«Найулюбленіший виріб – той, якого ще не створив», – ювелір з Луцька про натхнення, стереотипи і тренди

Тендітні підвіски, вишукані каблучки, стилізовані під середньовіччя прикраси, сережки, персні – це аж ніяк не повний список виробів, над якими довелося попрацювати ювеліру з Луцька Тарасові Янюку. Лучани та гості міста знають його роботи ще й тому, що він – автор прикраси у вигляді В’їзної вежі Луцького замку, а одну з робіт, яку він виконував, демонструють в краєзнавчому музеї, бо її створено за давньоруською формою, яку знайшли археологи.

З нагоди Дня ювеліра Інформаційне агентство Волинські Новини публікує розмову з луцьким майстром, який з маленького шматочка металу творить неповторні речі, покликані прикрашати не тільки власників, а й просто – дарувати естетичну втіху.

Часто люди ювеліра вважають продавцем за прилавком у білих рукавичках

Люди завжди намагалися себе прикрашати. Найдавнішим прикрасам, які знаходили археологи, – понад 130 тисяч років. І якщо спершу прикрасами слугували зуби тварин, пір’я, мушлі, то згодом, коли людство опанувало метал, почала свою історію професія ювеліра. Сьогодні досі дивують роботи давніх майстрів і те, як вони творили витончену красу, не маючи сучасних технологій. Але і в сучасному світі, де, здавалось би, нікого нічим не здивуєш, знаходяться умільці, які бачать красу в буденних речах і вміють цю красу показати так, що аж захоплює дух.Якщо ж хтось уявляє майстра ювелірної справи як білоручку, який в білосніжних рукавичках відточує дрібні деталі вишуканої прикраси, то він дуже помиляється. Бо бути ювеліром – це ремесло, де часто можеш штрикнути собі в руку гострим інструментом, випадково вдарити молотком (хай і невеличким) по пальцях, або ж стерти ті пальці до крові, шліфуючи свій виріб.Лучанин Тарас Янюк у ювелірній справі вже 10 років. Його невеличка майстерня заставлена численними інструментами, восковими моделями, які згодом стануть прикрасами.

«Доволі часто люди дивуються, коли бачать мої руки: «Ти ж ювелір, а в тебе руки побиті, порізані. Що ювелір, що сантехнік, що слюсар – ти б’єш, ламаєш, шліфуєш, пальці стираються. А часто через стереотипи люди бачать продавця за прилавком в білих рукавичках. Але насправді за цією справою заховано інше, це просто ремесло», – скромно знизує плечима майстер.Зізнається: у цю професію його затягнув випадок. Але вочевидь ще раніше потяг до прекрасного, до втілення своїх ідей у різних формах привів його у стіни Луцького училища будівництва та архітектури, де він вчився на різьбяра по дереву.«Одногрупник запропонував їхати до Львова вступати в академію на обробку металу. Я подумав: чому б і не поєднати різьбу по дереву з ковальством. Товариш тоді вступив, а я – ні, повернувся, ще рік провчився в технікумі і з іншими друзями вже вступив на художню обробку металу. Там була і ювелірна справа, і ковальство. Разом зі мною вчилися кримські татари, от вони якраз любов до ювелірної справи й прищепили», – згадує він.

Перші вироби продавали на «Вернісажі»

Якраз-таки ці товариші допомогли хлопцеві з першим виробом, який став найпершою сходинкою в новій професії. Пригадує: то був срібний ланцюжок – браслет для сестри. Звісно, додає Тарас Янюк, за обробку золота взявся не одразу. Перші роботи студентом виготовляв з міді та латуні, за саморобним робочим столиком в гуртожитку. То був досвід, завдяки якому молодий ювелір-початківець не тільки вдосконалював техніку, а й мав можливість додаткового заробітку.«Ми робили всілякі фенечки і продавали на «Вернісажі». Так, це була хороша підмога: мав стипендію, а ще одну стипендію ця справа приносила», – розповідає майстер.

Зароблені гроші він витрачав не на витребеньки, а на інструменти. За час навчання таким чином вдалося надбати більш як половину всіх інструментів, якими користується й досі: «Зараз такі інструменти знайти набагато легше, не треба нікуди їхати. А на першому курсі ми їздили на виставки у Київ, на «Ювелір-експо». І от ти ходиш там з торбами й збираєш, що можеш купити. Була купа речей, якими ми навіть не знали як користуватися, а деякі були не по кишені».Сьогодні у його доробку чимало прикрас. Персні, підвіски, ланцюжки, кольє, браслети. Іноді він береться за реставрацію якогось виробу. А гортаючи альбом зі своїми першими роботами, просто усміхається, що то «свята простота», хоч для необізнаних аматорів це має вигляд аж ніяк не простий. В альбомі привертає увагу одна світлина – гарнітур з кількох предметів, яких навряд чи побачиш в ювелірних мас-маркетах.

«Це дипломна робота: сережки, перстень і кольє, виконані в японській техніці мокуме ґане. Вироби, як дамаську сталь, спеціально обробляють, і в результаті виходить як малюнок дерев’яних кіл, – демонструє він свою студентську роботу, що аж ніяк не підпадає під термін «свята простота». – Концепція цієї ідеї – зародження. В середині кольє є кишенька, у яку поміщають землю і паростки-зернятка – виходить ніби як жива прикраса».«Це приходить саме, ти не ходиш і не шукаєш натхнення під кожним деревом»

Звичайно, такі ідеї втілювати доводиться нечасто. Здебільшого Тарас Янюк працює на замовлення, виготовляє прикраси за узгодженими з клієнтами ескізами. Але й тут, звісно, без творчості не обходиться. Бо щось вигадує клієнт, а щось майстер радить сам. Так, власне, і народжуються індивідуальні прикраси. Але й час для творчості таки знаходиться. Так, наприклад, з’явилась прикраса у формі В’їзної вежі Луцького замку, яку полюбили і лучани, і туристи. Тепер її носять в різних куточках світу чи то як подарунок від особливих людей, чи то як спогад про місто Лучеськ.«Зазвичай надихнути на новий витвір можуть різні речі: вистави, спілкування, подорожі, адже я веду активний спосіб життя, люблю походи, сплави на байдарках. Це приходить саме, ти не ходиш і не шукаєш натхнення під кожним деревом. Усе залежить від настрою. От сьогодні побачив і хочеш щось зробити. Працюєш на замовлення – і чуєш побажання клієнта, радиш щось. У такому консенсусі виходить весь твір.

А для себе хотілося зробити В’їзну вежу. Вона якось випадково сама до мене «прийшла». Бо ж щодня проходиш повз неї, але щоб дійти до того, що це можна втілити в металі, то як ніби хтось цеглину з неба кинув (сміється, – авт.). І ти вже сів, з воску модель формуєш. Крім того, з’явилась ідея зробити цю вежу такою, щоб можна було її носити на кшталт відомих намистин Pandora, які є чи не в кожної дівчини. Серед таких намистин є Парижі, Мілани, а українського там немає, тож треба було розбавити. Перший місяць багато купували їх за кордон, на подарунки, розійшлося багато по світу: у Польщу, Німеччину, Англію», – розповідає Тарас Янюк.Сьогодні такі намистини-підвіски можна придбати або в майстра, або в Центрі туристичної інформації і послуг міста Луцька. Але це не єдиний виріб з луцьким мотивом. Є підвіска-кликун, яку можна носити як оберіг на червоній нитці. В майбутньому майстер хоче зробити таку ж намистину до пари вежі, щоб можна було збирати колекцію. А наприкінці минулого року з’явилався ще одна прикраса з волинським корінням – підвіска у вигляді «Волинянки».

Читати ще: Луцький ювелір створив зі срібла славнозвісну «Волинянку»

Орел за мухами не літає і їх не їсть

До того, щоб працювати самостійно і втілювати власні задуми, розповідає ювелір, прийшов не відразу. Свого часу спробував себе у ремонті ювелірних виробів. Але зрозумів: то не для нього.

«Я колись хотів поєднати: працювати, приміром, до 18-ї на ремонті, а після 18-ї – тут, в майстерні. У перший же день я прийшов після роботи, тут впав на стілець, годину просидів і пішов додому. Треба працювати з людьми, постійний потік, а між тим береш собі маленьку роботу. Це важко. Ліпше менше клієнтів, але щоб в тебе був час придумати, подумати. Знаєте, як кажуть: «Орел за мухами не літає і їх не їсть». Ти так розпорошуєшся і можеш не зробити чогось, що хотів би», – вважає він.До слова, довелося Тарасові попрацювати за фахом і за кордоном. Два роки він трудився у Варшаві ювеліром в сімейній майстерні.

«Власником був старший чоловік, це був сімейний бізнес з діда-прадіда. Він цим займався, коли був молодий. Потім узявся за
нерухомість, будівництво і запросив мене, щоб я відновив цей бізнес. Там була все ручна робота – без лиття. Ми робили персні, сережки з дорогоцінних металів, з діамантами, я дітей його навчав. Але почався карантин і вже не стало таких продажів, тож повернувся до Луцька. Що цікаво, у Польщі я стикнувся з тим, що старі майстри тримають усі свої секрети при собі й не розповідають їх чужим, якщо ти не з його родини», – пригадує лучанин.Загалом він розповідає: для ювеліра немає різниці, з яким металом працювати. Чи то мідь, чи то латунь, чи то срібло-золото.

«Для майстра неважливо, з яким він металом працює. Єдина різниця – тільки у ціні самого металу. Майстри працюють з міддю і латунню й професійно ставляться до них, як до золота і срібла. Тут важливо інше – акуратність, виваженість, уважність», – додає він.

За час своєї роботи Тарас виготовив не один десяток виробів. І виокремити якийсь із них, що був би найбільш особливим, каже, не може. Бо кожен з них – по-своєму дорогий.

«Кожен виріб по-своєму улюблений. А найулюбленіший – той, якого ще не зробив, бо коли виріб готовий, ти вже собі уявляєш, що можна щось зробити інакше. Хочеться завжди краще, вдосконалювати. Були й унікальні речі, з якими довелося працювати. Наприклад – великий кулон у візантійському стилі з золота із камінням, то довелося повозитися. Золотий ланцюжок, який важив 150 грамів. На замовлення робив у стилі часів Київської Русі персні й підвіски. Робив байкерський перстень з емблемою клубу. Зараз все переходить в мінімалізм, невибагливе. Але такого, як раніше, що щось є і всі в ньому ходять, нема. Тепер кожен сам собі вибирає стиль, ідею. Зараз цінують більш індивідуальні речі», – розповідає.До слова, одну з його робіт виставлено у Волинському краєзнавчому музеї. На прохання науковців майстер відтворив давньоруську лунницю за допомогою форми для виливання прикраси, яку знайшли археологи. Тепер на згадку в нього залишився восковий зліпок.

Все починається з ідеї

Сам процес створення прикраси Тарас Янюк може вкласти в кілька речень. Але насправді за ними стоїть кропітка праця. Якщо прикрасу робить вперше, то процес її створення може забрати близько тижня. Якщо ж це вже повтор, на роботу може піти 5-10 годин.

«Все починається з ідеї, потім вирізають воскову модель, яку заливають гіпсом. Це ставлять у пічку, нагрівають до 700 градусів, віск витікає, гіпс застигає, а в отвір від воску заливають розплавлений метал. Тоді розбивають гіпс і виходить така деталь», – ділиться майстер.Звичайно, це не все. Деякі прикраси створюють з двох половинок, щоб були легшими. На деяких треба додати гравіювання, камінці, доробити деталі, відшліфувати. Є в майстра і свої перестороги. Він намагається не казати про готовність виробу, якщо він остаточно не готовий і не запакований в коробку.

«Часом буває, коли майже дороблена річ, лишилось відполірувати, дзвониш, що можна ввечері приходити і забирати, бо все готово. Поліруєш – і виріб вилітає з рук, гнеться, б’ється. Тому я кажу, що все готово, коли вже повністю роботу виконав і все запаковано в коробку», – резюмує він.

Юлія МАЛЄЄВА

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---