«Нервова система має бути, як у крука», – луцький інструктор з водіння про тонкощі роботи

Професія інструктора із практичного водіння цікава, незвичайна, проте, водночас і екстремальна. Людина, яка обрала цю спеціальність, мусить мати надзвичайно міцні нерви, сталеву витримку та бути справжнім психологом, адже учні бувають різними.

Аби не лише отримати таке бажане посвідчення водія, а й здобути навики водіння, потрібен хороший інструктор – той, що має покликання.

Саме такий фахівець, який випустив уже не одну сотню кваліфікованих водіїв, працює у комунальному закладі «Міжшкільний навчально-виробничий комбінат Луцької міської ради».

Про тонкощі та секрети професії, про ДТП та «автомобіль-втікач» Інформаційному агентству Волинські Новини розповів співочий інструктор із практичного водіння Андрій Милогородський, який, отримавши освіту музиканта та п’ять років працюючи вчителем музики, і думати не міг про те, що життя змусить його настільки кардинально змінити вид занять.

Андрію, Ви розповідали, що співали у хорі в РАГСі. І взагалі хотіли пов’язати життя зі співом...

– Я й нині співаю у хорі польського товариства імені Тадеуша Костюшка, наразі збираємось уже рідше. Раніше були і поїздки до Польщі на фестивалі, на колядки, але тепер фінансування з боку Польщі значно гірше. Співаю 23 роки. Тепер це радше хобі. Але, щоб ви знали, я закінчив музичне училище з класу гітари, і хотів вступати в консерваторію. Але за першим разом не вийшло, тож пішов працювати в музичну школу. П’ять років пропрацював там. Але в кінці 90-х із заробітними платами було геть погано – їх просто не платили. Ось і вийшло, що музика стала нікому не потрібною. У мене на той час уже була сім’я, тому треба було шукати інші шляхи заробітку. Довелося змінювати професію музиканта на торгового агента, потім менеджера.

А коли ж ви стали інструктором?

– Перед тим, як пішов працювати інструктором, 13 років працював менеджером. Пізніше зустрів свого знайомого, який і запропонував змінити роботу – на інструктора. Я неохоче погоджувався, але зацікавився.

Чим не влаштовувала робота менеджером?

– На той момент мені було 36 років. А в такому віці хочеться більше побути у колі сім’ї. А в мене і субота, і неділя були робочими, ще й на додачу – усі свята. Тож сім’ї я фактично не бачив. Відпустки влітку також не давали. Лише тиждень-два взимку. Виходить, якщо і бував удома, то лише для того, щоб переночувати і далі у поїздку. Сім’я і менеджер – речі малосумісні.

Тож життя довелось кардинально змінювати?

– Я був за кермом з 18 років. А в 36 став інструктором. На той момент мій водійський стаж становив, відповідно, 18 років. Прийшов я разом зі знайомим в автошколу на Конякіна. Оскільки на той час в автошколі була гостра потреба у кадрах, мене оформили на стажування. Групи були величезними, бо щотижня набирали по 30 людей на навчання, а інструкторів бракувало. Пішов на співбесіду. Директор поцікавився моїм водійським стажем, де до цього працював. Стажувався я місяць. Для мого навчання директор обрав чотирьох найкращих інструкторів і щотижня з кожним із них я проходив «бойову школу» – сидів на задньому сидінні й спостерігав, як вони викладають, як пояснюють студентові, які дії, маршрути тощо. Пізніше, по завершенню випробувального терміну, мене відправили на навчання до Львова – для отримання диплома інструктора. Але то були теоретичні заняття. Місяць я ще стажувався у Львові, і вже через два місяці мені дали перших п’ятьох студентів.

Це були дівчата чи хлопці?

– Три дівчини і два хлопці. Хлопці попалися такі, які вже вміли трошки їздити, з ними було простіше. А ось дівчата були «нульовими». Перша моя група – це був такий страх та мандраж, що я, напевне, більше хвилювався за самих студентів. Після другої групи я вже думав розраховуватися з роботи. Було дуже важко психологічно. Одна справа, коли сам вісімнадцять років за кермом, а тут ще й студентів потрібно було навчити їздити. Тож не хотів уже я ні того «інструктора», ні самої роботи.

Пригадуєте своє перше заняття у ролі інструктора?

– Авжеж! Прийшла до мене студентка, ну я їй і почав розповідати, як заводити авто, де вмикати «повороти», де які педалі, як перемикати коробку передач – усю технічну частину виклав. Почали їздити майданчиком – і «глохли», і «перегазовували», а насамкінець ледве не в’їхали у вкопані в землю колеса. У мене знову мандраж. Перша студентка, перший урок – у мене від хвилювання тряслися руки і підкошувалися ноги. У ті колеса ми не в’їхали, але бочком черкнули. Були й такі студенти, що кермо кидали, і очі на ходу заплющували, і ноги з педалей забирали. Але, на щастя, в інструктора є дві педалі – зчеплення та гальмо. У таких випадках студента потрібно заспокоїти і знову розпочинати рух.

Скільки років було вашому найстаршому студенту?

– Були у мене студенти і старшого віку – 57 років. Приходили й потім казали, що це – не їхнє . Найстаршій моїй студентці було 64 роки. Вона навчилась їздити, але їздила дуже повільно – зі швидкістю 30-40 кілометрів на годину, на третій передачі. Але їхала! Хоча, для такого віку навчатися водіння вперше запізно. Найкращий вік, щоб отримати посвідчення водія та при цьому навчитися вправно кермувати , – до 40 років. Це коли людина ще має гарну реакцію, швидко мислить, ухвалює рішення. Уже після 40 реакція притуплюється. Людина більш повільно реагує на екстрені ситуації.

Якими рисами характеру, на вашу думку, обов’язково має бути наділений інструктор? Чи кожен може осягнути цю професію?

– Хоча багато людей прагнуть бути інструкторами, але бути ним може не кожен. Насамперед інструктор має бути тонким психологом, бо студенти приходять різні. А до кожного студента інструктору потрібно порозумітися, знайти підхід, спільну мову, пояснити так, щоб студент зрозумів, що від нього хочуть. Нервова система має бути спокійною, як у крука, який живе 300 років. Ось таким і має бути інструктор. Якщо ж нервова система «барахлить», інструктором краще не працювати. Але я й по життю спокійний.

Може, підкинете кілька власних рецептів зі зміцнення нервової системи?

Та я доволі флегматичний. Не люблю ні крику, ні шуму. Якщо людина провокує сварку чи конфлікт – з нею не спілкуюся. Намагаюся у такому дусі й працювати зі студентами: без криків та матюків.

А часто доводиться під час роботи вживати чи чути ненормативну лексику?

Буває. Іноді студент так і каже: «Вибачте мені, але я буду матюкатися, так мені легше їздити». Зазвичай так кажуть жінки, які досить емоційні за кермом.

Доводилось втрапляти у ДТП, будучи на інструкторському місці?

– Доводилось, але не з нашої вини. Нас вдарили у задню частину автомобіля, бо не дотримались дистанції ті, хто їхав позаду. Два роки тому 25 листопада ми їхали зі студенткою. На дорозі була ожеледиця, а Volkswagen Golf із причепом їхав за нами на літній гумі. Їхали ми вулицею Володимирською, а він нас почав обганяти. Попереду був поворот. Водій Volkswagen пішов на обгін через подвійну суцільну лінію. Побачив, що назустріч йому із-за повороту виїжджає авто, і постав перед вибором – або зіткнення лоб в лоб, або ж таран учбової машини в зад.

Злякалися тоді?

– Студентка, звісно, дуже злякалася, бо мало того, що наше авто стукнули, так ще й воно вилетіло на обочину. Це добре, що ми рухалися з невеликою швидкістю – 30 кілометрів на годину. Ми встигли зреагувати і натиснути зчеплення та гальмо, та всеодно відлетіли чотири метри на узбіччя. А стосовно мене, то я відчував, що нас вдарять, тому встиг морально підготуватися. Почув по звуку коліс. Прокрутив ситуацію в голові. Лише він почав гальмувати, а колеса шкребти по льодовій кірочці – одразу відвернув голову назад і побачив, що він цілеспрямовано їде на нас, тож бути аварії. Швидкість у нього була орієнтовно 70 кілометрів на годину, і за умови сухого асфальту він, може, й встиг би загальмувати. Потім викликали поліцію, склали протокол... Судилися цілий рік. Суд відбувався за місцем проживання водія, а він був з Нововолинська. Чи хто йому так підказав, чи як, але з найпершого судового засідання водій Volkswagen своєї провини не визнавав. Сказав, що учбова машина його підрізала. Але, оскільки він рівно та гарно в’їхав у задню частину нашого авто, то вдалося довести, що винуватий таки той водій.

Чи були у вашій практиці смішні випадки? Вони ж є у представників будь-якої професії.

– Одного разу я почув, що в місцевому магазині побутової техніки знижки на телевізори. Тож, їдучи з учнем, попросив зупинитися біля магазину й зачекати мене дві хвилини, поки я забіжу і подивлюсь на ті телевізори. Вийшов з машини, але ключі із власної необережності залишив. Виходжу з магазину – нема ні учбової машини, ні учня. Став посеред дороги, розвів руки... І не знаю, чи то за телефон братися, а якщо й так – то куди і кому дзвонити. Був повний «штопор» хвилин п’ять. Аж дивлюся – їде мій учень з іншого боку дороги мені назустріч. Зупинився, я перебіг дорогу і сів у машину. Думав, що або розірву, або ж приб’ю того учня просто в салоні авто. А він дивиться винуватими очима на мене і намагається пояснити, мовляв, хотів же як краще – поїхав, щоб розвернутися. Він через власну наївність хотів зробити як ліпше, але я ледве не отримав інфаркт. Після того завжди забираю ключі, як виходжу з авто.

З ким легше працювати: з жінками чи чоловіками?

– Особисто мені з дівчатами. Але більшість інструкторів хочуть собі в учні саме хлопців. Бо хлопці приходять на навчання, зазвичай, більш «підкованими»: знають структуру, деталі, як працювати з коробкою передач. Хоча з теорії хлопці дуже й дуже відстають від дівчат. Не хочуть її вчити. А дівчата – як котенятка: як їм поясниш, такі слухняні, тільки потрібно спокійно все пояснити. З жінками мені простіше. Хлопці ж сідають – одразу газують і летять, наче на літаку. А дівчата обережніші. До водіння ставляться більш відповідально. Ось взяти хоча б дорожньо-транспортні пригоди: водіїв-чоловіків, які потрапляють у аварії, значно більше. А жінки їздять дуже обережно, дотримуючись ПДР.

Скільки учбових авто у вас було і на якому автомобілі найкраще навчати водіння?

– У мене було п’ять різних учбових авто: Geely, Audi, «Москвич», і два ВАЗи – «шістка» та «сімка». У принципі, найкраще вчитися на «жигулях». Бо там для того, щоб рушити, потрібно постійно додавати газу. На іномарці не так, бо авто може рушати без «газу» взагалі, але якщо потім пересісти з іномарки на вітчизняну машину – студент в житті не рушить, бо не збагне, що радянський автомобіль без «газу» нізащо не рушить. А після «жигуля» ви у будь-якому разі сядете в іномарку та рушите.

Не шкодуєте про свій вибір?

– На початку кар’єри після кожної групи хотів звільнятися, а тепер зовсім не шкодую про свій вибір та професію. Настільки звик та втягнувся, що отримую неймовірне задоволення від спілкування з учнями. Наразі нічого змінювати не хочеться – усе влаштовує.

Що хотіли би побажати тим, хто вирішив стати водієм?

– Терпеливості, мудрості, щоб потрапляли до хороших майстрів із практичного водіння, які не лише навчать їздити, а й не відіб’ють охоти до навчання та водіння. Ну й, звісно, не забувати про правила дорожнього руху.

Розмовляла Вікторія Семенюк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---