«Не розумію тих, хто бігає від ТЦК. Країну треба захищати», – парамедик з Волині про службу на передовій

Волинянину Андрієві Ягусечку – 46. Останні шість років чоловік з родиною проживав у Словаччині, працював завідувачем складу в одному з готелів. У перші дні повномасштабної війни повернувся, аби захищати Україну. Економіст за фахом, не мав жодного військового досвіду. У війську став санінструктором, поранення отримав під Соледаром, коли з командою медиків вивозив поранених.

Зараз військовий лікується і проходить реабілітацію у Волинському обласному госпіталі ветеранів війни. Суспільному Андрій Ягусечко розповів про службу на передовій, будні парамедиків і поранення.

Чому ви вирішили піти на війну і як відреагували рідні?

Росіяни мають дві опції: одна – піти, а друга – залишитися. А в нас одна опція – тільки залишитися. Нам немає куди йти. Я люблю свою землю.

Рідні по-різному відреагували. «Що ти робиш, у нас же тут все є – і робота, і бізнес. І родина». Спочатку – бурхливо, потім нормально. З плачем дружина зібрала сумки, та й поїхав.

Встиг заночувати у місті Кошіце. Став на заправці, було дуже приємно, що приїхав бус з українськими прапорами – верталися хлопці з Чехії. Так що не я один вертався додому. Так ми і добиралися до українського – два буси і я зачепився своєю машиною. Багато виїжджало, а ми – заїжджали.

Читати ще: «Із машинами – біда. Вони на фронті одноразові». Лучанин їздить на передову і ремонтує воїнам автомобілі

Чи одразу знали, куди підете і що робитимете у війську?

Не знав, записався в роту охорони (кожен район тоді мав таку роту). Через місяць з’явилася інформація, що в 14-й ОМБр набирали штурмові батальйони на схід. Я і зі мною три товариші зразу пішли. Втрапив не з ними, я в роту резерву, а вони – в 1-й штурмовий. Там не було медика, і щоб бути з друзями, пішов на курси санінструкторів – навчали воєнні парамедики.

Півтора місяця вчилися, все було швидко, якісно, ми розуміли, на що йдемо. У Новомосковськ нас привезли, зразу потрапили під обстріл. Перша зламана рука була в одного. Але якось всі вийшли ми з того Новомосковська цілі. Далі була Званівка.Можете пригадати свій перший виїзд уже в ролі санінструктора?

Перший виїзд не можна не пам’ятати – то як перша любов, як перше все! Було в нас троє поранених, пам’ятаю тих хлопців, кого привезли. Капітан був з вибитим оком, тяжким пораненням, другий був з баротравмою – це контузія. Молодий хлопчина, років 22.

Чи мали якийсь графік? Як була розподілена робота?

Не було в нас у дня ні початку, ні кінця. Серйозні рани і серйозні бої почалися в Соледарі. Тому що хлопці по п'ять днів були в окопах, їх відводили, мінялися. А нас хто замінить – нас не було кому замінити. Медиків відстрілювали там в першу чергу, з моїх товаришів вижило тільки кілька. Четверо загинуло з підрозділу. Не шкодували боєприпасів по медиках.

Ти несеш на собі 16 кілограмів – бронежилет, автомат, боєприпаси, ну і плюс поранений – хорошої ваги кілограмів 80 на кожного. Треба сунути, нести.

Різні люди є. Один – спокійний, другий – треба говорити з ним, він кричить. Людина може бути в шоці, як нема ноги чи ще там щось. Така дорога була – з Соледара вивезти до Бахмута поранених було великою проблемою, бо все прострілювалося.

Що розказували у такі моменти пораненим?

Ну, якщо молодий, питав, чи одружений, скільки дітей, чи жінку кохає, чи заглядається на інших дівчат. Все, що в голову лізло. Якщо людина старша – чи не має внуків.

Як відходили після складних чергувань, обстрілів?

Від обстрілу відійти? Ну перший тяжко, два-три дні. Потім, якщо ти пройшов це, спочатку, може, не схочеться їсти, але то треба зрозуміти, що то є твоя робота і на того пораненого, забираючи емоції, дивишся як на роботу свою.

Було таке, що за день по 10 бійців забирали. Приїхав – завіз і знову вертаєшся. Чергувалися – одна машина їде, друга приїжджає. Крім військових ще цивільні, які, на жаль, не хотіли втікати і додавали нам роботи.

Читати ще: Військовий з Луцька, який втратив обидві ноги, планує продовжити службу

Чи хоч раз за цей час думали про своє рішення повернутися в Україну і йти на війну?

Думав і зараз думаю – нічого не змінив би. Нічого абсолютно – наш автомобіль приблизно 80 бійців вивіз. Як подивишся в очі тих хлопців, пацанів... Так, може в кого обірвана нога, роздертий весь, але вони живі.

Спілкуєтеся з цими хлопцями?

Вони мене знаходять! Людей 15 от тут було (у Волинському обласному госпіталі ветеранів, – ред.). Зі Львова дзвонили, з Одеси.

Це класно! Навіть ті нагороди, що давали мені, то таке... Найбільша нагорода, коли ти бачиш людину і пам’ятаєш, яка вона була. Вона уже з реабілітації вийшла, вже ходить, вертається в життя, а хто вертається назад до армії. То найліпша нагорода!Розкажіть про поранення.

Це був Соледар. Тяжкий бій. Щоб ви розуміли, ми виходили просто з ям, навіть в повний зріст не ставали. І надійшов виклик майже опівночі, що є два тяжких поранених і їх треба забирати.

Ми могли не їхати, навіть в правилах записано, що якщо ти бачиш небезпеку для свого життя – не їдеш. Військовий парамедик має себе оберігати. Але за час моєї служби такого не було, аби ми не їхали. Весь час думали – пронесе.

Виїхали і на півдорозі шофер тільки сказав – над нами висить «пташка». Розбило нашу машину, біля шофера автоматника зразу вбито, мого колегу Михайла теж. Шофера поранило – свідомість втратив. Мені зламало дві ноги, зайшло дев'ять осколків великих і, певно, штук 20 маленьких. Порвало руку. Один осколок втрапив у груди.

Читати ще:«Працювали практично в тилу ворога»: поліцейський з Волині – про досвід війни і мотивацію знищувати ворогів

Були у свідомості?

За все життя ні разу не непритомнів, якби я втратив свідомість – був би мертвий і був би мертвий мій шофер. Він досі називає мене хрещеним батьком.

Далі була ціла екскурсія – в Бахмут, у Дружківку, госпіталь у Дніпрі. Рани були тяжкі, ще два тромби мав обірвані, йшли до серця. Реанімація, весь у залізі був від пояса до п’ят, в одній позі лежав.Хто вас підтримує весь цей час?

Рідні! У госпіталях – дружина приїжджала, мусить розриватися між Братиславою і тут. Я не обділений увагою – маю багато друзів.

Лежиш в лікарні і не так ті рани, як хочеться назад до своїх хлопців. Хто лишився ще з них. А є нові. Весь час тримаємо зв’язок. І вже коли от поговориш, здається, сідав би в машину і їхав! Розумію, що то ще не скоро. І не знаю, чи вийде це зробити.

Читати ще: «Потрібно покласти багато людей, щоб контрнаступ був швидким», – доброволець з Волині про втрату ноги, образу на чоловіків у тилу та ціну контрнаступу. Інтерв’ю

Але хотілось би повернутися?

Безперечно – навіть не обговорюється! Я не розумію людей, що бігають від ТЦК, втікають. Країну треба захищати. Всім кажу, що ту роботу треба комусь робити. В той час робили ми. Немає нас – буде хтось інший робити.

А ще – особлива подяка волонтерам, вважаю, що окремих треба прирівняти до військових. У будь-які точки вони приїжджали та привозили усе – від дитячих листів до автівок, тепловізорів та інших важливих речей.Як зараз триває реабілітація?

Ходжу погано, але уже їжджу автомобілем. Стараюся не просто сидіти в лікарні, а допомагати. Маю вдома коптильню і готую хлопцям м’ясо, передаю. Радію, як вони то їдять і пересилають мені відео!

Зараз теж, по суті, своя війна. І часом гірша, як та, бо рани загоювати набагато складніше.

Як плануєте далі своє життя?

У Павлівці маємо будинок, садок великий, де понад 200 дерев, ставочок. Мрію, що ще виходжусь і в своєму садку зустріну прекрасну старість.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---