USD 41.40 41.70
  • USD 41.40 41.70
  • EUR 41.50 41.70
  • PLN 9.90 10.15

«На Донбасі ЗСУ не зустрічатимуть, як в Херсоні». Тату-майстер з Рубіжного – про вплив тату на долю, Луцьк, поранення дружини і «восємь лєт»

14 Лютого 2023 09:26
Дмитро Нілов – тату-майстер з двадцятирічним досвідом роботи з міста Рубіжного, що на Луганщині. З початку повномасштабної війни, коли в місто зайшли росіяни і його дружину поранило після прильоту, він був змушений вибиратися з Луганщини. Нині Дмитро Нілов з сім’єю оселився в Луцьку та зумів відкрити власну тату-студію.

Інформаційне агентство Волинські Новини завітало на один із сеансів майстра та розпитало Дмитра Нілова про Рубіжне, чи насправді українці «восємь лєт бамбілі Данбас», чому багато людей в Рубіжному підтримують росію, переїзд до Луцька, вплив тату на долю людини та чому росіяни відрубують кінцівки українцям з патріотичними натільними малюнками.

Дмитре, я пропоную розділити розмову на дві частини: тату і ваш переїзд з Рубіжного до Луцька. Для початку розкажіть про своє рідне місто, про його людей.

Рубіжне – це промислове місто зі здебільшого хімічною галуззю. Воно процвітало, раніше там було достатньо комфортно, але ще при совку. Потім це все звелося нанівець, усе почали розкрадати. Я думаю, що таке було скрізь. Місто стало депресивним, сірим, відповідно, і люди стали такими. Але останнім часом усе почало відновлюватися, а потім – війна. Коли ми приїхали сюди, то тут побачили яскраві будинки. В тобі одразу відбуваються якісь зміни. Ти дивишся і починаєш співвідносити, що тебе оточувало там і що – тут. Це дуже яскравий контраст. Навіть мої діти кажуть, що Луцьк – яскравіше місто. Тут є мурали, наприклад, на Волі, який торік хлопець домальовував. А на електричній шафі намальований кіт. Ось такі цікаві деталі… У нас цього не було. Якось на площі поставили гойдалку – і її погнули. Люди, як мавпи, висіли на ній.
Ви пам‘ятаєте події 2014 року? Там справді відтоді восємь лєт бамбілі Данбас?

Не було такого. Це був такий же двіж, як і зараз. Просто сьогодні він значно агресивніший. Тоді більшість топила за росію. Люди, які могли, виїхали ще в 2014 році. Скажу, що у нас були люди, які деградували протягом усього життя, саме вони пішли на захист Донбасу, підтримуючи росію. Вони прокисали від горілки, від відсутності самореалізації. Але від кого вони пішли захищати? Я не розумію.

Тобто міф про те, що росію підтримували неблагонадійні верстви населення, – не міф?

Саме так. Наприклад, у місті був тату-майстер, який почав працювати ще задовго до мене, він вже був доволі впізнаваним. Цей чоловік достатньо гарно малював, до нього багато людей зверталося, але свій талант він втопив у горілці. Сталося так, що людям, які зверталися до нього, він бив татуювання за пійло, і в такому стані перебував постійно. Ось він також пішов відстоювати інтереси «лнр». Це один з таких прикладів людей, які підтримували росію.

Ви залишилися в Рубіжному. Відтоді підтримка України серед населення зросла?

Люди замовчували свою позицію з цього приводу. Були ті, які яскраво показували позитивне ставлення до росії. Населення у нас розділилося 60 на 40, 60 відсотків підтримувало Україну, принаймні мені так хотілося б. Можливо, це було 50 на 50. Просто люди, які підтримували Україну, свою позицію особливо не афішували. А ті, які підтримували росію, – значно агресивніші. У 2014 році були бандитські угрупування, які стріляли з автоматів та рушниць просто на вулиці.

Моя студія в Рубіжному була у підвальному приміщенні, де також була оренда й в інших людей. Коли розпочалася повномасштабна війна, ми з сім’єю жили там протягом певного часу, бо так було найбезпечніше. Під час цього проживання виникали конфлікти з приводу ставлення до влади, яка іде до нас в місто. Навіть під час обстрілів та загроз життю були такі, хто чекав росію.
Усі ми бачили, як люди зустрічали ЗСУ під час звільнення Херсона. Ми сподіваємося, що наші воїни колись-таки почнуть звільняти населені пункти Донецької і Луганської областей. Як там будуть зустрічати наших військових?

Не думаю, що буде так, як у Херсоні. Зараз хвиля воєнних дій пройшла через Рубіжне і зупинилася далі, за містом. Тобто умовно настали тихі часи, люди розслабилися. Ті, хто там залишився, якось облаштовують побут, мовляв, «нас уже звільнили, ми вже росія, навіщо знову починати бойові дії». Тому вони все одно будуть упереджено ставитися до українських військ через те, що ті агресивно відвойовуватимуть свою територію, як це до цього робили росіяни. Тобто росіянам, які агресивно заходили, ці люди вже все вибачили, росіяни вже хороші, вони світло дали. А те, що там все зруйновано, – то нічого. Абсурд.

А як у Рубіжному почалася повномасштабна війна, що відбувалося 24 лютого?

Зранку я був у будинку, де ночував, а сім’я – в квартирі. Це різні райони Рубіжного. Я прокинувся від вибухів, прогримів авіаудар по військовому підприємству «Зоря», де виготовляли хімічні речовини. Там були склади з готовою продукцією, по яких хотіли вдарити росіяни. Але вони просто не влучили. Якби це сталося, то там були б значно масштабніші руйнування. Так ось, я увімкнув телевізор і побачив, що почалися обстріли Києва.

Якими були ваші дії, ви одразу зрозуміли, що з Рубіжного потрібно їхати?

Ми думали, що все буде, як в 2014 році, їх зупинять десь на підступах, і все завершиться. Через це й залишилися спочатку. В мене були знайомі люди, які мали значно більше інформації, ніж я, адже спілкувалися з військовими. Я просив їх, аби мене попередили у разі небезпеки, щоб вивезти сім’ю. Коли ж ці люди виїхали, нічого не сказавши, зрозумів, що все це просто так не завершиться. Але ми все одно чекали до останнього. Хто готовий кинути усе та поїхати? Ти не можеш ухвалити однозначне рішення, адже на нього впливають твої батьки, родина, оточення. Коли поранило дружину, питання виїзду вже не обговорювалося.
Як це трапилося?

Це сталося, коли ми жили в моїй студії. Води не було, світла також, а у квартирі ще залишався газ. Тому ми ходили туди готувати їсти, а потім приносили їжу дітям. Це було так: виходиш десь з приміщення і починає крити, а потім ми вираховували періодичність. Розуміли, що є кількахвилинне вікно, під час якого можемо пробігти додому. Ось так і бігали. Потім ми дізналися, що починається евакуація. Біля міськради були автобуси, спочатку забирали дітей, жінок, старших людей. А в нас був автомобіль, але у іншій частині міста. Коли гостро постало питання про евакуацію, я сказав, що піду забрати авто і будемо виїжджати. Ми вже до того спакували речі, які були на студії, аби залишалася можливість хоч якось заробляти. До будинку, де стояла машина, я дійшов спокійно, а потім розпочалися обстріли. Валило так, що за комір закидало землю. Тобто ти сидиш під фундаментом і не розумієш, з якого боку може прилетіти.

Як тільки затихло, я сів і поїхав до студії. Але були знову обстріли, і ми ще залишилися у Рубіжному на три дні. Спати не можна було, адже вже промишляли мародери – виймали акумулятори з автомобілів. У нас навіть був конфлікт з групою молоді, яка просто ходила і виймала акумулятори, була бійка з ножами… Зранку ми вийшли, аби піти в квартиру по їжу, щоб погодувати дітей. Коли трохи відійшли, почався обстріл, міна влучила в будинок. Дружина злякалася і сказала, що повертається до дітей. А я відповів, що все-таки піду по їжу. Вона розвернулася, і я почув, як наді мною просвистіло в її бік. Я розвертаюся, а вона лежить. Назустріч їй ішла ще одна жінка, і між ними стався вибух, вони були за п’ять метрів до його епіцентру. Це було, як у фільмах, – вона в пилюці, каміння летить, її контузило. Дружина була з сумками, ми побігли, зупинилися біля будинку, адже ще були прильоти. Вона сказала, що їй болить у грудях, я починаю знімати одяг, а у неї діра, тече кров (ледве стримує сльози, – О.З.). Уламки були в руці, в нозі… Даша (дочка, – О.З) це побачила – втратила свідомість. Вже у студії, де ми спали на підлозі, я почав приводити дружину до тями нашатирем. Вона була контужена, нічого не тямила. На цьому був край життя в Рубіжному, потрібно було щось робити.

Коли вона опритомніла, я сказав, що потрібно забирати її маму і виїжджати. Це вже було 16 березня, бо 17-го її прооперували. Я приїхав на квартиру, де були теща і сусідка після інсульту, яка нічого не тямила, її згодом забрали інші сусіди. Ми взяли воду, ще кішку ловив по квартирі. Напевно, теща ще ніколи так швидко не їздила. Я їхав 90 кілометрів дворами, а вона літала по салону. Коли ми приїхали до студії, то побули там 15 хвилин. Я дивлюся у вікно – зайшли війська «лнр». А це вже другий день, коли окупанти прийшли в місто, російські війська з білими пов’язками зайшли за день до цього, а потім на їхні місця прийшли «лнрівці» з червоними пов’язками. Просто під вікнами вони почали ставити військову техніку, налаштовувати гаубицю. Я сказав різко збиратися і йти звідти до машини, бо якщо буде приліт, ми усі тут ляжемо.

І куди ви поїхали?

Знову в квартиру на сьомий поверх з тещею, кішкою, зі всіма речами. У квартирі було холодно, ми позатуляли вікна, і я поклав всіх спати. Ще до війни ми купили пива різдвяного, на нього була акція. Я вийшов на лоджію – така тиша, дме вітер, шелестять лише занавіски. Здалеку почув, як хтось ішов по битому склу – кілька пострілів, і знову тиша. Все було, ніби після апокаліпсису: десь горить, щось тліє, були спалахи. Ось так я взяв того пивця, «романтично» дивився на руйнування…
Як ви вже виїжджали з міста, куди думали їхати?

Були варіанти їхати або на нашу територію, або на окуповану. Вибір невеликий – на окуповану їхати принципово ніхто не хотів. Зранку я прокинувся трохи раніше, аби поїхати на студію, бо там ми забули документи і гроші. Вийшов з під’їзду, а в нас повний двір російських військових з мухами, повністю озброєні. Потихеньку я пішов, сів у машину, на мене почали тицяти пальцями. Але я став потихеньку рухатися і мене не зачепили. Забрав документи, гроші, хоча можна було ще взяти деякі речі, але тоді про це не думав. Коли повернувся до свого будинку, то їх вже не було, але з під’їзду вийшов бородатий русскій. Він сказав зайти різко в під’їзд, бо будуть крити, а я розумію, що документи в авто. У під’їзді всі казали: «Наканєцта ви прішлі, патамушта вот еті казли…» А я стою і думаю: «Хоч би щось не ляпнути, бо похоронять на місці». Ось ці, що першими заходили в місто, нормально ставилися до цивільних. Але ми були там зовсім трохи, далі кажуть, що «луганчани» вже витворяли, зі Старобільська повипускали зеків…

Коли повернувся в квартиру, то спустив своїх наниз. Дітей в машині обклав валізами, бо їхали ми вже через оборону росіян. Ти думаєш – пальнуть по тобі чи не пальнуть. Проїжджали одних, других, а коли проїхали наших – ногу на газ і вперед до Сєверодонецька, потім у Лисичанськ, де військовий госпіталь. Там жінку прооперували і сказали до побачення, бо вже були обстріли. Ми поїхали в Дніпро, де була моя сестра з чоловіком, який працює патрульним поліцейським. У Дніпрі ми влаштувалися у пункті протестантів, де пробули чотири дні. Ще теща ногу підвернула, одне слово, все так, як потрібно. Я дуже матюкався, вже не міг себе стримати. Нам казали їхати в село неподалік Дніпра, там було якесь житло. А у Луцьку була квартира, яку пропонували чоловікові сестри. Зараз ми в ній і живемо, бо вони залишилися в Дніпрі. До цього у Луцьку жодного разу не були.

У мене було питання, чи вивчали сферу тату в Луцьку, коли переїжджали сюди. Тепер же розумію, що було абсолютно не до того…

Та яка сфера тату? Перші місяць-півтора ми ходили тут, як зомбаки. Навіть деякі люди на вулиці нас запитували, чи ми біженці. Ми зрозуміли, що потрібно щось робити, адже ти просто дурієш, коли нічим не зайнятий. Уже потім я почав моніторити студії, салони, писати їм. Хтось відповідав, хтось ігнорував. Мені відповів власник салону KRIGOTATTOO Ігор, з яким трішки співпрацювали. Але звідти мене попросили піти через деякі моменти. У мене фактично не було обладнання, але потрохи я купував речі, вкладаючи в інструмент гроші, які заробляв. Потім орендував це приміщення, в якому зараз ми розмовляємо. Я трохи заліз в борги, бо треба було придбати ноутбук, принтер, якісь меблі.
За цей час роботи в Луцьку ви зрозуміли, чи є різниця в культурі тату на сході й на заході України?

Я сказав би, що все однаково. І там, і тут є люди, які зовсім не знаються на якості татуювання. Це було помітно, коли я роздавав рекламні листівки на вулиці. У спілкуванні розумів, що люди зовсім не в темі. Що дешевше – то краще. Але не може гарна річ коштувати дешево. До того ж, зараз все дуже виросло в ціні, навіть ті самі продукти. Період першої інфляції ми прожили у підвалі, вона пройшла повз нас. А коли приїхали сюди і зайшли в «Сільпо», то одразу й вийшли.

Пригадайте, чому ви вирішили стати тату-майстром?

Усе через обставину, яка трапилася зі мною. Хлопець, з яким ми сиділи за одною партою, був з андеграундної тусовки, музикант, неформал, тобто досить неординарна людина. Він побачив, що я малюю, і запитав, чи зроблю йому татуху. Я відповів, що зроблю, і так все почалося. Бив я йому ту тату голкою з ниткою. В мене дуже батьки суворі. Я жив на першому поверсі, мені потрібно було лягати спати о десятій, а вже об одинадцятій я втікав через балкон. Ми тусувалися в підвалі. Це було штрикання голкою, він пищить, а в мене не виходить, бо ж перший раз. Ще й батько його під мухою ляснув по плечу, той ледь не обпісявся від болю (сміється, – О.З.). Загалом же я займаюся тату професійно близько 20 років.

Як самому для себе зрозуміти, що ти якісний тату-майстер і як це зрозуміти клієнту?

Клієнт може це зрозуміти з портфоліо, яке майстер викладає у соцмережі. Я думаю, що кожен тату-майстер, який хоче розвиватися, мусить мати свою сторінку хоча б в Instagram. Це його візитна картка. Також потрібно розуміти, чи це роботи саме того майстра, а не він взяв ці фото в когось чи скачав з інтернету й виставив у себе на сторінці. Якщо тебе влаштовує те, що майстер робить, значить, це твій майстер. Якщо після загоєння тату однакове з тим, що було до, то це хороший тату-майстер.

Щодо того, як самому зрозуміти, що ти добрий майстер. Напевно, коли люди до тебе записуються і йдуть, то ти добрий майстер. Ти сам будеш бачити свій розвиток. Я залишаю свої старі роботи, аби повернутися та подивитися, що робив десять років тому. Якщо ти бачиш еволюцію, то це добре.
Що зараз в моді серед тату? Кількість замовлень на патріотичні малюнки зросла?

Справді, зараз в моді патріотичні татуювання, нині це найбільш затребувано.

Що можете сказати про людей, які відрубували кінцівки українським воїнам через патріотичні тату? Чому в росіян таке ставлення до натільних малюнків?

Таке ставлення не до татуювань, а радше до символіки. Вони обрали для себе жертву – нас – і знущаються вже стільки поколінь. Думаю, в них це вже вросло генетично. Вони вважають все, що не їхнє, поганим. Це не лише тризуб чи наш прапор.

Напевно, ви бачили це відео, як роздягають азовця Давида Хіміка. В нього забите все тіло, але, здається, патріотичних тату немає. Вони все одно до нього причепилися…

У них ось цей дід з бородою в шапці і з хрестом несе пропаганду, що це сатанізм і це потрібно викорінювати. Вони думають, що в них краща віра, ніж у нас. Неважливо, чи це буде набитий козел на всі груди, чи кіт, вони все одно скажуть, що це лайно.

В інтернеті є чимало відео, в яких розповідають, що набите тату може впливати на долю людини. Чи було щось таке протягом ваших 20 років роботи?

Мені здається, що малюнок впливає на долю. Адже на підсвідомому рівні людина вкладає в тату певний сенс, що вона не може реалізувати в житті. Отримавши цей стимул, вона несвідомо перелаштовує своє життя. Або людина може підкреслити події, які трапилися вже. Є люди, які приходять до мене і кажуть, що хочуть змінити життя, починаючи це робити з татуювання. У мене вже тут був випадок, коли звернулася класна, позитивна людина. Йому потрібна була тату ось просто зараз, в цей момент. Ми всю ніч били це тату.
Яке татуювання ви ніколи не набили б клієнту? Чи бувало, що відмовляли людину?

Відмовляв клієнтів, коли це па***а. По-іншому я не можу сказати. Прийшла дівчина, принесла якесь лайно і каже, що хоче набити на себе. Я всіляко її відмовляв. Але всі ми працюємо заради грошей. Вона витримала цей натиск і все одно зробила це лайно. Я зроблю все, що завгодно, але змушу людину перед тим кілька разів подумати.

Тобто можна сказати, що ви виконуєте і роль психолога?

Так, в мене тут відбуваються психологічні сеанси інколи. Буває, що люди виливають душу, розповідаючи про свої проблеми. Це ті, хто йде на контакт. Але трапляється таке, що глянеш на людину – і тобі гидко. Відчуваєш, що і з його боку до тебе таке ж ставлення. Просто йому подобається те, що ти малюєш.

Багато підлітків просять у батьків чи виконують якусь їхню умову, аби отримати дозвіл набити тату. В якому віці ви радили б робити перше тату?

Що пізніше – то краще. Це навіть не 18 років. Становлення психологічної зрілості людини відбувається у кожного по-різному. В деяких людей і в 65 зрілості не знайдеш. А є такі, які в 12 років пережили таке, що інші не переживали. Наймолодша клієнтка у мене – чотирнадцятирічна дівчинка. Це була моя остання робота в Рубіжному, ми доробляли рукав. Вона прийшла до мене після мінометних обстрілів. А хлопець її був у Чехії. Він читав про прильоти, а вона простує вулицею і стрімить, що йде на татуювання. Їй доробили, а хлопцю – ні. Зараз вони живуть у Києві і приїжджали до Луцька, аби я завершив роботу.

Думаю, це питання ставлять всім тату-майстрам: більше клієнтів серед жінок чи серед чоловіків?

Буває, що самі дівчата йдуть, буває так, що лише хлопці. Вони, мабуть, за рогом формують чергу (сміється, – О.З.).
Що найчастіше запитують люди, коли хочуть набити перше тату?

Переважно питають, чи боляче. Здебільшого це люди, які подивилися якісь відоси в YouTube з приводу больових відчуттів чи неякісних тату в поганого майстра. Коли люди приходять з таким негативним налаштуванням, а потім відчувають все на собі, то кажуть, що не так і боляче. Звичайно, це не дуже приємне відчуття, адже біль накопичується. До того ж, потрібно повертатися на вже пошкоджені місця, аби тату було якісним.

Яка середня ціна на тату, як вона формується?

Ціна залежить від досвіду майстра. Це не той бізнес, де ти взяв товар, накрутив 20% і продав. На ціну впливає і якість розхідних матеріалів. Китайські розхідники дешевші, американські та німецькі – дорожчі.
Яке тату мрієте набити?

На всю спину. На грудях мені не подобається. Я не хочу робити на якомусь атлетичному тілі, адже краще на цих буграх показувати рельєф місцевості, ніж робити картину. Я бив тату на спині, але картину на цілій спині – поки ні. Тому хотілося б щось таке намалювати.

Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 5
Саша Показати IP 14 Лютого 2023 11:43
Цікава історія та думки людини.
Світлана Показати IP 14 Лютого 2023 12:35
На рахунок заголовку можу підтвердити що насту п на данбас буде важким тому що ті що там залишились "ждут освободителей а после заживут как в маскве" чоловік зараз в ТРО на сході то казав що тут від старого до малого промиті мізками і небезпека є навіть від дітей, дорослі "зачем ви сюда прийшли какли еб""иє вас здесь не ждуть, Натовци/нацисти с запада, че убєш меня за рускии язик ето моя земля" діти лазать до позицій(по дітях ж стріляти не будуть) можуть кидати камінням по машинах ззаду але за гуманітаркою приходять з кислою мордою і беруть.
Василь Показати IP 14 Лютого 2023 12:49
На жаль,на Донбасі та в Криму приблизно 50% міського населення -це проросійські налаштовані люди.Вони з самого дитинства були під впливом російського телебачення та ідеології КГБ.А поміняти їм свою поведінку буде досить важко.
Анонім до Василь Показати IP 14 Лютого 2023 14:13
Боюсь зараз там таких 99% притомні вже давно виїхали або попали в підвали і безіменні могили.
Анонім Показати IP 15 Лютого 2023 07:55
Хай щастить чоловіку!

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus