«Не було хлопців так багато, бо ж війна забрала». Волинянка розповіла про воєнне дитинство і танці у сільському клубі

Мешканка села Кисилин Затурцівської громади, попри поважний вік, добре пам’ятає воєнне дитинство і повоєнні роки. Нині, каже, люди живуть краще. А молоді роки їй добряче закарбувалися у пам’яті.

Про це йдеться у сюжеті ТРК «Аверс»

Ганні Величко з Кисилина 88 років. Вона пригадує важкі й страшні часи війни. Тоді тато був на фронті, а вони з мамою мусили тікати від німців.

«Стріляли, нас виганяли звідси. Ми тут не жили, ми жили на хуторі далі. Тут німці були, а там – совєти. Нас виганяли, бо казали, що німці будуть відступати і заберуть у Німеччину. Ми виїжджали, запрягли коні й поїхали. Нас гонили за Стир, бо казали, що як будуть відступати, то нас заберуть. Але ми за Стир не їхали, бо мали коні, дві корови, де вони там будуть пастися? То ми з одного лісу виїдемо і в другий переїдемо. І так було, аж поки війна тут не закінчилася», – пригадує вона.

Пані Ганна вийшла заміж у 19 років. Хоча, каже, після війни те було зробити не так і просто. Адже багато хлопців загинуло.

«Не так-то й всі виходили, тож таких хлопців, як я, вбили трошки. Тож війна була. Не було хлопців, щоб так багато. Бо ж війна забрала», – каже жінка.

Вона народила двох синів. Одного, на жаль, уже поховала. Нині живе із сином і невісткою у будинку, який колись будували з чоловіком. Розповідає, що замолоду, як і більшість людей у ті часи, працювала в колгоспі, куди пішла одразу після створення.

«Сьогодні колгосп, а я завтра пішла на роботу. І робила аж до пенсії. От як пече сонце, а ти бери ту сапку і сапай цілий день. Відміряли тобі два гектари – і роби. Часом завезуть, бо ж то далеко було, а часом ногами треба йти. А вже як тобі відміряли ділянку буряків, то ж чи я дивилася на ту годину. Мені треба було зробити, а не на годину», – розповідає Ганна Величко.

Окрім роботи у колгоспі, жінка годувала двох синів і тримала власне господарство. І хоч пані Ганна працювала важко й довго, достойної пенсії заробити не вдалося. Має стажу 41 рік, а нині отримує 3400 гривень.

Попри все, на її думку, люди нині живуть краще. Каже, хати у селі стали будувати набагато гарніші, ніж колись. Зараз тобі у селі і садочок, і школа, і клуб, і сільрада, і церква, і медик. А у дітей і дорослих одягу – скільки хочеш. А от колись йшли на танці, танцювати хотілося, а взуття було шкода. Від тих танців, які колись молодь танцювала, каже пані Галина, старенький клуб тріщав. До танцю йшли по неділях, бо в інші дні треба було працювати.

«В неділю тільки ходили. А вбратися не було у що, взутися не було в що. Хочеться танцювати, а шкода туфлів. Одяг то був, але купити не було за що. Щось там купиш, та й те шкодуєш. Клуб тріщав, так танцювали. Тоді музики ще такої не було, десь хтось мав гармошку, найняли хлопців, та й грають, а ми танцюємо. Клуб був старий, розвалений. Перетанцюють, тоді постають хлопці, дівчата, і співають. А тепер я і не чую, щоб хто співав. Пилюка трохи сяде в клубі, покропили, відпочили – і знов грають», – згадує жінка.Ганна Величко каже: коли була молода, то і весело було. І хоч важко працювала, але на танці ходила. Кожен танець, який раніше танцювали у клубах, мав назву і свою специфіку.

«Тепер таких не танцюють танців. Полька, яблучко, краков’як, берка, гарбуз-полька, падіспан, карапет. Ото все ми танцювали», – розповідає пані Ганна.

Її дитинство припало на війну. І от жінка доживає віку, коли в країні знову війна. Нині Ганна Величко чекає перемоги, як і кожен.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---