Союзі й Україні, мали безпосереднє відношення до становлення Волинського університету і деяких інших закладів вищої освіти. Узагалі, буквально в останні роки Радянського Союзу в Луцьку вже були активісти, які говорили про те, що треба створити університет. Це було на рівні громадських ініціатив. Треба враховувати той факт, що вища освіта і багато інших сфер життя контролювала комуністична партія. Луцький педінститут теж був під відповідним контролем. Там працювали колишні обкомівські співробітники, які не збиралися його реформувати. Їх влаштовувало те, що було. Однак усе-таки розмови про університет велися.

У серпні 1991 р., коли в Москві відбувся відомий путч ГКЧП, який завершився проголошенням незалежності України, постало питання про передачу приміщень обкому партії іншим структурам. Зокрема, на приміщення, де зараз головний корпус Університету, претендувала Луцька міська рада. Розпочалася боротьба. Тодішнє керівництво інституту організувало певні акції. Саме під тиском студентів і громадськості ці приміщення передали Луцькому педінституту, але прозвучала умова: має бути створений університет.

Я вважаю, що університет можна було створити і раніше, як це зробили в Івано-Франківську. Невелика ініціативна група, до якої належав і я, постійно порушувала це питання. Треба сказати, що нам досить добре допомагала преса. Зокрема, ми збиралися у головного редактора газети «Народна трибуна». Це була перша демократична газета на території Волині і, певно, не тільки Волині. На її сторінках ми неодноразово публікували матеріали, які стосувалися університетської ідеї, але тут склалися певні позитивні обставини. По суті, цей університет був створений згори. Інтерес до створення такого навчального закладу виявив тодішній перший віцепрем’єр-міністр України Ігор Рафаїлович Юхновський, який і лобіював це, а президент Леонід Кравчук підтримав цю ідею.– Хотів би почути спогади і про Ваш досвід на адміністративній посаді декана. У дуже непростий час Ви очолили факультет україністики, працювали на його благо та розвиток. Пригадайте, будь ласка, як розбудовували цей структурний підрозділ?

– Мені запропонували очолити факультет україністики. Я заявив, що готовий допомогти, але не обійматиму довго цю посаду. Я не філолог, хоча тоді вже був відомий як письменник, навіть був переможцем літературного конкурсу «Гранослов». Я погодився на цю посаду тільки на один рік. Поки відбудеться початковий етап становлення Університету – я буду деканом цього факультету.

Ви знаєте, справді було нелегко. Були різні люди, зокрема незадоволені змінами. Хоча мені вдавалося утримувати відносно спокійну ситуацію на факультеті, знайти більш-менш спільну мову з філологами.

Неохота говорити про ці речі, але така була реальність. Реальність, яка дає про себе знати і до сьогодні: на українську філологію зазвичай були менші конкурси ніж на російську. Часто й студенти за своїм рівнем були вищими на російській філології. Так, я розумію, що це для декого звучатиме не дуже приємно. Але українська філологія була не такою престижною спеціальністю.– Відтоді минуло багато років. Як оцінюєте подальший розвиток волинської філологічної школи?

– Відверто кажучи, я вже трішки відійшов від реалій Волинського університету. Я з 2000 р. працював у Рівному, а згодом в Острозькій академії. Тому мені давати таку оцінку доволі проблематично. Однак я стежу за роботами деяких колег, які працюють у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. Зокрема, за роботами Віктора Давидюка. Він теж належав до тих людей, які просували ідею створення університету. Бачу, що філологи мають напрацювання. Я радий, що Університет розвивався, незважаючи на всі перипетії. Вважаю, що зараз ВНУ імені Лесі Українки – потужний і престижний заклад вищої освіти. Також спілкувався майже зі всіма ректорами Університету. Доводилося зустрічатися і за межами Луцька, і за кордоном. Мені імпонує те, що Університет має таку прозахідну орієнтацію. Це мене тішить.

– Як оцінюєте те, що Університет реалізував проєкт Повного академічного зібрання творів Лесі Українки?

– Це було завданням Університету, адже він носить ім’я Лесі Українки. Про мене, творчість Лесі Українки недооцінена. Це моя суб’єктивна думка. Леся Українка була дуже освіченою людиною, знала чимало мов. Я загалом дивуюся, скільки вона всього знала, зважаючи на те, що постійно хворіла, лікувалася, її фізичний стан був не найкращий. Вона дуже добре орієнтувалась у тогочасній західній літературі. Звісно, хотілося б, щоб про неї говорили ширше. Низка її творів усе ж була підзабута.

Університет реалізував цей проєкт, а зараз хоче втілити проєкт із упорядкування збірника Олени Пчілки, матері Лесі Українки. Мене це ще більше тішить. Про Лесю Українки ми знаємо, цінуємо, а от що стосується Олени Пчілки, то про неї відомо не так і багато. А її твори цікаві й варті уваги.– Ви працювали в Університеті імені Лесі Українки, зараз викладаєте в Острозькій академії, зсередини знаєте обидва ЗВО. Чим можуть бути корисними один одному ці заклади?

– Ми входимо до Консорціуму українських і Варшавського університетів. У нас було на цьому рівні багато контактів. Також ми співпрацювали, проводячи спільні конференції, публікуючись у наукових журналах. Деякі викладачі з Острозької академії захищалися в спеціалізованих вчених радах Університету і навпаки. Доволі інтенсивно співпрацювали між собою історики, психологи, певною мірою філологи, зокрема іноземні філологи. Деякі викладачі працювали в Острозькій академії, а наші викладачі були причетними до навчального процесу в Університеті. Тобто контакти у нас доволі тісні. Я думаю, що варто продовжувати цю співпрацю.– Триває повномасштабна війна з агресором. І ми повинні робити все можливе для нашої Перемоги. Яка місія університетів у період війни? Чим вони можуть бути корисними?

– Острозька академія позиціонує себе як заклад вищої освіти, який має давню історію. Ми апелюємо до традицій Острозької академії XVI–XVII ст. Це, по суті, був перший заклад вищої освіти на теренах України. Ми постійно підкреслюємо цей момент, говоримо про те, що Україна має довші освітні традиції, ніж освіта на теренах Росії.

Я думаю, що Волинський університет теж міг би апелювати до давніх освітніх традицій міста Луцька. Я розумію, що він веде свій початок від Луцького учительського інституту, який був створений 1940 р., однак у ХVII ст. в Луцьку існувало братство, при якому функціонувала школа. До речі, коли ми апелювали до ідеї створення університету, то теж говорили про це в контексті братства. Я думаю, що ВНУ імені Лесі Українки потрібно вказувати на те, що заклад продовжує їхню освітню традицію, а росіяни відстають у цьому.

Як би там не було, але в країнах Заходу до сьогодні існує уявлення про розвинену російську культуру. Ця культура, по суті, була знаряддям експансії, не тільки внутрішньої, а й зовнішньої. Ми мали б тут пояснювати те, що російську культуру часто творили українці. Низка російських культурних діячів мала українське походження. Я розумію, що в нас інколи бувають крайнощі. Наприклад, ми любимо говорити про те, який поганий Достоєвський. Але він знаний у всьому світі, це один із літературних велетнів світу, я не боюся цього сказати. Щоб ми не говорили про Достоєвського, Льва Толстого, світ не буде відрікатися від них. Не відрікся ж світ від Вагнера, хоча його любив Гітлер. Чомусь не відреклися ми від Данте, Боккаччо, хоча в Італії був фашизм і фашисти часто апелювали до італійської культури. І так далі. Про мене, треба було б говорити, що низка діячів російської культури – українці. Якщо говорити про того ж Достоєвського, то його рід був пов’язаний саме з Волинню. Зокрема, є таке село Кличковичі на території Ковельського району, де деякий час росли представники роду Достоєвських. Один із них навіть опублікував свій вірш у почаєвському богогласнику. Це тема, яку можна розкручувати і говорити про це.

Ще хотів би звернути увагу на те, що чимало студентів і Острозької академії, і Волинського університету воюють. На жаль, деякі з них загинули, захищаючи свою батьківщину. В міру можливостей ми допомагаємо ЗСУ, волонтеримо.– Завершити розмову хочеться, трішки дізнавшись про Ваші літературні плани. Над чим працюєте зараз?

– Я не дуже люблю говорити про свої літературні плани. Однак оскільки є питання, то скажу, що зараз у мене дещо незвичний літературний досвід. Ми домовилися з Олександром Красовицьким, який очолює «Фоліо» – одне з найбільших видавництв в Україні, написати спільний літературний твій, який стосується історії часів Київської Русі. Я збираю потрібний матеріал. Побачимо, що з цього буде. Мені цікаво працювати. Нещодавно ми з Олександром Красовицьким уже зробили спільну книгу, яка називається «Десять історій українських земель». А найближчим часом має вийти моя книга про Григорія Сковороду, де я намагаюся подати його неміфологізований літературний, філософський портрет .

– Нас читатимуть Лесині люди, Ваші ексколеги, знайомі, друзі. Що хотіли б їм побажати?

– Оптимізму, віри в те, що ми переможемо, а Волинський національний університет імені Лесі Українки існуватиме довго і процвітатиме!

Андрій МОШКУН

Фото Олега БУРЛАКИ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---