«На жаль, Україна звикла до війни»: луцький волонтер Балицький про життя, спорт і мир

Про засновника й керівника волонтерського центру «Серце патріота», депутата Луцької міської ради Сергія Балицького говорять як про людину із великим та щирим серцем. Завдяки йому чимало наших захисників мають такі вкрай потрібні речі, адже неодноразово його автомобіль, навантажений передачами, мандрував фронтовими дорогами. Про здоровий спосіб життя, вранішні прокидання, спілкування з природою, поїздки на фронт, мету та найважливіші речі в житті людини він розповів в ефірі програми «Азбука моралі» на телеканалі «Аверс».

Пане Сергію, погоджуєтеся з тим, що у гонитві за популярністю, визнанням тощо ми забуваємо про важливіші речі?

Так, звісно, все починається зранку, як встає сонечко, тоді нам треба давати собі старт. Робити його таким повільним, спокійним. Тобто ми запускаємо свій організм на цілий день, можливо, й більше, і тоді нам стає легше. Якщо помітити, що ми запізнюємось, або встаємо пізно, тоді в нас іде все шкереберть і ми зазвичай нічого не встигаємо, а що раніше людина встає, то більше вона набирається енергії, позитиву, і той позитив вона дає на весь день всім і вся.

Вам вдається це робити?

Так, я стараюся так робити і мені вдається, тобто телефони не працюють до 8-8:30, і за ці три години, а зазвичай встаю о п’ятій, я цим насолоджуюсь. Прогулянка з улюбленою собакою, а пізніше вже за розкладом або біг, або якась робота по дому, якщо є.

Хто рано встає, тому Бог дає, так колись говорили старші люди.

Напевно, воно так і є, тому що якщо ми встаємо пізно, вже й повітря не таке, вже якісь шуми, голова не так працює і працездатність не така. А якщо запускаємо себе вранці фізкультурою чи плаванням, чи просто ходьбою, спілкуванням з пташками, то я думаю, що воно позитиву багато дає.

Ви лягаєте раніше і прокидаєтеся так, щоб набратися сили?

Так, я стараюсь лягати о 22 вечора, якщо не виходить, то до 23, тоді добрий сон. Якщо десь їду в зону ООС чи по гуманітарну допомогу, тоді, звісно, ламається графік, але нічого, теж знаходжу в тому позитив, десь в обід на якусь годинку лягаю поспати, але все одно стараюся вставати вранці.

Як найближче оточення, ваша сім’я на це реагує?

За стільки років теж такий приблизно графік є в сім’ї.

У всіх?

Так. Син так само старається встати, ну, не о п’ятій, а десь о шостій – на початку сьомої, але це все одно краще, ніж вже восьма-дев’ята. Улітку вже о п’ятій годині сходить сонце, навіть раніше. Син теж бігає, їздить на велосипеді.

А дружина?

Ну, так само пробуджується вранці, бо в цьому є сенс і ми бачимо, що це добре.

Ви переконували їх якось особистим прикладом?

Ні, мені здається, переконувати людей не треба, просто варто самому так робити. Якщо сім’я дивиться телевізор до опівночі, якось толерантно казати, мовляв, давайте будемо о 22-й вже відпочивати. А якщо кілька таких прикладів, воно вже нудно самому сидіти біля телевізора, і вже такий розпорядок з часом всім підходить. Раніше я теж дивився футбол до опівночі й довше, то так само всі не спали, бо телевізор голосно говорить. А як графік змінився років 10 тому, то і всі його дотримуються.

Тобто 10 років у Вас традиція ранішнього прокидання, раннього засинання і набирання енергії від природи?

Не треба ніяких сильних вітамінів вживати, якісь процедури застосовувати, просто прокидатись і насолоджуватись тим, що нам дає природа. Я прокидаюсь і йду до своєї улюбленої собачки, пізніше – біг і обливання холодною водою, ну, вона зараз не така холодна.

А вода з річки чи ні?

Зі свердловини.

Ви вважаєте, що природа дала нам такий неоціненний подарунок, який ми дуже часто забуваємо. От кажуть, ти знаходиш час, щоб ходити в аптеку, натомість не ходиш у ліс чи на прогулянки, забуваєш, що це є сили, які Бог подарував нам зверху, щоб ми ними користувалися.

Так, звісно, якщо ми десь сидимо біля комп’ютера чи ще біля чогось. То в нас забирає сили і ми не маємо такого сильного внутрішнього подиху. А якщо вранці вдихнемо, пройдемось, зробимо зарядку – то зовсім інше світовідчуття. Навіть кажуть, якщо пробіжишся два кілометри – це поверхні м’язів тільки розроблюються, а коли вже кілометрів три-чотири, то внутрішні органи, внутрішні м’язи відкриваються, чистяться, об’єднуються разом з природою.

Скільки вранці пробігаєте?

Мені комфортно вранці бігати приблизно кілометрів сім-вісім.

Коли ви брали участь у великому забігу, ваш максимум який був?

Останній забіг був 28 вересня 2019 року, участь брали приблизно 50 країн, це був Будапешт і я в своїй віковій категорії посів третє місце, пробіг за 43 хвилини 10 кілометрів. Хоч перед цим у Луцьку пробіг таку відстань трішки краще, десь за 42 хвилини. Але це, знаєте, є різні показники, є місцевість рівна, є не рівна, є багато люду.

Пане Сергію, що таке, на вашу думку, гармонія з собою? Що для вас гармонія в житті?

Мені здається, що треба хоча б, щоб людина використовувала те, що їй дається в житті і мала певну мету та розставляла якісь пріоритети. І, звісно, потрібно відпочивати. Ми працюємо з 8 до 20 години, треба, щоб у суботу, неділю людина відпочивала або наодинці, або їхала зі всіма до озера, тоді буде баланс, бо якщо вона тільки працює, не має відпочинку, віддає, тоді важко. Тобто може місяць, два, три попрацювати і зайти в якийсь глухий кут.

Ви сказали, що основне – це мати мету, іти з нею по життю, тому що якщо просто йдеш без напрямку, то ти фактично прийдеш на якусь чужу дорогу. Що ви собі поставили за мету?

У нас вже скільки часу йде війна, і от в мене ціль – допомагати людям. Мені воно просто, я цього потребую, мені потрібно поїхати в той самий госпіталь, поїхати до хлопців, мене це надихає. Мені приємно, коли приїжджаю і те, що ми привозимо їм, це є добре, їм це до душі, вони згадують домівку, так само у шпиталях.

І якби навіть вже скоріше б та війна закінчилась, то мені здається, ми так само шукали б якісь ходи допомоги тим людям, які потребують реабілітації. Вона їм украй потрібна, бо якщо вони були на війні п’ять-шість років, то люди геть змінені, це 100%. Навіть я знаю людей, які працювали тут менеджерами і пішли туди, вже вони спілкуються не так, стали більш жорсткими, війна їх такими зробила. Коли повернуться, їм треба багато реабілітації. Це добре, що в нас у Луцьку відкрились центри реабілітації.А ви були для когось наставником, можливо, довелося когось виводити зі шляху не туди?

Можливо, так не було на 100%, але буває, що якщо я ночую в хлопців на сході, їм по 20-25 років, і якщо я щось говорю там про куриво, про спорт, то думаю, що є якісь відголоски, бо питають: «А яке ви нам привезете знаряддя спортивне? А давайте тут кімнату організуємо». Наступного разу приїжджаю – і вже якась спортивна кімната є.

Ви їх надихнули своїм прикладом?

Я думаю, що так. Бо кажу, що в свої 55 виборов перше-друге-третє місця, вони так дивляться і питають – як? А ніколи не пізно. Людина може курити в 30 років, а пізніше тих комплексів позбутися і потихеньку з цього стану вийти, займатися спортом, наприклад, йогою чи ще чимось. І за рік, я думаю, можна легенько вийти з будь-якого стану.

Чи знали ви в 25, що у 55 років будете мати такі досягнення?

Ніколи в житті. Я хоч по життю займався велоспортом, гімнастикою, а завжди хотів бігати. Я виступав як спонсор з бігу на ковельському марафоні. А якщо повернутися на 20 років, то ніколи й не думав, що буду бігати і що це мені даватиме насолоду.

Чи думали ви в тих же 25 років, що будете волонтером в такому зрілому віці, що у вас перевернеться все життя, що, можливо ви чекали допомоги від когось, а тепер будете допомагати іншим, чи ви завжди хотіли допомагати і шукали ниточки, кому потрібна ця допомога?

Ну, може, по життю якось і допомагав, але що буду допомагати армії – про це ніколи не думав. Я сам відслужив два роки, але армія мені за своєю структурою не подобалась – і розпорядок, і як хто кому підкоряється. Але як стався Майдан і це все пішло, то мене десь воно потягнуло. І вже не міг не допомагати.

Я був у шпиталях і бачив хлопців, дівчат, яким по 20-25 років, а в них вже немає органа якогось, вони борються за життя і так само хочуть сім’ю, то хочеться хоч чимось їм допомогти. То приїжджаєш, привозиш якісь футболки, солодощі, дитячі малюнки. І вже ми починаємо балакати, і вже вони забувають про негатив, тобто сенс життя вже вмикається. Дехто іде в спорт і показує високі результати, не маючи руки чи ноги.

Не так давно ви зустрічали вантаж 200, везли тіло волинянина Іллі Струка. Багатьох здивувало, що було мало людей на Театральному майдані. Чому, на вашу думку, все так змінилося?

Такий спад активності триває вже десь півтора року. Я не знаю, важко сказати, чому так. От, наприклад, комусь скажеш про допомогу, то людина каже, мовляв, ми ж сплачуємо 5% військового збору. Це всі сплачують, і воно якось людей відокремило, тобто людина знає, що вона сплачує ті 5%, і моя хата скраю.

Це важко пояснити. Можливо, тому, що та війна вже всім набридла, що вона вже йде сьомий рік. На превеликий жаль, коли раніше ми зустрічали загиблих в 2015 році, приходили тисячі людей. А зараз – ну так, люди знають, переймаються, а на площу, на жаль, не прийдуть. Не знаю, як пояснити. На жаль, Україна звикла до війни.

Читати ще: «Сучасна молодь має інтернет в голові й Instagram у крові», – пастор з Луцька

Скільки разів вам доводилося зустрічати вантаж 200?

Я сам на своєму бусику, тільки на тому старому, вантаж 200 віз шість разів звідти.

Тобто не зустрічали, а везли самотужки?

Так, сам. Там десь я був у Донецьку, Луганську і мені телефонували й питали, де є хто з волонтерів, щоб привезти хлопців сюди. Ми перший раз у 2015 році привозили Василя Демчука з Маневицького району і разом кіборга, якому було 28 років, теж його батьки зустрічали. Ми всі їхали в тому бусику, дві труни везли. І таких ще було чотири випадки.

А в Луцьку зустрічав практично всіх. Можливо, я десь був, їздив по гуманітарну допомогу або в Польщу, або в Німеччину, або був на сході, тоді не міг зустріти. А так завжди зустрічав і завжди ми передзвонюємося, і з Рівного люди приїжджають зустрічають, і з Ківерців підтягуємо волонтерів, щоб зробити більше, щоб знали. І навіть коли першого двохсотого я привозив, то міг його доправити о четвертій ранку чи о третій ночі, та сказав сестрі Василя Демчука, що ми його привеземо на світанку, о сьомій ранку, щоб більше людей бачило. Ми прапорами бус обладнали і їхали, всі люди стояли на колінах, це була честь велика цьому Герою.

Чи важко підібрати потрібні слова, коли зустрічаєтеся з рідними загиблого і вам потрібно долати відстань, якимось чином ту людину заспокоїти, підтримати словом?

Я вам скажу кілька слів про цього першого хлопця з Київщини. Його зустрічали батьки. У мене ззаду було написано «Партизан», його батько запитав, чому так, я відповів, мовляв, поліські партизани, а він каже: «У мого сина позивний Партизан». І пізніше, як ми їхали в бусику, то розмовляли, я казав, що його син герой, що не кожен повівся б так, як він, бо хлопець побратимам поклявся, що буде з ними до кінця в тому аеропорту. І можна було виїхати, а він доглядав за двома пораненими, які не бачили, не чули і були без ніг.

Він їх не лишив напризволяще, був з ними до останнього?

Так, він був з ними і плитою накрило їх всіх. Не кожен зробив би так, як він. Батьки зі мною погодились і плакали, і сміялись. Це його вибір, це сильний вибір, це сильний хлопець.

Чи маєте далі якісь комунікації з такими людьми, які стали вже фактично частиною вашого серця?

Маємо, але так мало. Спілкуємося, наприклад, у дні, коли їхні близькі загинули. Час біжить вперед, ми рухаємося вперед, десь зустрічі якісь інші, та й війна не припиняється. Тут треба їхати по гуманітарну допомогу чи чергову річницю відзначати з тим чи тим побратимом – і не знаєш, як правильно повестися. Здебільшого спілкуємося телефоном.

Як сприймаєте, коли люди зараз відмовляють у допомозі?

Я відчуваю приблизно, допоможуть чи ні. Якщо відчуваю, що людина не допоможе, то не звертаюся.

Тобто ви енергетично відчуваєте?

Мені просто легше не звертатися. Я знаю, які люди допомагають. І якщо ми даємо свій номер телефону й людина хоче допомогти, то вона допоможе. А якщо, наприклад, сестра чи ще хтось каже, мовляв, давай поїдемо на ту фірму, ми не були, я от не хочу їхати. Краще зі своєї фірми щось дам, заберу з якогось станка, або ж своїх ближчих друзів попрошу.

Вам внутрішній голос каже, що не варто от до тієї людини звертатися?

Трохи внутрішній голос, трохи спілкування десь раніше було. Тобто якщо я звертаюся, то вже знаю, до кого. Є такі люди, які не відмовляють і які віддають все спокійно, нормально.

Ваш центр називається «Серце патріота», і воно так не випадково названо. Яким є серце патріота – справжнього, українського, як ви його бачите?

Якщо ми, наприклад, раніше допомагали автомобілями, і я знаю, який автомобіль врятував життя людині, це вже є такий поклик добра. А як на загал взяти серце патріота… Ну, мені важко так сказати, я знаю, що якщо до мене звертаються і я чимось допомагаю, то це і є такий поклик добра.

Ви мрієте, щоб в Україні закінчилася війна і нарешті був мир, про це я прочитала нещодавно в одному з ваших інтерв’ю. І це мрія, яка була ще в 2015, в 2017 році. Уже маємо 2020-й. Мрія змінилася чи ні?

Звісно, мрію. Ми були в Золотому, здається, у 2018 році. І 8 травня були обстріли. Я подумав, що це вже аж 2018 рік, а ще стріляють. Це було о 23:45 ночі і о 03:45 ранку. І я думав: «Ну, це вже, напевно, все». І оце все ще півтора року тягнеться, і так важко, що стільки загиблих. Хотілося б, щоб скоріше воно закінчилось, щоб ми їздили гуманітарну допомогу брали, поляки дають, швейцарці, щоб ми її сюди привозили на лікарні. Ми останній раз привозили зі Швейцарії, з Польщі і роздали по наших лікарнях. Це дуже приємно, бо тут теж є бійці, є їхні сім’ї, які потребують цього лікування.

Читати ще: «У політиці – як і в шоубізнесі: що гірше, то краще», – Дмитро Гершензон з легендарного дуету «Світязь»

А карантин позначився якось на вашій співпраці і на допомозі хлопцям зокрема?

Позначився, може, тільки тим, що ми на кілька разів менше туди поїхали, але ті посилки, що могли, передавали. «Новою поштою» ми передаємо якісь колеса, запчастини, якісь продукти харчування. Я не сказав би, що сильно позначився.

Ви кажете про закордоння, яке допомагає, назвали Польщу, інші сусідні країни. Вони нам допомагають з поваги, зі співчуття?

Серед тих, хто нам там допомагає, є багато українців.

Тобто це українці українцям допомагають, фактично так?

Так, але от в Німеччині є не тільки українці, а й росіяни, які нам допомагають, казахи, вони знають, хто такий Путін і як ця війна виникла. У Швейцарії вони випікають якесь печиво, ліплять якісь вареники, стають на площу, у них там є певний час – в суботу чи неділю на годину-дві, продають це й таким чином дають нам допомогу.

Як гадаєте, що зараз українці мають зрозуміти для того, щоб відкрити свої серця? Адже і нинішній карантин, і війна, яка досі триває, – це випробування для кожного.

Мені здається, завжди, хай там як, от, наприклад, під час карантину, щось можна зробити вдома, допомогти комусь, треба більше спілкуватися телефоном. Треба знаходити для себе позитив – у спорті, в тому, що надихає, дає наснагу. Якщо людина буде робити навіть ту саму ранкову зарядку, не замкнеться, то воно саме по собі внутрішньо прийде. У мене теж були погані періоди в 2008 році, були негаразди, я падав з велосипеда. Але стараюсь шукати позитив у спорті. Треба рухатися, тоді все налагоджується. А якщо ми сядемо, закуримо, то все тільки погіршиться. Через те треба нам більше шукати позитив, тоді енергія буде приходити внутрішня, і така буде краса біля нас, і ми будемо шукати таких людей, як ми, добро.

І відкриється та дорога до розв’язання проблем, які зараз є в людей, головне – не замикатися в собі?

Має відкритися. Головне – не закриватися, а бути самому відкритим. Так, є негаразди. Але коли ти відкритий, усе воно буде потрошку якось собі так вирішуватись і організм набуватиме спокою.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---