«Не «95-м кварталом» єдиним»: Забужко про свою найбільш луцьку книгу, нерозчищені дворики і мапу людей

Відома письменниця Оксана Забужко презентувала в Луцьку кілька видавничих новинок, які вийшли друком упродовж останніх двох років.

Зустріч із зіркою сучасної української літератури, яка народилася та перші сім років свого життя провела в Луцьку, відбулася 5 липня біля башти князів Чорторийських у рамках літературної резиденції «Місто натхнення».

Як пригадала авторка, останній раз у місті свого народження та дитинства вона була восени 2018 року – на фестивалі «Фронтера». За ці два з половиною роки було опубліковано чотири нові книги письменниці: «Ієрихонські трубачі. Код Гурніка», «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку», «Планета Полин» і «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса».

Про луцькі сюжети

«За ці чотири книжки перед земляками я маю відзвітувати. Між ними є внутрішній зв’язок, який я означила би як пошуки жанру в широкому сенсі. Є таке поняття, як фікшн, а британці вже запустили в літературно-критичний ужиток таке поняття, як фекшн, тобто не вигадане, але художнє. Найближча аналогія – жанр документальної повісті. Мене завжди трішки цей жанр напружував, бо документальна повість передбачала, що автор говорить за своїх героїв, – сказала Оксана Забужко. – Фекшн – це не документальна повість. Те, що я зробила зі своєю луцькою повістю («Код Гурніка», – ВН), – це перша українська фекшн у чистому вигляді. Так, усе на підставі реальних подій, усе автобіографічно, так, це повість про історію однієї книжки, історію однієї сім’ї, історію одного покоління, причому дзеркально відбитого покоління 60-х, українського і чеського».«Ієрихонські трубачі. Код Гурніка» – дуже луцька книжка. Вона складається зі збірки оповідань на музичні теми відомого чеського композитора, піаніста та письменника Іллі Гурніка, яка вперше вийшла українською 1970 року. Переклад із чеської здійснив батько письменниці Стефан Забужко. Друга частина – автобіографічна повість-дослідження самої авторки, яка розповідає про луцькі сторінки з історії українського шістдесятництва.

«Пілотні проби відкритих політичних процесів на сталінський манер були проведені в Луцьку. На превеликий жаль, ми про це знаємо мало, тому в усіх написаних історіях СРСР ХХ століття про процес письменників Синявського і Даніеля в Москві в лютому 1966 року говорять, як про перший реставраційний політичний процес. А раніше був луцький, пробний, тобто процес над Морозом та Іващенком у січні 1966 року», – розповіла авторка.

В основі автобіографічної повісті-дослідження Забужко – її згадки про те, як над перекладом оповідань із чеської працював її батько, який напередодні втратив роботу, як її ростили за принципом «влада їхня – країна наша», як відбувалися обшуки в батьківському домі тощо.«Те, що я підняла, розкопала і цей пазл склала докупи, – це теж частина жанру фекшн. Ти сам собі детектив, ти сам собі герой, ти сам собі наратор і десь складаєш, реставруєш ту історію. Це ніби добування сенсів із реальних фактів».

Про корупцію

За словами Оксани Стефанівни, корупція має два обличчя, це, зокрема, наслідок недовіри до держави, утворення альтернативних зв’язків в обхід держави.«Для поневоленого народу корупція є одним із способів виживання. Вона має на собі, особливо в тоталітарній державі, певний присмак такої собі дисидентської фронди. І коли ти починаєш це складати докупи, то розумієш, що воно має повертатися, це те, чим ти маєш ділитися з іншими тепер, по упливі 50 років. Це досвід виживання, виживання культури, виживання суспільства, виживання нації, виживання людяності, просто людяності в умовах непорівняно важчих та складніших за сьогоднішні».

Про дворики до розчищення

«Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку» – книга-кентавр, яка містить тексти трьох авторів: твори Лесі Українки на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії, а також думки «двох професійних інтелектуалів, світського та церковного», Оксани Забужко і глави Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука.

Як вказала Забужко, «Апокриф» – це своєрідне продовження її тексту «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій».

«У нас суцільні білі плями. Ми дуже багата культура, бо роботи в нас вистачить кільком поколінням, тобто двориків до розчищення (в метафоричному сенсі) в нас значно більше, ніж охочих ентузіастів, готових їх розчищати».Письменниця звернула увагу, що розмови між нею та Святославом Шевчуком – це дійсно діалог у Сократівському сенсі: «Йому було цікаво і мені було цікаво… Я думаю, що Лесі Українці сподобалося би. Тут теж є своя драматургія. Ось ці чотири діалоги… Планувалася одна зустріч, але однієї не вистачило, а далі – друга, третя, четверта. І виходить, ніби воно триває до нескінченності. І вже питають у нас, коли буде продовження. Я думаю, що це вийшов хороший подарунок. Ця книга зроблена з великою любов’ю, з величезною любов’ю над нею працювали дизайнери. Причому це не до 150-річчя Лесі Українки, а просто в кайф від того, що в нас таке з’являється. І це свого роду паспорт на зрілість, виданий всій нашій сучасній культурі, бо тут все важить, а також демонстрація культури книговидання. Через 100-200 років можна буде по цій книжці показувати, що все ж не так у нас все було й погано, як нас намагаються переконати. Не «95-м кварталом» єдиним, була й інша Україна».Про мапу книг і людей

«Планета Полин» – збірка есеїв, присвячена постатям і подіям, які письменниця вважає ключовими для сьогоднішньої епохи.

«Мені все життя везе на людей. У моєму житті були Юрій Шевельов, Леонід Плющ, Соломія Павличко… Все це - ті речі, про які треба писати, і ті речі, якими треба ділитися. У Генрі Міллера була така розкішна цитата: якщо в мене колись буде великий будинок із голими стінами, то на одній стіні я складу мапу своїх друзів як мапу зоряного неба, головних людей у моєму житті, а на протилежній стіні – історію головних книжок у моєму житті. Книжки і люди – дві мапи, які віддзеркалюють одна одну і переплітаються… Я кажу, що книжки – теж люди, не тільки тому, що їх пишуть люди. І кожна книга – це діалог із автором, байдуже, мертвим, живим чи перекладним. Читати перекладену книжку – це розмовляти з двома людьми: автором і перекладачем. Але за кожною книжкою ще тягнеться анфілада людей, які на неї вплинули», – наголосила Оксана Забужко.Як відзначила, після 50-го дня народження вона почала відсортовувати людей та ідеї, аби встигнути написати те, що, на її думку, справді важливе, адже саме в цьому віці прийшло усвідомлення того, що «якщо я цього не напишу, то раптом і ніхто не напише».

Так, книга «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса» присвячена пам’яті архіваріуса Української вільної академії наук у Нью-Йорку Оксани Міяковської-Радиш, ім’я якої в Україні практично невідоме.Про 14-томник творів Лесі Українки

Оксана Забужко – член редколегії повного академічного зібрання творів Лесі Українки у 14 томах.

Як зізналася, насправді її роль – більш ніж скромна: «Інформаційно я за нього (14-томник, – ВН) рвала зубами, порвала кількох міністрів. Тобто всіляко боролася, щоб він відбувся… Для мене невитравним стидом і ганьбою було те, що Леся Українка в нас 40 років як до академічного була прив’язана до отого жовтого радянського 12-томника. Він – це пам’ятник абсолютного погрому українського літературознавства. У коментарі раджу просто не дивитися. Там ґрааль – це католицький святий».Як член редколегії Оксана Стефанівна має примірник повного академічного зібрання творів Лесі Українки, тому презентовані партнером літературної резиденції 14 томів вирішили подарувати бібліотеці, яку відвідувала в дитинстві, – тепер це Волинська обласна дитяча бібліотека.

Читати ще: Топові українські письменники п’ять тижнів мешкатимуть і творитимуть у Луцьку

Нагадаємо, першими резидентами «Міста натхнення», окрім Оксани Забужко, стали Катерина Калитко, Мирослав Лаюк, Макс Кідрук і Любко Дереш.

Їхнє ключове завдання – створення нового літературного продукту, де або головним героєм, або місцем подій буде Луцьк. Підсумком проєкту стане збірка творів, написаних авторами.

Ольга ШЕРШЕНЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---